Ведення Німеччиною агресивної війни потребувало значних людських ресурсів не лише не фронті, але й в тилу як робочої сили в економіці Рейху. З кінця 1930-х усіляко заохочувалися тимчасові міграції до Німеччини, які з початком війни стали примусовими.
Станом на літо 1944-го року такі «гостьові робітники» у німецькій економіці охоплювали чверть промисловості. У Рейх їх привозили з різних країн Європи, а статус і права робітника залежали від місця його народу в нацистській расовій ієрархії. Для розрізнення існували обов’язкові розпізнавальні знаки на одязі (українці та інші вихідці з Радянського Союзу носили нашивки “OST”, тому їх називали остарбайтери).
Масові й організовані депортації українських робітників розпочалися з 18 січня 1942 року. Зазвичай, вивезення відбувалося в примусовому порядку і за наступні три роки близько 2,2 мільйона українців працювали в Німеччині. Найчастіше вони працювали на фермах та на підприємствах важкої промисловості.
Праця остарбайтерів оплачувалася лише на 30% і цих коштів вистачало максимум на їжу та одяг. Умови на заводах і фермах були дуже тяжкими: остарбайтери працювали по 12 годин 6 днів на тиждень. Найважче було на підприємствах видобувної та металургійної промисловості, де люди буквально помирали від перевтоми.
Але не лише виснажливий режим роботи були проблемами Українці в Німеччині були не просто людьми другого сорту, але буквально «недолюдьми» (untermanchen), що було відображено у поводженні з ними. Найперше, в спеціальних таборах робітників вони не мали свободи і жодних трудових прав (за участь або організацію страйку чи саботаж праці передбачалася смертна кара). Харчування в таборах було обмеженим, багато остарбайтерів гинули від недоїдання і важкої роботи, а також від авіанальотів на німецькі підприємства, бо їх не впускали у бомбосховища.
Жахливим було і поводження з жінками, які ставали жертвами зґвалтувань настільки масово, що німцям видавалися спеціальні приписи про заборону «змішання крові» (хоча дуже часто жінок гвалтували інші остарбайтери). Доля вагітних робітниць із Східної Європи була наперед визначена: їм робили примусові аборти, щоб не народжувалися «расово брудні» діти і щоб не гальмувалося виробництво. Ті, хто зумів приховати вагітність, втрачали своїх дітей у медичних центрах при таборах, які насправді слугували місцями масових евтаназій немовлят. Іноді власники ферм, на яких працювали жінки, приховували народжених працівницями дітей, видаючи їх за своїх власних.
Але перемога союзників у 1945 році не означала, що остарбайтери можуть просто повернутися додому. Вони проходили через спеціальні фільтраційні табори, допити, частина робітників була репресована. В паспортах всіх остарбайтерів робилася спеціальна помітка, бо держава розглядала їх як ненадійних елементів і потенційних зрадників, яким не можна було обіймати керівні посади чи працювати в стратегічно важливих галузях. Таким чином, повернувшись на Батьківщину, вони залишилися такими ж «недолюдьми».
Отримавши звістку про долю остарбайтерів в Радянському Союзі, ті робітники, які ще не повернулися на Схід, намагалися емігрувати на Захід (найчастіше до США, Канади чи Аргентини).
