Кілька днів тому набув чинності доленосний закон Про забезпечення функціонування української мови як державної. Його противники жаліються на «примусову українізацію», проте чи не абсурдно виглядає Україна двомовна, коли етнічних українців переважна більшість?
Насправді ця двомовність є всього лише результатом імперської політики та цілеспрямованої русифікації. Історія утисків та прямих заборон української мови демонструє чималий перелік офіційних указів та постанов, виданих в Російській імперії та СРСР, які мали конкретні мету – русифікацію українського народу.
Цього дня 1863 року був опублікований один із них – розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, відоме як Валуєвський циркуляр. Цей документ не лише декларував другосортність української мови та культури у порівнянні з російською, але й був частиною заходів з асиміляції українців для позбавлення їх своїх національних ознак і незворотного входження більшої частини України у склад Російської імперії.
Зміст Валуєвського циркуляра полягав у нівелюванні української ідентичності, повному запереченні самобутності й оригінальності української культури, що включало також неприховані політичні плани стосовно асиміляції та поглинанні нашої культури російською. Ключовою фразою документу було розпорядження, яким книгодрукування українською мовою опинилося поза законом: «пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити».Тут слід зазначити, що традиційно, в імперських документах етнонім «українець» чи похідні від нього слова (наприклад «українська мова») не вживалися взагалі. Натомість, їм на заміну приходили «малорос» і «південноросійська говірка».
Валуєвський циркуляр мав однозначно негативний вплив на українське книгодрукування і культуру в цілому. Після 1863 року припинили свою діяльність недільні школи, помітно загальмувалася робота в громадах, частина членів яких була піддана репресіям і заслана, а ще частина, побоюючись такої долі, відійшла від просвітницької діяльності.
Окрім цього, у документі Петро Валуєв чітко окреслив міф, який використовують багато сучасних російських шовіністів у їх позиції до української мови: «…ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі».
Вже в цих рядках простежується явне приниження української мови та її носіїв, які представлені, як нижча верства населення. Цей стереотип зберігся протягом не одного століття. У будь-якій відкритій дискусії стосовно української мови, проросійська чи власне російська сторона рано чи пізно підніме ще закріплені в циркулярі кліше про «українську мову як ополячену російську» та «єдність слов’ян довкола російської мови».
Навіть найменша спроба звузити ареал розповсюдження російської мови шляхом відродження рідних мов русифікованих народів зустрічає жорсткий опір, проте звуження прав національних мов (в нашій державі це стосується української) зустрічається вже звичним «а какая разница на каком языке?» Коли б справді не було різниці, то не знали б ми ні Валуєвського циркуляра, ні подібного йому Емського указу (1876), ні багаторічної русифікації, плоди якої Україна досі пожинає.
