Знаки часу, в якому живемо. Український контекст

Перший знак часу — вичерпання дотеперішніх парадигм

Тут наче спрацьовує айнштайнівський ефект часу: поблукавши в інших світах, космічний корабель «Україна» хоче повернутись на Землю, а на ній проминуло вже стільки епох, що вона мало нагадує ту планету, з якої колись вилетіли. Це в час Революції Гідності підмітив і французький філософ Бернар-Анрі Леві^[1]:

У вас, народе Майдану, є мрія, яка вас всіх об'єднує. Ваша мрія – це Європа. Не Європа фінансистів, а Європа цінностей. Тобто не бюрократична, а духовна Європа. Не та Європа, що втомилася від самої себе і сумнівається у власному розумінні та призначенні, а жива, кипуча, героїчна Європа.

Напевно, ви вже чули, що, у китайців є нібито таке прокляття: «Щоб тобі жити на межі епох!». Межа епох означає, що стара парадигма існування вичерпується, а нова ще не сформувалася. А тому існує повний хаос із правилами співжиття і конструкціями безпеки. Схоже, що саме в такому часі ми й живемо.

Проте українці – народ вигадливий, і нам мало отого одного прокляття: «Щоб тобі жити на межі епох!». Ми віднайшли ще одне: «Щоб тобі народитися на межі цивілізацій!». А чому це так важко? Та тому, що ми не стоїмо на місці, а «провалюємося» то в один бік згаданого розламу, то в другий. У своїй книзі «Подолати минуле: глобальна історія України» Ярослав Грицак повернув у наш читацький контекст характерну фразу одного з лідерів підавстрійських русинів о. Івана Наумовича: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, ніж у польській калабані^[2]». Здається, щось подібне свого часу міг би сказати і Богдан Хмельницький. Сьогодні наш сучасник на такі слова просто здвигне плечима і скаже прямо навпаки: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в європейському морі, ніж у калабані “русского міра”». Маю таке враження, що ми здебільшого діємо рефлекторно і просто відштовхуємося від того, що більше «пече». Але чи мусимо ми завжди починати ці словесні конструкції зі слів: «Якщо ми маємо втопитися…»?!

Тут знову напрошується відчуття, що епосі вічного нашого маятникового переполюсування підходить кінець. Так, це складний час, коли всі звичні «спасалки» не рятують, а радше навпаки – ще більше ускладнюють наші виклики. І про це ми ще поговоримо далі. Але для християн цей час зміни епох, зміни парадигм усе-таки не має бути остаточним прокляттям. Бо ми знаємо, що в новозавітній перспективі це час, який, навпаки, сповнений надії: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець. – каже Господь. – Я спраглому дам даром від джерела води життя» (Од. 21: 6).

Отже, уміймо за кожною кризою, в яку потрапляємо, побачити не Божу кару на наш нещасний народ, а Божу ласку, оскільки кожна криза може обернутися величезним шансом, який стане для нас порятунком. Але тут важлива ота модальність: може, але не мусить. Бо від нас залежить, чи ми цей Божий дар усвідомимо і зуміємо його належно прийняти.

Досі Україна сприймалась у світі як trouble-maker (як та, що створює проблеми). Проте сьогодні я поділяю переконаність українського історика Ярослава Грицака, що «Україна є не лише проблемою, Україна є також розвʼязком^[3]». Але щоб стати нею, Україна має пережити радикальну суспільну трансформацію. Про це ми й поговоримо далі.

Ще один знак часу – це увиразнення для світу суб’єктності України

Здавалося б, своїм жертовним опором українці сьогодні довели суб’єктність і вибороли право на свій незалежний голос. Але наші застарілі проблеми озиватимуться, причому у двоякий спосіб. Так, з одного боку, доки до цього особливого голосу України звикнуть – мине певний час, упродовж якого спроби українців говорити цим голосом часто сприйматимуться як надмірна претензія. Уже зауважено не раз: голос України сприймається прихильно, якщо він збігається з голосом того чи того європейського народу, якщо лягає на його звичні уявлення. Якщо ж є відмінності, то цей український голос стає дражливим і сприймається як претензійний, а віднедавна ще й як ознака невдячності. Це прикро, але нема на то ради: тут потрібен час.

З іншого боку, здобуте нами усвідомлення своєї суб’єктності часом породжує так званий «синдром неофіта». Іншими словами, щоб продемонструвати свою твердість, українські політики часом плутають її з ароґантністю. Досвідчений боксер не потребує демонструвати свою силу – її й без цього всі визнають. Боксер-початківець неминуче буде задерикуватий, щоб за кожної нагоди довести, що він – сильний. Щоб це минуло, також потрібен час. І досвід, якого в українців донедавна не було.

Вміння залагоджувати конфлікти є важливим маркером політичної культури. Адже конфлікти – це природна річ: непорозуміння бувають між усіма народами. І навпаки, надія на безконфліктний характер стосунків є цілковито утопічною – отож просто відкиньмо цю наївну візію. Проблема натомість полягає у тому, як ми ці конфлікти залагоджуємо. Якщо їх вирішувати цивілізовано, то конфлікти допомагають узгоджувати позиції. Якщо ж їх розв’язують нецивілізовано, з образами і розривами стосунків, тоді конфлікти йдуть на шкоду.

У 1990-х роках нам, українцям, здавалося, що всі колись підкомуністичні центральноєвропейські народи рванули вперед і розпрощалися з комуністичною неволею. Проте сьогодні не можна не помітити, ми всі, колись підкомуністичні народи, все ще несемо на собі печать тієї давньої неволі – не всі однаково, але всі. І маркером тут і є оце невміння вирішувати неминучі конфлікти інтересів у взаємоприйнятний спосіб. Через те політичні чи економічні інтереси стають щораз важливішими за спільні європейські цінності. Через це і блокують польські та словацькі перевізники українські кордони. Щоб дати собі раду з цим знаком часу важливо зберігати спокій. Звичайно, емоційним українцям це легше сказати, ніж зробити. Але все-таки постараймося!

Третій знак часу – усвідомлення українцями мозаїчності своєї ідентичності

Спершу – один парадокс. Історики (зокрема Ярослав Грицак) твердять, що у ХХ ст. українське питання стало центральним^[4]. Британський історик Домінік Лівен: «Більш за все інше Перша світова війна залежала від долі України». Тімоті Снайдер: «Гітлер та Сталін повʼязували свої плани на світове панування з контролем над Україною та її ресурсами». А нинішній директор Всесвітньої продовольчої програми ООН Девід Бізлі заявив, що коли не будуть відновлені поставки українського врожаю, світові загрожує пекло на землі.

І водночас Україну знали в Європі чи не найменше. Українська ідентичність в очах світу була невиразною. Народ не був суб’єктом своєї долі. Голосу України в Європі не було чутно, а самі українці не мали змоги активно пояснювати себе світові. Українці знали, що вони – європейці, але довести це не могли.

Все почало змінюватися на Помаранчевій революції (2004) та Революції гідності (2013/14). Але в таких речах зміни відбуваються дуже повільно, і підтверджує це той сумний факт, що в очах навіть найближчих сусідів український народ донедавна був позбавлений суб’єктності. Ось документальний доказ: на Мюнхенському безпековому форумі 2020 року так звана «Євроатлантична група лідерів безпеки» у спільній заяві під назвою «Дванадцять кроків до більшої безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні» запропонувала безпрецедентне: 

започаткувати всеукраїнський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включно з Росією, Польщею та Угорщиною^[5].

От просто уявіть собі, як поляки сприйняли би фразу:

започаткувати всепольський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності Польщі, який врахує погляд сусідів Польщі, включно з Німеччиною, Росією та Україною.

Отож українці в очах іноземців донедавна були позбавлені ідентичності або, в кращому разі, ця ідентичність для них була невизначеною. Та й Путін сприймав недосконалу українську демократію як безлад, а нашу мозаїчну ідентичність – як зіпсовану російську. Отож сумна іронія полягає в тому, що Росія і взялася виконувати це побажання західних експертів на свій лад, ввівши війська для підсилення свого твердження, що «росіяни та українці – це один народ». І лише тепер своїм жертовним опором українці доводять свою суб’єктність і виборюють собі право на свій незалежний голос.

Проте проблеми з окресленням своєї ідентичності повністю не зникли. Відомо ще з княжих часів, що наша ідетичність – мозаїчна. Це проявлялося емпірично в усі віки. Але ще донедавна ми сприймали цю мозаїчність як Божу кару, прагнучи, як юдеї в середині ХХ століття, позбутися своїх особливостей і стати «такими, як усі». Бен Барух висловив це надзвичайно промовисто: «Облиште мене – скаже Ізраїль – облиште мене! Не хочу бути світлом для язúків (народів)! Не хочу бути царством для священиків!^[6]» Так і ми поколіннями співали відому молитву «Боже, нам єдність подай!», розуміючи під цією єдністю гомогенність, однорідність, однаковість «від Сяну до Дону». Адже довкола нас вигравали передусім ті народи, які або були моноетнічними (що буває загалом дуже рідко), або долали свою розмаїтість єдиною імперською матрицею, а тому й виглядали єдиними. А Бог такої гомогенної єдності нам не давав, вичікуючи, коли ми нарешті усвідомимо, що наш шлях – це «єдність у багатоманітті», і що це не фатум наш, а благо.

Усвідомлювати це ми почали тільки на наших Майданах, коли зі здивуванням побачили біля себе тих, кого традиційно вважали якщо не ворогами, то підозрілими суперниками. Це Бог через Майдани подарував нам оте «чуття єдиної родини». На українських майданах вільно звучали християнські, юдейські й мусульманські молитви, а розмаїтість етнічної палітри вражала. А першими героями Небесної сотні стали етнічний вірменин і білорус. Так Майдани стали важливою школою політичної нації, пам’ять про яку вже не стерти ніколи.

Ще більше це проявилося в час широкомасштабної війни. Прагнучи зловжити нашими мовними і регіональними відмінностями, Путін, навпаки, сприяв дивовижній національній консолідації українців. Але консолідація не означає гомогенізацію. Мозаїчність нашої ідентичності залишиться і надалі. Отож можна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Мало того, вибухнуть усі випадки втоми один від одного та взаємного невдоволення, які проявилися під час масового переміщення населення і сьогодні ще «затиснуті в кулачку». Але кулачок цей колись розпрямиться, бо ж регіональні відмінності у поведінковій культурі виявилися не лише великими, а й конфліктогенними. І це обов’язково колись проявиться.

Отож небезпека очевидна, і тут допомогти можуть три речі. По-перше, пам’ять про отой дивовижний досвід національної згуртованості. Ми всі маємо бути активними носіями й відтворювачами цієї згуртованості. По-друге, активна політика держави й громадських організацій щодо лікування згаданих ран. Потрібна буде самореабілітація суспільства.

Але є ще й по-третє. Митрополит Андрей Шептицький свого часу говорив, що Україна має бути «тілом, оживленим одним духом». Що ж, тут важливо, що слово «тіло» якраз і передбачає множинність членів, кожен із яких виконує взаємодоповнювальну функцію. Тобто наша національна розмаїтість тут є цілком легітимною. До того ж «оживленість одним духом» зовсім не означає відсутність діалогічності. У хоровому мистецтві прекрасно знають оцей ефект, як можна співати поліфонічним багатоголоссям і водночас триматися однієї тональності. Нинішня війна витворила дивовижний ефект отієї «оживленості одним духом», коли вся активна частина українського суспільства була в одну мить наелектризована одним прагненням захистити країну. Отож не конче співати в унісон – можна співати й поліфонічним багатоголоссям. Але ключ у тому, щоб співати в одній тональності!

Черговий знак часу – переважання горизонталей над вертикалями

Мозаїчність української ідентичності майже детермінує виразну мережевість нашого суспільства. В Україні сильними є не вертикалі, а горизонталі. Суспільство складається з численних маленьких нестійких асоціацій, які досить важко піддаються централізованому управлінню. З одного боку, ця риса нам дуже допомагає, бо через неї нам не загрожує сакралізація влади, як це незмінно стається у нашого північного сусіда. З іншого боку, наше бунтарство мало в історії й негативні прояви. Класичними зразками такої руїнної натури в добу Козаччини стали так звані Чорні ради. Здавалося б, їхні прагнення були цілком виправдані: гетьман справді прокрався. Але вони не захотіли зважити на те, що головний ворог стоїть поруч і цим бунтом залюбки скористається. Отож оце підсліпувате бунтарство ставить нас перед головною загрозою: ворогові ним легко маніпулювати. Що він століттями і робив, розбурхуючи наші емоції і перетворюючи наші природні розбіжності на фатальні розколи.

Проте українські Майдани, а тепер і війна продемонстрували ще одну закономірність: як тільки з’являється одна велика мета – вийти на Майдан або перемогти у війні, – стається справжнє чудо, і всі ці різноспрямовані осередки вмить консолідуються й набувають одного вектора дії. Причому стається це не через волю одного автократа, а через внутрішній резонанс в самому суспільстві. Саме це і сталося тепер на початку російсько-української війни, і враженим був увесь світ.

Проте можна з усією певністю сказати, що цей резонанс діє лише за надвисоких температур суспільних криз і не діятиме, коли температури спадуть. Апеляції до воєнного часу нічого не дадуть: резонанс поволі зникатиме. І тоді нас можуть підстерігати дві небезпеки.

По-перше, у влади може з’явитися спокуса підмінити його авторитарним «скріпленням вертикалі». Бо ж надто зручною була безконкурентність воєнного часу. І тоді ми програємо, причому картину цієї поразки точно описав о. Андрій Зелінський:

Зараз важко уявити, якою на вигляд буде наша перемога, але точно знаю, який вигляд може мати поразка – це «рускій мір» під українським прапором. Це коли всі зовнішні атрибути вільної держави залишаються, але внутрішня механіка повністю підпорядкована державноцентричному авторитарному суспільному проєкту. Тобто коли Україна перетворюється на ту ж саму інституційну архітектуру, яка сьогодні наявна в росії^[7].

Але якщо ми справді усвідомлюємо цю небезпеку, то невже забракне в нас інтелектуальних сил, щоб випрацювати таку управлінську механіку, яка відповідала б особливостям українського суспільства?

По-друге, певні спокуси будуть і перед громадянським суспільством. Бо ті мережеві асоціації та напівавтономні формування також мають свою хворобу, назва якій – отаманщина, а логіка якої: «Я не терпітиму над собою отого дурня». А якщо говорити про особистий рівень людини, то тут нашою давньою недугою є схильність перетворювати змагальність на ворожнечу. Митрополит Андрей Шептицький дав діагноз цій хворобі: моральна гемофілія, бо навіть найменша суперечка не може спинитися, і ми врешті-решт стаємо ворогами.

Ми всі побачили дію цієї недуги, коли то тут, то там в Україні спалахували затяті суперечки. Їх можна налічити кілька, але враження таке, що минулорічної консолідації народу вже нема. Так, я розумію, що це запрацювала потужна російська машина розколювання українського суспільства. Так, це Росія хлюпнула в наші потенційні вогнища свого «бензину». Але горять все-таки українські «дрова»! Кожна сторона в суперечці затято обстоює свою правоту і відразу ж апелює до того, що кров загиблих не дає морального права думати інакше, ніж думає вона. Тому градус суперечок одразу надзвичайно високий. Але справа не в тім, хто з учасників суперечки правий. Всі вони програли вже тим, що перетворили дискусію на ворожнечу.

Який вихід? По-перше, потрібні «сеанси психотерапії», тобто треба, щоб суспільство усвідомило наявність цієї моральної гемофілії як недуги, яку лише обтяжать травми війни. По-друге, дай, Боже, нам навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог». Якщо не навчимося, то станемо легкою здобиччю в руках справжнього ворога!

Ще один знак часу – потреба нового суспільного договору

Останніми роками ми спостерігали доволі парадоксальну картину: Україна хотіла змін, але змінитися не могла. Точніше, вона багато в чому змінилася, але головні контури залишилися старими. Кожне керівництво держави декларувало проведення реформ, щось трішки міняло, але головні реформи проводило так, щоб насправді мало що змінити. Чому? Опозиція щоразу знаходила круті політичні пояснення цього і щоразу покладала відповідальність лише на чинну владу. Тоді як глуха стіна, в яку впиралися всі реформістські зусилля, на мою думку, насправді виростала з самого народу. Саме тому й діяло класичне правило арифметики: перестановка доданків суми не міняє, тобто проста заміна керівництва вирішального ефекту не мала. Бо кожна нова команда незмінно втягувалася у «стару лижню».

Так працювала відома теорія перуанського економіста Ернандо де Сото, яка твердить, що в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню: 

Ідея, що закони бувають дієвими тільки тоді, коли вони спираються на суспільний договір, веде свій початок із Платона, який не уявляв собі інших джерел легітимності… Ось чому закони і титули приватної власності, що насаджуються без урахування існуючого суспільного договору, виявляються недієздатними: їм бракує легітимності. Щоб її надати, потрібно узгодити закони з існуючими суспільними договорами^[8].

Так-от, я побоююся, що нинішня наша влада, отримавши із Заходу список належних реформ, також піде шляхом «здаватися, але не бути». Тобто реформувати так, щоб насправді мало що змінити. Чому? Бо я не бачу, щоб наша керівна еліта мала іншу концепцію влади, ніж ту, яку вона вже реалізовує. Отож, за згаданою теорією де Сото, якщо хочете змінити закони, міняйте спершу суспільний договір. І тут уже море роботи для всіх нас.

Втім, одна ремарка: я знаю, що є люди, які категорично не сприймають термін «суспільний договір». Я не є дослідником цього терміну, і я згоден, що в нас ніхто з ніким не домовлявся. Проте неписані правила нашого суспільного життя все ж існують. І саме в цьому сенсі я і послуговуюся цим терміном.

Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років десять. Але є тут одна заковика, про яку я згадував уже не раз: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітованну відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32:1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.

Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Бо Конституція не стала нашими синайськими скрижалями. Чому?

Одне з можливих пояснень я проведу лише пунктиром. Офіційно ми до сьогодні говоримо про потребу адаптувати європейські моделі, і я з цим згоден. Бо ж «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема», і європейські моделі впорядкованого управління можуть черговий раз нам послужити добру службу. Тільки не забуваймо про наш специфічний пакет цінностей, про який нам нагадує літописна оповідь про вибір віри. Адже стародавні кияни вибрали не раціональну організованість латинян, а літургійну пишноту візантійців. Тобто хочемо ми цього чи ні, але діятиме правило де Сото, що в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню. А тому жодна сила не зробить нас німцями чи британцями – згадана європейська модель має пройти щеплення до нашого національного стовбура.

А друге можливе пояснення полягає в тому, що народ іще значною мірою жив «по понятіях». Торік здавалося, що таким сходженням на Синай буде війна, під час якої начебто увесь народ сказав: «Ніколи більше!» (Never again!). Але цій фразі не везло після Другої світової війни, не везе і тепер. Бо ціла низка ну просто жахливих у своїй цинічності корупційних скандалів засвідчує, що ми й далі живемо за старим квазірадянським суспільним договором. Для нього характерною є масова зневіра, що негідні структури можна змінити власними діями. Ті структури видаються нам всесильними. Виявилось, що чимало українців купували звільнення від призову, дозволи для виїзду за кордон – і в цьому справжня ціна нашому позірному прагненню подолати корупцію.

В чому тут річ? Є багато причин, але згадаю одну, дуже важливу: кожна людина переконана, що вона своїми діями ні на що не впливає! Мовляв, ми – прості й маленькі люди, а все зло – нагорі. Тоді як насправді наш «маленький» і нібито непомітний гріх таки має значення! Саме він, приєднаний до мільйонів інших «маленьких» гріхів, і дає силу отій верхівці, яка панує над нами тому, що живиться нашими «маленькими» гріхами. Це як дерево: воно велике й крислате, але живиться маленькими й невидимими корінцями.

Біблійний Арон так пояснив Мойсеєві, чому його неслухняний народ знову поклонився золотому тельцю: «Ти сам знаєш цих людей, як їх тягне до зла» (Вих. 32:22). Не здивуюся, якщо хтось скаже так і про нас. Але я переконаний, що наш народ робить вибір на користь зла не тому, що він якийсь органічно порочний, а тому що вибір на користь добра видається йому програшним. Усі хочуть, щоб країна змінилася, але… нема дурних: хай міняються спершу інші. Журавель у небі прекрасний, але я вже якось і з синицею в руках переб’юся.

Отож нам потрібні дві речі. По-перше, слід повсякчас переконувати суспільство, що наші дотеперішні «цінності виживання» – як-от хитрування, обман, корупція – перестали сприяти виживанню, натомість стали гирями в нашому розвитку. Те, що допомагало людям вижити в час поневолення, сьогодні стає гальмом і перекриває нам шлях до успішної трансформації, від якої виграли б усі.

По-друге, слід увиразнити й пропагувати ті успішні й позитивні приклади, що їх ми таки маємо. Досі ми в УКУ керувалися такою логікою: «Ми не зможемо змінити всю Україну – але нам під силу змінити простір довкола себе». Ми не єдині такі: в Україні чимало таких структур. І ця тактика виявилась цілком виграшною: під цю пору в країні сформовано чимало успішних інституцій, структур та осередків, які функціонують уже за новими цивілізованими правилами. Проте існують вони у власноруч створених «бульбашках», а тому не стали елементами розгалуженого і впливового каркасу. На якомусь етапі «бульбашки» були неминучими, бо ж треба було якось відгородитися від токсичного оточення. Але тепер така відгородженість також щораз більше стає гальмом. Бо сьогодні замало бути важливими клітинами нового суспільного організму – треба ставати опорним його хребтом. Це і має стати вашим/нашим завданням на ще один десяток років, яких нам бракує до Мойсеєвого числа 40.

Кажуть, Ньютонові впало на голову яблуко – і він відкрив закон земного тяжіння. Що́ б таке мало впасти нам на голову, щоб ми усвідомили закон великої шкоди від «малих» провин?! І затямили, що цінності є головним інструментом скріплення нового суспільного договору. А тому без зміни правил нашого співжиття нам не світить демократія обітованна – простора та гарна, сповнена молоком і медом (пор. Вих. 3:8)? Мало того, цінності можуть стати єдиною міжпоколіннєвою мовою. Так, скажімо, я почувався цілком удома, коли був на двох українських Революціях, бо одними й тими ж були цінності.

Ще один знак часу – надходження епохи постправди

Ви всі бачите, в яку смугу турбулентності увійшов світ, які в ньому проявился внутрішні виразки. І чи не найголовнішою виразкою є втрата спроможності розрізняти правду й неправду, добро і зло. Щиро вам признаюся: я не розумію, чому Церкви – всі без винятку Церкви цього світу – так мало уваги приділяють цьому засадничому феноменові нашого часу. Звичайно, всі вони фіксують його, але сприймають його як трішки приречено: мовляв, у грозу йде дощ – і на це нема ради. Але треба бодай порадити вірним: у дощ розкрийте над собою парасолю.

Ось чому я радий, що бодай невелика група українських християн усіх трьох конфесій взялася за цю тему й оприлюднила 2020 року свій документ під назвою «Туга за правдою, яка визволяє». Ви можете легко знайти його в інтернеті. Цей документ з’явився тому, що низка підписантів цього документу задалися кількома важливими запитаннями, з яких я виділю три:

1. Що коїться в цьому світі з правдою?

Мене особисто вразило одне речення пророка Єремії: «Жахливе й страшне сталось у цім краї. Пророки пророкують іменем неправди… Народ же мій це любить!» (Єр. 5:30–31). Ну ніби сказано про наш час! Бо якщо народ починає любити неправду, то під цей запит з’являються політичні лідери, які й несуть зло.

Хтось скаже: народ не винен – це політики баламутять його. Але насправді залежність прямо протилежна: політики прагнуть успіху, а їхній успіх можливий лише тоді, коли політики підігрують людським очікуванням. Ця закономірність діє на благо, якщо народ вірний духовним цінностям. Але якщо народ втрачає розуміння добра і зла і хоче бути обманутим, то брехливі політики обов’язково знайдуться.

2. А що робити нам, християнам, коли ми бачимо, якою переможною є хода Облуди в цьому світі? Як витримати нам, коли усі неправдомовці торжествують?

У документі згадується, що тут може бути кілька відповідей. Одну начебто сформулював св. Августин: «Істина — як лев; не треба її захищати. Відпустіть її; вона захистить себе сама». Тобто, будьте спокійні: брехня врешті-решт розсипиться під вагою своїх власних вигадок. Друга відповідь: брехню знищить Бог, і в документі подано чимало біблійних цитат на підтвердження цього.

Проте обидві відповіді не означають нашої пасивності. Я вже не раз згадував про мою улюблену метафору. Так, блискавка падає з неба. Але сповільнена зйомка показала, що перш ніж з’явиться головний стовбур блискавки з неба, має з’явитися невеликий стовбур із землі вгору, в який якраз і влучає згодом головна блискавка. Тобто людські зусилля мають значення. Тому в брехливому світі і мають знайтися свідки правди, щоб брехню було увиразнено. Це обов’язок християнина.

3. А як свідчити про правду?

Автори документу знайшли відповідь в Одкровенні св. Йоана Богослова: «І вони [брати наші] перемогли його [облудника] кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти» (Од. 12:11). Ці слова можна переформулювати іншою мовою, а саме: перемогу над сатаною можна здобути троякою «зброєю» – Христовим словом Правди, особистим свідченням і готовністю піти на жертву. Зосередимося на трьох аспектах.

Всі ми добре знаємо кінцівку відомої Ісусової фрази: «…І спізнаєте правду, і правда визволить вас». Але важливим є початок: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Ів. 8:31–32). Тобто передумовою пізнання правди є постійне звертання до Ісусового слова, бо лише так можна досягти визволення.

Ще в 1989 році Євген Сверстюк говорив: «У нас зовсім нема іншої зброї, крім моральної. Якщо не будемо вищі морально – нас і не помітять. Якщо будемо штовхатися ліктями на чужому ярмарку – проти нашого одного знайдеться сто. Якщо будемо слугуватись лукавим і неправдивим словом – у них знайдеться тисяча слів. Ми можемо перемогти тільки тією силою, якої у них нема: силою білої ворони, яка не каркає і не краде…^[9]».

Далі, пізнавши правду, треба про неї свідчити. Висновок авторів документу: правду слід стверджувати мовою любові, бо лише тоді правда визволяє. Тобто християни мають вибирати не між тим, говорити правду чи ні, а між тим, як її говорити: з ненавистю до облудника чи з любові до правди. Тому і з’явився в нашому документі запис: «Брак любові творить простір для обману й брехні, які унеможливлюють порозуміння. І навпаки – блокування чи ігнорування правди не дає вивільнитися любові, яка веде до прощення. В обох випадках неможливим стає справжнє примирення».

І нарешті підходимо до третьої передумови успішної боротьби з брехнею: пізнавши правду і даючи їй своє свідчення, треба бути готовим до саможертви. Бо свідчення про правду веде не до царських палат, а через особисту Голготу до Царства Небесного. Але цю формулу успіху ніяк не можуть зрозуміти ті, що женуться за славою і високими постами. Бо їхній життєвий успіх – прямо протилежний.

Отже, справжньою передумовою суспільного одужання є відновлення тієї одвічної ціннісної матриці, якю є Декалог і яка входить в ДНК людської цивілізації.

Останній знак часу — промовистість біблійних передбачень

Який сенс нинішніх випробувань? Це дуже важке запитання. І я знаю, що нинішня фаза важко дається нам психологічно: нема швидких очікуваних перемог на фронті, а по нашому суспільному тілові знову пролягли болісні тріщини. Бо одне діло – людська справедливість, і зовсім інше – справедливість Господня. Тому на завершення свого виступу я хочу поділитися з вами двома своїми візіями, що їх ви, можливо, вже зустрічали в інтернеті. Хай там як, але для мене важливо поділитися ними з вами, бо вони сповнюють мене особисто великою надією на повне визволення.

Перша візія породжена формулою ап. Павла: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20). Цей час психологічно дуже важко переживати, бо зло виглядає всесильним і непереможним. Проте, як випливає зі слів Апостола, засилля гріха не має вести до втрати віри в перемогу Добра. Схоже, збільшення гріха є свідченням того, що десь у невидимому епіцентрі йде інтенсивне нарощення благодаті. Так усюдисуща і начебто всепереможна ентропія (зростання хаосу) долається творенням нового порядку.

Давно зауважено цікаву закономірність: що більше в суспільстві занепадають цінності, то ближче ми стоїмо до моменту повного перезавантаження ціннісної платформи. Або ж до смерті цього суспільства, якщо в ньому не знайдуться люди, готові в борні задати нові правила співжиття. Такою є Господня «термодинаміка», якою Він періодично очищує землю «від усякої скверни».

Поясню, чому я вживаю слово «термодинаміка». Мені дуже промовистою видається одна паралель із фізики: коли у замкнутій системі з пересиченого розчину вирощувати кристал, тобто упорядковану структуру, то в самому розчині міра хаосу зростає.

А тепер згадаймо той пасхальний «час Сатани», коли Зло на короткий час отримало владу над Сином Божим. Здавалося б, перемога сатанинства безсумнівна: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26, 31). Але ця перемога насправді позірна, адже саме в той момент на добровільній жертві Ісуса Бог «виростив кристал» нового світового порядку. І маємо в Об’явленні пряме цьому підтвердження: «Ось нове творю все» (Об. 21, 5).

Отож не впадаймо у відчай від нинішнього розгульного «часу Сатани». Вірмо, що за ним стоїть творення Богом у якомусь невидимому місці нової розгадки для світу – нового порядку. А з того факту, що Зло так прицільно прагне знищити Україну, я роблю висновок, що саме в ній зріють згадані розгадки. Тому нинішня доба – це час не відчаю, а надії.

Друга моя візія породжена образом «книги, написаної всередині і назовні, запечатаної сімома печатями» (пор. Од. 5, 1), що міститься в останній книзі Біблії – в Одкровенні. На основі цього образу я і сконструював свою оптимістичну метафору.

Цивілізація давнього Києва, отого предивного плоду християнського Сходу і Заходу, спалахнула була в Х–ХІ ст. яскравою зіркою, а тоді згасла. І пригасле київське ядро її було запечатане сімома печатями – до певного часу, коли Тайні, схованій за ними, буде призначено відкритись людям. І так тривало довго, поки Господь не почав зривати їх.

З-під першої печаті у ХVІІ ст. зблиснуло сяйво Козацької республіки Богдана Хмельницького. Другу печать зірвала більшовицька революція 1917 року, на короткий час увиразнивши зорю Української Народної Республіки. Третю печать зірвали творці Акту відновлення Української Держави, проголошеного 30 червня 1941 року – дарма що видобули вони лише кількаденне оманливе світло. Четверту печать вдалося зірвати розчерком пера на українському референдумі 1991 року. П’яту печать зірвала Помаранчева революція 2004 року, яка освітила усю планету яскравим сяйвом духовних цінностей. Шоста печать впала під натиском Революції Гідності 2013–2014 рр.

Але Зло усвідомило: допустити новий спалах світла – смертельно небезпечно. Бо тоді його потік уже не стримаєш. І тоді Зло пішло ва-банк, водночас зриваючи сьогодні сьому печать. Це його останнє відчайдушне зусилля, але волі Провидіння йому вже не стримати, і Тайні, що так довго перебувала за сімома печатями, призначено явитися людям. І з жертви невинно убієнних і незмірно скатованих полине повноцінне світло воскреслого Києва, на горах якого, за пророцтвом Андрія Первозванного, і «возсіяє благодать Божа».

Тому я переконаний, що Україна переживає сьогодні пасхальний час і накопичує величезний духовний капітал самопожертви, який може стати гумусом суспільного преображення. Проте звернімо увагу на оте слово «може»: той духовний капітал може стати гумусом преображення, повинен би ним стати – але не мусить. У цій різниці модальностей – чи не найголовніший виклик, який стоїть сьогодні перед нами. І дай нам, Боже, бути на висоті нашого духовного покликання!