Ми молимось за наше військо, конкретними справами підтримуємо подвиг українських солдатів, надаємо ветеранам та їхнім родинам необхідну духовну, психологічну і гуманітарну допомогу.

Цитата з декларації

Декілька питань з'явилося останнім часом про пожертви на армію і про християнство:

1. Зараз дуже багато зборів для військових: на дрони, на РЕБи, на автівки, на медзасоби, протези. До зборів часто долучається духовенство. Збирають кошти і в храмах, і через соцмережі. Хтось реагує і долучається, а хтось ні (з різних причин). Вочевидь, допомога військовим, які захищають країну —це цілком по-християнськи. Але чи можуть християни донатити на все перелічене? От як, наприклад, щодо зборів на набої до снайперських гвинтівок? Йдеться про засоби, які точно позбавлять життя. Звісно буде вбитий ворог, але все ж... Чи це не суперечить Божим заповідям?

2. Зараз часто священники пишуть, що їхні сторінки у соцмережах зламують шахраї або створюють сторінки-клони і просять в людей гроші. Часто начебто для військових.

3. Як щодо пожертв загалом? Чи можна припинити жертвувати, наприклад, на церкву через те, що якусь суму своїх доходів задонатив для військових? Чи правильно людина мислить, якщо відмовляється пожертвувати чи задонатити 10 гривень (бо більше не може), бо думає що скажуть люди про таку дрібну пожертву?

Захист своєї Батьківщини — це не просто армія на полі бою, це ціла країна, яка долучається до цього різними способами. Починаючи від власне військових, які безпосередньо зі зброєю відбивають атаки ворога, шляхом воєнної промисловості, яка виробляє і постачає цим воїнам зброю і боєприпаси, шляхом волонтерів і медиків, які підтримують воїнів і армію загалом, шляхом транспортної галузі країни, та шляхом інших економічних і не тільки галузей, і закінчуючи всіма можливими посередніми способами, якими громадяни докладаються до підтримки захисту країни.

Пожертви належить трактувати не як щось абстрактне, але як солідарність із захисниками, як свою участь у захисті. Подібними чином й з іншої сторони, з боку країни-агресора, не лише воїни окупують чужі території, калічать і вбивають, але і всі ті, більш або менш посередньо, хто долучається (чи змушені долучатися) до утримання цих воїнів-окупантів своїми податками, своєю працею. Як би цього не хотілося уникнути, але у державних справах так чи інакше існує колективна дія і звідси — колективна відповідальність. Щоправда, у декого з громадян країни-агресора ця відповідальність мінімальна і небажана, але вона є. Власне, через участь у громадському житті країни. Країна — це ніби як один організм, тому навіть, якщо є на зло мовчання — воно означає згоду.

Пожертви належить трактувати не як щось абстрактне, але як солідарність із захисниками, як свою участь у захисті.

Так само громадяни країни, на яку напали, чи вони дають безпосередньо пожертву на армію, на боєприпаси, на дрони, на патрони тощо, чи не дають — вони все одно беруть участь у захисті країни, якщо працюють, платять податки, забезпечують на місцях звичайне функціонування країни. Вони таким чином беруть участь у житті країни, яка на цей момент захищається. Тому чи хтось безпосередньо донатить на озброєння для воїнів, чи хтось просто платить податки у бюджет країни — й ті й інші, просто на різний спосіб, сприяють захисту, озброєнню і, відповідно, тому, що ці грошові внески, у формі донатів чи податків, можуть «позбавити життя ворога». Головне — не вважати, що безпосередня участь у озброєнні, через безпосередню допомогу, має морально інше значення ніж посередня, через податки.

І тут виникає питання про моральність підтримки воєнних дій. Захист своєї країни — це у християнському соціальному вченні є «вищим і суспільним благом». Пацифізм у даному випадку є абсолютним викривленням моральності. Свідки Єгови, наприклад, захищаються тут «нейтральною позицією», подаючи як аргументи деякі вирвані з контексту цілого Писання цитати (Мт 26, 47-52; Мт 5, 43-45; Йн 17, 16; Йн 18, 36; Йн 13, 35; Рим 12, 19 тощо).

Пацифізм, як такий, повинен бути на боці агресора, того, який використовує насилля, несправедливість, починає агресію і напад, захоплює і т. д. Натомість громадяни країни, яка захищається від агресії, мають повне право до захисту, і навіть не лише громадянський обов’язок, прописаний у Конституції, щоб виконувати цей захист (кожний у різний спосіб, але однак всі разом), але і моральний, до чого закликає і Церква: щоб бути гідними громадянами своєї країни і виконувати належно свої громадянські обов’язки.

Ці обов’язки, звичайно, не повинні суперечити Божим заповідям. І тут деякі християни, тобто представники різних християнських деномінацій, починають свою інтерпретацію — зазвичай «пацифістичну» — які обов’язки громадян відповідні до Євангелія, а які — ні. У таких інтерпретаціях, однак, дуже багато суб’єктивного і незгідного зі Святим Письмом чи вченням Церкви, бо віє від них сектантством і ігноруванням державних справ як таких.

Щодо псевдо-волонтерів, чи шахраїв, які використовуючи ситуацію війни, збирають кошти і потім їх присвоюють, чи створюють фальшиві акаунти або фальшиві потреби, на які мають бути зібрані кошти чи товари, то такі дії не просто злочинні і морально наганні, але і порівняльні з мародерством. А мародерство у міжнародному праві розглядається як воєнний злочин. У деяких країнах за мародерство передбачена навіть вища міра покарання. Наживатися на горі, чи перешкоджати реальній допомозі армії, яка захищає країну, своїми псевдо-волонтерськими діями — це не лише злочин, але і дискредитація інших, реальних волонтерів, які збирають кошти для захисту країни.

І зрештою про пожертви загалом. Це має бути добровільним. Як було вище сказано, обов’язкові внески у формі податків вже й так робляться. Натомість, хто хоче не обмежуватися мінімумом і має таку можливість, може крім цього ще жертвувати для спільної справи і для спільного блага. Тут все залежить не від величини пожертви, але від любові. У даному випадку — до своєї Батьківщини. Подібно як у Євангелії, де Ісус пояснює історію з «вдовиною лептою» (Мк 12, 41-44 і Лк 21, 1-4), говорячи, що «ця вкинула найбільше», бо зробила це від серця, з любові до Бога. Не варто звертати увагу на те, що скажуть люди про пожертву. Взагалі, пожертви чи донати варто робити таємно, як каже Христос: «коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 5, 2-4).