Вбивча брехня Росії: досвід Чорнобильської трагедії

В моїй сім’ї є історія, яку мій дідусь вважає доволі іронічною. 9 травня 1981 року він приїхав із дружиною та донькою (моєю мамою) на відкриття монументу «Батьківщина-Мати» в Києві, оскільки був одним із інженерів, які працювали над цим проєктом. У нього з дружиною були перепустки на святкування, а у моєї мами, ще дитини, не було. Через її вік та зв’язок з дідусем здавалося малоймовірним, що може виникнути якась проблема, проте виявилося інакше. Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу, Леонід Брежнєв, був почесним гостем заходу, і його безпека була найбільшим пріоритетом. Коли охоронці побачили дівчинку, у якої (жах!) не було перепустки, вони заборонили їй ввійти всередину та повернулися до роботи з почуттям виконаного обов’язку. «Твоя мама налякала самого Брежнєва!» – дідусь часто розповідає мені з посмішкою.

Причина, чому мій дідусь вважає цю історію такою іронічною, відображає досвід життя, який він мав у Радянському Союзі. Система цієї країни була побудована з наміром змусити людину почуватися нікчемною у порівнянні зі славою комуністичного світу. Радянські будівлі були великими, сірими й похмурими, пам'ятники – численними й моторошними, а люди – важко експлуатованими на межі виживання. Це були маленькі мурахи, що працювали на велич СРСР, яким легко могли відкусити голову і викинути з мурашника за найменшу хибну думку. Як статуя в кошмарі царя Навуходоносора, комуністичний колос стояв на своїх бронзових ногах соціалістичних ідей, з іржавим тілом, зробленим з в’язниць і ГУЛАГів, і кривавими руками, що витирали закривавлений рот гордої голови. Але попри цю демонстративну міць, коли хоробрі дисиденти виступали проти системи, ця статуя раптом тремтіла від страху і намагалася знищити цю людину!

У 1933 році валлійський журналіст Гарет Джонс повідомив на весь світ про Голодомор, який знищив мільйони українців. Організований з метою геноциду, Голодомор був «підметений» під радянський килим, але, на щастя, той килим мав дірки. Радянська машина захиталася. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» український дисидент Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзем закликали партійне керівництво та киян засудити арешти української інтелігенції. Стуса репресували, його творчість – заборонили, проте радянська машина знову захиталася. 1 грудня 1978 року було порушено кримінальну справу за фактом насильницького опору проти Василя Овсієнка, ще одного дисидента, який діяв у складі Української Гельсінської групи. Його звинуватили у тому, що він буцімто відірвав два ґудзики з куртки поліцейського. Що й казати, жодний ґудзик тоді не постраждав, але через боротьбу Овсієнка та інших дисидентів СРСР хитався все більше!

«Яка різниця, що три чверті світу загинуть, якщо решта чверті – комуністи?» –Володимир Ленін.

Переслідуючи християн, дисидентів різного національного походження та інших ворогів радянської ідеології, послідовники Леніна наполегливо працювали над задекларованими трьома чвертями світу. Проте одна з їхніх найкатастрофічніших помилок в Україні сталася через те, що викликало обурення далеко за межами залізної завіси СРСР – те, що завдало одного з останніх ударів по ногах статуї.

Наприкінці квітня 1986 року мій батько, якому на той час було 17 років, працював лаборантом на кафедрі фізики медичного інституту. Він вивчав радіаційний фон і досліджував роботу лічильників Гейгера. Раптом усі лічильники Гейгера почали показувати дуже високий радіаційний фон порівняно з попередніми значеннями. Було зрозуміло, що щось не так, але державні ЗМІ мовчали.

Це історія про те, як десятки мільйонів українців та інших сусідніх народів стали заручниками обману СРСР щодо ядерного вибуху на Чорнобильській АЕС. Поки уряд намагався знайти спосіб зберегти обличчя в очах світових лідерів, люди почали складати факти докупи, бачачи жахливі ознаки біди. На постраждалих територіях птахи падали з неба, корови відмовлялися пити із забруднених річок, бджоли тижнями не виходили зі своїх вуликів, а хробаки ховалися так глибоко під землю, що рибалки не могли їх зловити.

Перша реакція Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова полягала в тому, щоб приховувати правду, поки вона не стане «безпечною» для іміджу партії. Небезпека, з якою зіткнулися люди, не хвилювала лідерів партії — це була жертва, на яку вони були готові піти. Натомість вони дбали про успіх у Холодній війні та досконалий імідж СРСР. Тому в одному з перших повідомлень управління КДБ по Києву та області було сказано: «З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку». Тобто факти вибуху замовчували, а журналісти були під тотальним контролем.

Однак влада повинна була дати хоч якусь інформацію. Так 28 квітня о 21:00 в програмі «Время» ведучий повідомив, що внаслідок аварії на ЧАЕС було пошкоджено один із реакторів, що надається допомога постраждалим і що була створена урядова комісія. Ілюзія безпеки була успішно створена. Наступного дня, щоб забезпечити поширення лише державної інформації, голова КДБ УРСР Леонід Бихов видав наказ «про посилення роботи міськрайорганів на підприємствах та установах для припинення розповсюдження провокаційних та панічних чуток, застосування відносно їхніх інспіраторів найбільш рішучих заходів». У зв’язку з цим райвідділи міліції були зобов’язані доповідати про кількість виявлених «злочинців».

«У ті дні церкви були переповнені, тому що людина не знала, до кого звернутися. Те, що вчені пояснювали, було абсолютно незрозуміло. Та й самі, вони, здається, тоді були розгублені, а вже військовим, політикам, місцевим чиновникам взагалі не довіряли. Людям нікуди було звернутися, і вони звернулися саме до Бога. Думаю, відчуттями вони розуміли, що ми зіткнулися з якоюсь абсолютно новою реальністю, і ніхто з цим не може допомогти» – Світлана Алексієвич, білоруський автор «Чорнобильської молитви».

Зрештою ні зусилля КДБ, ні переговори офіційних осіб СРСР не змогли зупинити вітру, який поніс ядерні викиди через Білорусь і Литву до Швеції, Фінляндії та далі. Адже кількість отруних викидів була шаленою: в результаті аварії на Чорнобильській АЕС в повітря попало в 100 разів більше радіації, ніж від наслідків атомних бомб, скинутих на Хіросіму і Нагасакі в 1945 році. Міжнародна спільнота не змогла отримати відповіді від СРСР – тому вони знайшли її самостійно.

Швеція була однією з перших країн, яка підняла тривогу через високий рівень радіації в повітрі, вимагаючи від радянського уряду пояснень. «На жаль, час для проведення превентивних заходів вже вийшов, було вже запізно, – згадує Мікаель Єнсен, консультант Шведського органу з радіаційної безпеки, – Радіоактивна хмара вже перебувала над Швецією і проблеми прийшли з першим дощем. Найбільше постраждали Північні території країни: від міста Упсала до міста Сундсвалль (...) Ця місцевість славилася полюванням й рибальством, слугувала рекреаційною зоною, часто приваблювала туристів. Після Чорнобильської катастрофи все це було знищено на деяких територіях, люди перестали вживати м’ясо впольованих тварин та рибу».

Швеція підняла тривогу через день після вибуху. США зробили це через три дні. 29 квітня 1986 року експерти ЦРУ підготували звіт про подію на Чорнобильській АЕС. Того ж дня адміністрація президента Рейгана запропонувала допомогу Радянському Союзу. 30 квітня Рональд Рейган отримав повідомлення від Михайла Горбачова, який запевнив його, що ситуація під контролем.

1 травня було важливим днем для зміцнення радянської ідеології – День праці. Незважаючи на те, що рівень радіації в повітрі все ще був високий, керівництво організувало парад. «Тисячі киян вийшли 1 травня на головну магістраль міста-героя – Хрещатик», – повідомив 2 травня «Вечірній Київ». Наступного ранку з симптомами радіаційного опромінення госпіталізували 911 пацієнтів. Через день їх кількість зросла до 1345, серед них – 330 дітей. Щоб впоратися з попитом, пацієнтів з таким діагнозом почали приймати за межами Києва. Аби приховати масштаби трагедії, лікарям було наказано приховати справжній діагноз: «…ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР в історіях хвороб пацієнтів з ознаками "променева хвороба" вказують діагноз "вегетосудинна дистонія"» (Довідка 6 відділу УКДБ УРСР по м. Києву, від 13 травня 1986 року).

У зв’язку з активним поширенням радіації, правда про вибух почала виходити з-під радянського контролю. СРСР потребував авторитетного наукового голосу, який міг би розповісти їхню легенду про вибух на міжнародній арені. Одним із учених, яких вони обрали, був Валерій Легасов, радянський академік АН СРСР. Його першим завданням було локалізувати наслідки радіації, а другим — представити доповідь СРСР у Відні.

«Я не брехав у Відні, але я не сказав повної правди» – Валерій Легасов.

У серпні 1986 року у Відні відбулося спеціальне засідання Міжнародного агентства з атомної енергії, де Легасов виступив зі скороченою доповіддю про те, як СРСР впорався з трагедією. Ця промова частково відновила імідж, який радянська влада почала втрачати в очах світу. Деяким навіть здавалося, що СРСР вдалося стримати більшу частину ядерних відходів, або принаймні знайти ефективну стратегію для цього.

Однак Легасова, як вченого, не задовольнила його скорочена доповідь. Деяка інформація, яку він опустив, включала контекст вибуху: інституційні та культурні проблеми СРСР, які призвели до аварії, детальний опис недоліків конструкції (чутливе питання для Радянської влади в час Холодної війни), повний масштаб радіоактивних опадів, та визнання того, що багато їхніх рішень були неефективними.

«І коли я побував після аварії на ЧАЕС і побачив, що там відбувається, то я для себе особисто зробив точний і однозначний висновок, що Чорнобильська аварія – це апофеоз, це вершина всього того неправильного ведення справ, яке здійснювалося в нашій країні протягом багатьох десятків років» – із мемуарів Валерія Легасова «Заповіт Легасова».

З моменту цього морального фіаско у Відні, Легасов намагався розповісти правду, або, принаймні, переконати владу СРСР краще дбати про людей. Він був стурбований тим, що країна погано справляється з цією проблемою, і боявся майбутніх техногенних катастроф. Однак зусилля Легасова були марними. Наступного дня після другої річниці аварії на Чорнобильській АЕС, завершивши запис фактажу, Легасов повісився. Це сталося за день до того, як він мав оприлюднити результати розслідування причин катастрофи.

У 2022 році спадкоємиця СРСР, Російська Федерація, розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Частину російських військ було направлено з півночі і їм було віддано наказ тимчасово бути в Чорнобилі. Вони почали рити окопи у Рудому лісі та закріпили свої позиції в околицях. Радіаційний пил, що спочивав багато років, був знову збурений. Щобільше, перебуваючи там, військові пограбували техніку вартістю понад 1,6 мільярда гривень та вивезли її на територію Росії.

Міністр енергетики України Герман Галущенко заявив, що «невігластво російських солдат зашкалює так само, як дозиметри, якими ми перевіряли радіаційний фон в місцях дислокації загарбників. Вони копали голіруч грунти, заражені радіацією, набирали радіоактивний пісок в мішки для укріплень, дихали цим пилом. Після місяця такого опромінення їм залишився максимум рік життя. Точніше, не життя, а повільного помирання від хвороб». Через рік після окупації Чорнобиля з’явилась інформація, що деякі з цих солдатів почали страждати від наслідків впливу радіаційної отрути.

Трагічна іронія цих солдатів доводить, що нинішній російський уряд є гідним спадкоємцем Радянського Союзу, адже життя звичайних людей для них нічого не варті в порівнянні з необхідністю створювати видимість псевдовеличі держави. Однак так само, як дисиденти минулого змогли цеглинка за цеглинкою деконструювати наративи СРСР, є і сучасні борці, які виступають проти російського режиму та їхньої воєнної пропаганди.