Захист потрібен там, де є що боронити. Протягом історії українського народу була численна кількість подій, які могли стерти те, що ми нині називаємо Україною. Але звичка захищатись сформувала в українцях відчуття справжніх цінностей. Фортифікаційне мислення є частиною нашої свідомості, коли на підсвідомому рівні ми сприймаємо алергічно те, що може нам зашкодити. І архітектура українських фортифікаційних структур є хорошою ілюстрацією цього імунітету.
Україна є брамою до європейської християнської цивілізації — це зумовлює її ментальність і оборонність. Вона є на межі різних світів, і тому стає свідком частих цивілізаційних конфліктів. Це положення зумовлює формування характеру постійно готового до захисту. І тому, легендарно-історичні оповіді про фортифікаційні структури містять уроки війни за цінності у своїх зморшках-тріщинках. Протягом історії України їх було збудовано понад 5 тисяч, частина з яких виконавши свою захисну роль — нині стала пилом. Коли ми вивчаємо історію цих будівель, то одразу бачимо цінності їх власників по тому, що вони захищають і чому.
Наприклад, є в Україні фортеця, куди, за легендами, побоялись було ввійти османи. В 17 столітті, коли турки захоплювали все більше земель, спалюючи за собою чужий їм світ, вони підійшли до Кам’янець-Подільської фортеці. Побачивши величні мури Осман ІІ поцікавився тим, хто міг збудувати таку фортецю. «Аллах», — відповіли яничари. «Якщо Аллах побудував — тільки Аллах зможе взяти!», — відповів він, відступаючи. Чи він дійсно так сказав, чи так захотіли почути свідки, але ця історія показує, що в ДНК нації не було передбачено «ген поразки». Те, що Бог захищає народи, які Йому покірні, було аксіомою, яка ставала фундаментом мислення та стратегічних рішень. Щобільше, ще до 1876 року існував напис: «Felix Regnvm Qvod Tempore Pacis Tractat Bella» («Щаслива держава, яка в часи миру готується до війни») — який зустрічав будь-кого, хто волів опинитись всередині цієї фортеці. В цьому був певний холодний реалізм наших предків: гостей зустрічали з миром, але завжди були готові до війни. Це стосувалось як і людей, так і ідей, віяння, які, потрапивши в стіні, мусили їх покинути, якщо виявляли себе шкідливими нації.
Крім того, фортеці, як-от Олеський замок, ставали уособленням боротьби за власні цінності на політичній арені. Там вирішувались ключові події міжусобних суперечок князів, укладались династичні шлюби, а в 1375 році, коли будівля опинилась у владі галицького латинського архиєпископа, галицькі повстанці її захопили, як протест проти втрати своєї ідентичності через небезпеку поступового спольщення.
В інших фортифікаційних спорудах, як-от Сидорівський замок, власники думали не тільки про захист, а й активне збереження джерела своїх цінностей: віри. У велетні, більш схожому на корабель, ніж на замок, кам’янецький каштелян Марцін Калиновський сприяв будівництву костелу. І тоді, в добу Просвітництва, коли в Європі утверджувалася віра в інтелект, поширювались ідеї цінності людини, патріотизму, він волів не допустити, аби люди забули про джерело цих ідей та походження раціо — Бога.
І, споглядаючи цих гігантів, важливо не забувати про фортеці кожного міста та села, кожного дому, де хазяї дбали про те, щоб ніщо не зруйнувало їх духовних та матеріальних скарбниць. В Біблії фортеця (або твердиня) — це символ надійного захисту, місця, куди ти можеш втекти в момент небезпеки та гарантовано отримати захист. Цар Давид, досвідчений воїн та могутній правитель, називає Бога фортецею, не залишаючи оманливих сподівань на земні твердині: «Полюблю Тебе, Господи, сило моя, Господь моя скеля й твердиня моя, і Він мій Спаситель! Мій Бог моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя!» (Псалми 18:1-2).
Але від чого нам варто боронити себе нині духовними фортецями? Від антибіблійних, антисімейних, антиукраїнських та антигуманних ідей. Ми самі будуємо захист свого серця і країни, та можемо вирішувати, де проходить межа. Всередині межі те, що залишається в межах захисту наших стін, а зовні — ми готові віддати на розірвання ворогам. Чи готові ми прокласти стіну за чи перед сім’єю з тата та мами? Чи залишимо за стінами «небажаних» дітей абортаріїв? Чи впустимо тих, хто втратив дім через віру, або політичні репресії? Чи дозволимо гендерній ідеології задурити голови молоді, які вийдуть за стіни самі?
Між 1527 та 1529 роками реформатор Мартін Лютер написав гімн: «Господь — наша могутня фортеця»*. В ній є такі слова:
«Господь — наш щит і надія, Твердиня наша і скеля; Він дав нам мир і виправдання, Він позбавляє нас від зла. Тут у світі, часто ворог споконвічний Cпокій душевний нам каламутить: Як лев лютий, розлючений, Він жадає всіх нас поглинути».
Це пісня більш ніж міжконфесійний гімн боротьби за спільні цінності, а заклик не допускати сумнів у Божій силі. Ворог, духовний та фізичний, ніколи не буде джентльменом, який вдаривши, відступає, аби ми встигли стати на ноги. Він не стане кликати секунданта, або витрачати час на те, аби викликати нас на двобій — він буде монотонно, з різною силою, бити у цінності, на яких стоїть християнин.
Якщо в нашій країні руйнуються фортеці моралі, а закон дозволяє шкідливим ідеям пройти у стіни дому; якщо пропаганда ворожої країни знімає фільми на наших теренах і вільно пропагандує свій «мир»; якщо близько 70 тисяч українців помирають щорічно в лоні своїх матерів, не народившись; якщо молодь не знає свого коріння — то пора брати цеглину і закривати проломи, поки ворог не напав ізсередини.
Адже, фортеці потрібні там, де є що боронити.
*«Господь — наш щит и упованье» № 229; Песнь Возрождения, № 584 Використані джерела: https://www.3849.com.ua/news/2109194/legendarna-forteca-korolivskogo-mista-istoria-forteci-kamanca
