П’ять неправильних поглядів християн на політику

Перше помилкове судження/ НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ РЕЛІГІЇ

Перший невірний погляд (у моєму розумінні) – це ідея того, що влада повинна змусити всіх громадян слідувати одній конкретній релігії.

Прикро, що «примусову релігію» схвалювало багато християн у попередніх століттях. Цей погляд відіграв важливу роль у Тридцятирічній війні (1618-1648), яка розпочала конфлікт між протестантами і римо-католиками щодо влади над різними територіями, особливо в Німеччині. У 16 та 17 ст. у Європі було багато інших «релігійних війн», особливо між католиками і протестантами. У 16 ст. реформовані та лютеранські протестанти переслідували та вбивали тисячі анабаптистів у Швейцарії і Німеччині, які прагнули створювати церкви «лише для віруючих» та практикували хрещення шляхом занурення у воду для тих, хто особисто визнав свою віру.

З часом все більше і більше християн усвідомили, що «примусова релігія» не відповідає вченню Ісуса та не відповідає природі самої віри. Сьогодні я не знаю жодної великої християнської групи, яка б ще досі дотримувалася погляду, що влада повинна змусити людей навернутися в християнську віру.

Християнський погляд на дану проблему показує, що підпорядкування усіх одній релігії є невірним та протилежить вченню Біблії.

Ісус відрізняв сферу Бога і Цезаря

Перший біблійний аргумент проти ідеї «насадження релігії» бачимо у вченні Ісуса в Матвія 22. Єврейські опоненти Ісуса намагалися підловити його на питанні «Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?» (Мт.22:17). Сказавши «так», могло здатися, що Ісус нібито підтримує римську владу, таку ненависну усім. Сказавши «ні» римським податкам, могло показати Ісуса як небезпечного революціонера проти римської влади. Ісус здивував своїх опонентів, промовивши: «Покажіть Мені гріш податковий» і «принесли динарія Йому» (вірш 19). Ось як далі говорить Ісус:

А Він каже до них: Чий це образ і напис? Ті відказують: Кесарів. Тоді каже Він їм: Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже. (Від Матвія 22:20,21)

Це чудове твердження, тому що Ісус показав, що існують дві різні сфери впливу: одна – для влади, а інша – для релігійного життя Божих людей. Деякі речі, такі як податки, належать до державної влади («кесареве кесареві»), і мається на увазі, що церква не повинна контролювати це. З другого боку, державна влада не повинна втручатися в релігійне життя людей.

Ісус не написав конкретний перелік того, що входить до компетенції цих двох сфер, проте просте їх розрізнення мало колосальне значення для історії всього світу.

Ісус не примушував людей вірити Йому

Ще один випадок у житті Ісуса доводить, що ідея «примусової релігії» була чужою для Нього, бо він докорив Своїх учнів, коли ті бажали миттєвого покарання для людей, які відкинули Його:

І Він посланців вислав перед Собою. І пішли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготовити. А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив. (Від Луки 9:52-54)

Учні очевидно думали, що вони знайшли відмінний спосіб у наступному селищі переконати людей прийти і послухати Ісуса. Якщо вогонь зійде з неба і зітре з лиця землі самаритянське село, яке відкинуло Ісуса, тоді весь світ збіжиться до Ісуса, і в наступному місті буде 100% явка жителів. Який переконливий спосіб повірити!

Проте Ісус не мав нічого спільного з цією ідеєю. Наступний вірш говорить: «А Він обернувся до них, їм докорив» (Від Луки 9:55). Ісус відмовився від будь-яких спроб примусити людей вірити в Нього чи слідувати за Ним.

Справжню віру неможливо форсувати

Справжній віруючий має розділяти позицію Ісуса щодо засудження будь-яких прохань послати «вогонь з неба», щоб змусити людей покаятися. Істинна віра в Бога може бути тільки добровільною. Якщо віра справжня, вона ніколи не може бути примусовою. Це показує нам ще одну причину, чому влада не повинна намагатися змусити дотримуватися однієї конкретної релігії.

Повага до індивідуальних бажань та добровільних рішень простежується крізь все служіння Ісуса та апостолів. Вони завжди навчали людей, роздумували з ними, а потім зверталися до них із пропозицією прийняти особисте рішення слідувати за Христом, як істинним Месією (див. Мт.11:28-30; Дії 28:23; Рим. 10:9-10; Об. 22:17).

Справжні релігійні переконання не можуть бути примусово насадженні, чи то вогнем з неба, чи то зусиллями державної влади, і християни не повинні навіть намагатися використовувати силу, щоб примусити людей підтримувати чи наслідувати християнство або ж будь-яку іншу релігію.

Царство не від світу цього

У іншому випадку, одразу після того як Ісуса схопили римські солдати, в кінці Його життя, Він сказав римському управителю Понтію Пілату:

Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси… (Від Івана 18:36)

Ісус не хотів, щоб Його учні билися мечами чи були у війську, тому що Він не намагався встановити земне царство, як Римська Імперія чи інші нації в світовій історії. Земні царства встановлені армією та військовою силою, але царство Ісуса повинно було встановитися силою Євангелія, яка змінює серця людей, веде їх до довіри та послуху Богові.

Християнський погляд на дану проблему показує, що підпорядкування усіх одній релігії є невірним та суперечить вченню Біблії. Влада не повинна підтримувати ідею державної релігії, але має гарантувати свободу для всіх вірувань. Тому християни в кожній нації повинні виступати за свободу віросповідання і протистояти будь-яким спробам примусу до однієї релігії.

Практичні наслідки відмови від ідеї «примусової релігії»

Які є практичні наслідки, коли відкидається ідея «примусової релігії»? Найперше, влада не повинна намагатися змусити людей слідувати чи вірити якійсь одній релігії, але повинна гарантувати свободу релігії для послідовників усіх вірувань, що присутні в цьому народі.

Наступний наслідок – це те, що християни в кожній нації повинні підтримувати релігійну свободу і протистояти будь-яким спробам влади змушувати до однієї релігії. Насправді, повна релігійна свобода має бути першим принципом, який відстоюється і захищається християнами, які прагнуть впливати на владу. Інколи нехристияни виражають страх, що коли християни прийдуть до влади, то вони будуть намагатися навернути всіх у християнство.

Третій наслідок пов’язаний з наданням прямої фінансової підтримки одній церкві, яка встановлена як «державна церква». Така підтримка з боку влади є більш м’якою формою «примусової релігії», але на мою думку це все одно неправильно. Така підтримка означає, що політична влада використовує податки та привілейоване становище, щоб підтримати одну єдину релігію чи деномінацію як «державну церкву». Я не бачу жодних свідчень, що державні податки, а не індивідуальні пожертвування християн, повинні бути використані для підтримки релігійної діяльності церкви. Крім того, деякі випадки в історії показують, що пряма державна підтримка більше ослаблювала церкву, аніж зміцняла її. Наприклад, зверніть увагу на надзвичайно низьку відвідуваність Лютеранської церкви в Німеччині чи Швеції, які підтримуються державою.

Як щодо надання певних податкових привілеїв для церков?

Якщо уряд надає лише певні податкові привілеї всім релігійним організаціям? Наприклад, в США церкви не платять майнові податки на землю чи будівлі, які є у їхній власності, а також особи не платять податки на суму, яку вони жертвують церквам чи іншим благодійним організаціям.

Я не маю нічого проти такої політики, тому що вважаю, що це не є формою релігійного примусу. Вібірково, жодній конкретній деномінації чи релігії, не надається пільговий режим. Баптистська церква отримує ці привілеї, так само як і буддистський храм, єврейська синагога, римо-католицька церква чи мусульманська мечеть. Причиною надання такого пільгового податкового режиму церквам та благодійним організаціям є суспільний консенсус. Так як, загалом, благодійні організації, як і церкви, роблять багато добра для суспільства. В класичному формулюванні передмови до Конституції США вони «сприяють загальному добробуту».

Духовний вплив ідеї «примусової релігії»

Існує невидима духовна сила за ідеєю «примусової релігії», яку можна побачити в її результатах. Примусове насадження релігійних вірувань має тенденцію до руйнування істинної християнської віри. Якщо нав’язувати людям християнство, то це шкодитиме йому, так як можливість вільного вибору зникне. Більшість населення стане номінальними християнами. Державна церква, як свідчить історія, дуже швидко стає духовно мертвою і неефективною.

Християни, які стали жертвою релігійних утисків, наприклад в мусульманських країнах, починають краще розуміти наскільки важливою є свобода віросповідання для безперешкодного поширення Євангелія.

Друге помилкове судження/

ВЛАДА ПОВИННА ВІДМЕЖУВАТИСЯ ВІД РЕЛІГІЇ

Прямо протилежною точкою зору, відмінною від «примусової релігії», є ідея про те, що ми повинні викинути релігію з публічної сфери та політики. Згідно цієї точки зору, релігійні переконання не мають згадуватися в урядових установах чи впливати на процес ухвалення владою рішень. Твоя віра – це твоя особиста справа. Тому релігійні діячі не повинні мати жодного впливу на політичну систему.

Приклади такого погляду можна побачити, коли люди виступають проти молитви на початку зібрань колегіальних органів влади. Інші приклади, коли певні групи вимагають розчистити громадський простір від релігійної атрибутики або ж вимагають заборонити вивчення Біблії у загальноосвітніх школах, молитву перед спортивними змаганнями та випускними церемоніями.

Є декілька причин, чому ідея «відлучення релігії від влади» є неправильною.

Неможливо відділити причину закону від його змісту.

За багатьма законами стоять релігійні моральні норми, проте не можна сказати ці закони є засобом навязування релігії. Всі світові релігії вчать, що красти – це погано, але закон проти крадіжок «не встановлює релігії». Всі релігії містять закон проти вбивства, але закон проти вбивства «не встановлює релігії». Кампанія щодо відміни рабовласництва в США чи Англії велася багатьма християнами, які опиралися на свої релігійні переконання, але закон, що скасовував рабство, «не встановлював релігії». Кампанія щодо припинення расової дискримінації та сегрегації, очолювана Мартіном Лютером Кінгом Молодшим, баптистським пастором, що проповідував проти расової несправедливості з Біблії; проте закон проти дискримінації та сегрегації не нав’язав американцям баптистське віросповідання.

Ідея про те, що ми повинні викинути релігію з публічної сфери призведе до повної секуляризації влади, а згодом і всього суспільства. Така ідея прибере з уряду будь-яке відчуття підзвітності Богу за свої вчинки і загрожує цілковитою моральною дезінтеграцією в суспільстві.

Це виключає з владної сфери Боже вчення про добро і зло .

Біблія говорить, що урядовець є «Божим слугою на добро» (Рим.13:4), але як можуть урядові чиновники ефективно служити Богові, якщо всім їм заборонено говорити, що Бог очікує від них? Біблія вчить, що урядовці послані «для покарання злочинців та для похвали доброчинців» (1 Петра 2:14), проте як вони можуть робите це, якщо жоден представник світових релігій не може надавати консультацію, що таке «добро» і що таке «зло»?

Згідно з цим поглядом можна вважати, що Бога не існує, або ж якщо Він є, ми не можемо знати Його моральні стандарти.

Біблійні приклади, коли Божі люди надавали поради керівникам.

Біблія показує кілька прикладів вірних віруючих, які чітко вказували посадовцям як їм керувати. Пророк Даниїл викривав вавилонського царя Навуходоносора, найсильнішого правителя в світі.

У Новому Заповіті Іван Хреститель докорив Ірода Тетрарха (цивільного чиновника Римської Імперії) «за Іродіяду, дружину брата свого, і за все зло, яке заподіяв був Ірод» (Від Луки 3:19). Звісно, що докір Івана Хрестителя щодо «всіх злих учинків» включав все, що він зробив як урядовий керівник.

Пізніше апостол Павло обговорював питання з римським правителем Феліксом «про праведність, і про здержливість, та про майбутній суд» (Дії Апостолів 24:25). Ймовірно, що Павло закликав Фелікса нести відповідальність за свою поведінку перед Римською імперією, Фелікса обгорнув страх і він відіслав Павла (вірш 25). Крім того, багато старозавітніх пророків говорили іноземним народам про їхні гріхи. Можна знайти такі докори в Ісаї 13-23, Єремії 46-51, Єзекіля 25-32, Амоса 1-2 інші.

Тому Біблія не підтримує усунення релігійного впливу на політику.

Духовні основи відмежування політичної влади і релігії.

Для християн не важко буде розрізнити глибоку духовну основу, що криється у цьому погляді. Так як кінцевою ціллю усунення релігії з публічної сфери є повна секуляризація влади, а згодом і всього суспільства. Така ідея прибере з уряду будь-яке відчуття підзвітності Богу. Більше того, так як всі абсолютні моральні стандарти в певній мірі засновані на релігійних переконаннях, цей погляд призведе до цілковитої моральної дезінтеграції в суспільстві. Для християн, які вірять в Біблію, не важко буде зрозуміти основну духовну силу, яка стоїть за цією ідеєю.

Свобода релігії змінюється на свободу від релігії.

ТРЕТЄ ПОМИЛКОВЕ СУДЖЕННЯ/

ВСЯКА ВЛАДА Є ЗЛОЮ ТА ДЕМОНІЧНОЮ

Згідно з цією позицією всяка урядова влада є глибоко інфікованою злом та демонічними силами. Сфера влади – це сфера сатани і його сил, тому політичне використання влади є світським, але Ісус так не вчив.

Віра в те, що всяка урядова влада є глибоко інфікованою злом та демонічними силами є помилковим перебільшенням, яке обмежує компетенцію Бога і спекулює Біблійною істиною.

Ті, хто підтримують цю ідею, зазвичай також виступають за військовий пацифізм. Вони стверджують, що оскільки Ісус сказав підставити другу щоку (Матв.5:39), щоб вирішити конфлікт навіть поміж націями – не потрібно використовувати військову силу, але завжди вести переговори, будувати дружбу, діяти як належить християнам, виявляючи любов іншим націям.

Четверте помилкове судження/ ПОТРІБНО ЗАЙМАЙТИСЯ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЄЮ, А НЕ ПОЛІТИКОЮ

Четвертий неправильний погляд на християн і політику, який підтримується євангельськими християнами, які фактично говорять: «Ми повинні просто проповідувати Євангеліє, і тільки таким чином християни можуть сподіватися на зміну людських сердець і зміни в суспільстві». Я називаю такий погляд «займатися євангелізацією, а не політикою». Він стверджує, що церква покликана лише проповідувати Євангеліє, а не політику. Я часто чую в особистих розмовах про такі переконання.

Надто вузький погляд на Євангеліє та Боже царство.

Євангеліє – це Божа добра новина про все життя! Ісус сказав:

Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь. (Від Матвія 28:19,20)

Фраза «все те, що Я вам заповів» значить більше, ніж Івана 3:16, хоча цей вірш прекрасний. Все, що Ісус заповів нам, включає все, чому Він навчав як це записано в чотирьох Євангеліях. Ісус обіцяв Своїм учням Духа Святого, який не тільки «пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Івана 14:26), але й «навчить вас усього» (вірш 26) і «попровадить до цілої правди» (Івана 16:13).

Проповідь «всієї Євангелії» включає проповідь про те, що Біблія говорить про державну владу. Це означає, що християни навчаться з Біблії як позитивно впливати на владу. І так як ці всі речі записані в Біблії, Бог вважає їх корисними для Свого царства та Своїх цілей на землі.

Чи корисний християнський активізм в політиці? Коротка відповідь – якщо це те, чому вчить нас Господь в Писанні, тоді, звичайно, це приносить духовну користь, бо є приємним Богові. «Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді» (1 Івана 5:3) – тому виконувати Його вчення щодо влади – це один із способів проявити любов до Нього.

Євангеліє – це Божа добра новина про все життя! Проповідь «всієї Євангелії» включає проповідь про те, що Біблія говорить про цивільний уряд. Це означає, що християни навчаться з Біблії, як позитивно впливати на владу. І так як ці всі речі записані в Біблії, Бог вважає їх важливими для Свого царства та Своїх цілей на землі.

«Все Євангеліє» включає трансформацію суспільства.

Євангеліє включає в себе вчення про трансформацію суспільства – це друга причина, чому ідея «займатися євангелізацією, а не політикою» є невірною. Так, прощення гріхів є центральним посланням Євангелія. Звичайно, ми повинні проголошувати прощення гріхів лише через віру в Христа. Звичайно, це є єдиним шляхом для істинної переміни людського серця.

Але прощення гріхів – це не єдине послання Євангелія. Адже Ісус шукає змінені життя і через них преображений світ. «Тому то з’явився Син Божий, щоб знищити справи диявола» (1 Івана 3:8). Добра новина Євангелія проявиться у змінених життях, але Ісус бажає, щоб це проявилося і в змінених сім’ях також. Коли Євангеліє змінює життя, воно також повинно змінити вулиці, змінити школи, змінити бізнес, змінити суспільство. Отже, хіба «Євангеліє» не повинно також проявитися у змінених урядах? Звичайно, повинно!

Які місця з Біблії церква не повинна проповідувати?

Питання до прихильників аполітичної християнської позиції: «Які місця з Біблії ви вирішили не проповідувати, тому що ви збираєтесь лише «проповідувати Євангеліє»? Ви вже вирішили, що не будете проповідувати Римлянам 13:1-7? Або ж не будете проповідувати 1 Петра 2:13-14? А як щодо Буття 9:5-6? Як щодо розповідей про старозавітніх царів і їхні добрі та злі вчинки? Ви не будете проповідувати про вплив Даниїла на уряд Вавилону? Чи про пророцтва Ісаї для інших народів в Ісаї 13-23? Ви не будете проповідувати про пророцтва іншим націям в Амоса 1-2? Які ще уривки з Біблії будуть викинуті з ваших проповідей, тільки тому, що ви збираєтесь «проповідувати тільки Євангеліє»?

Бог залишає християн тут на землі для обох цілей – євангелізувати та робити добрі справи для інших.

Четверта причина помилковості погляду «займайтеся євангелізацією, а не політикою» полягає в розумінні, чому Бог залишив християн на землі. Подумайте про це на хвилинку: коли люди повірять у Христа, як їхнього Спасителя, і отримають прощення гріхів, чому Бог не одразу забирає їх на небеса? Чому він залишає їх тут на землі? Хіба тільки для того, щоб проповідувати Євангеліє для інших? Ну тоді, що ж повинні робити ті люди після того, як вони увірували в Христа, як Спасителя? Чи їхньою єдиною ціллю на землі є проповідь Євангелії іншим чи Ісус хоче, щоб ми також любили свого ближнього, як самого себе (див. Матв. 22:39)?

Очевидно, ми тут на землі, щоб прославляти Бога. Ми будемо Його прославляти (хоча б частково), виконуючи заповідь «любити свого ближнього як самого себе» (Мтв. 22:39). І це означає, що я повинен шукати добра для моїх ближніх в усіх сферах життя суспільства. Це означає, що я повинен лобіювати добрі закони, які будуть захищати ненароджених дітей, шлюб та сім’ю.

Я роблю висновок, що заповідь Ісуса «любити свого ближнього як самого себе» означає, що я шукаю добра для свого ближнього в кожній сфері життя суспільства, включаючи гарну владу та добрі закони.

Бог установив і церкву, і державу, щоб стримувати зло.

П’ятою причиною, чому погляд «займатися євангелізацією, а не політикою» неправильний, є той факт, що Бог доручив як церкві, так і державі, стримувати зло в реальному часі. Я погоджуюсь, що найкращим способом, яким Бог може стримувати зло в цьому світі, є змінені людські серця, коли вони повірять в Ісуса Христа, як свого Спасителя (див. 2 Кор. 5:17). Але ми не повинні абсолютизувати цей шлях як єдино правильний, через який Бог може стримувати зло. Бог також використовує державну владу, щоб запобігати злу, адже є зло, яке можна зупинити тільки силою держаної влади, так як завжди буде багато людей, які не вірять в Христа, як Свого Спасителя і багато тих, хто не підкоряється Йому повністю.

Наприклад, чому нам потрібні закони щодо заборони водіння у нетверезому стані? Хтось може сказати: «Нам взагалі-то не потрібні закони щодо заборони водіння у нетверезому стані. Впливу Євангелії достатньо, щоб змінити суспільство. Очевидно, що це наївна позиція.

Візьмемо інший приклад, коли відмінили рабство в США. Це сталося не тоді, коли Євангеліє було проповідуване по всьому півдню країни, але після того, як уряд Штатів зробив це законним через Прокламацію про звільнення в 1863 році. Це трапилося, коли багато християн аболіціоністів вплинули на уряд США, щоб змінити закон.

Хіба політична активність не відволікає нас від головного завдання проповідувати Євангелію?

Тут хтось може посперечатися, що політична залученість може мати деякі привілеї та може принести якусь користь, але разом з тим це може легко відволікати нас і призвести до занедбання головного завдання – навертати людей до особистої віри в Христа. Джон МакАртур пише: «Коли церква займає позицію політичного активізму і соціального моралізування, це завжди забирає від євангелізації енергію та ресурси».

Хоча правильним питанням не є: «Чи політичний вплив забирає ресурси, направлені на євангелізацію?», а радше «Чи політичний вплив є тим, до чого покликав нас Господь?».

У цьому випадку, як і у всьому іншому, чим займається церква, було б добре, якби християни розуміли, що Бог може покликати окремих християн до різних сфер життя. Це відбувається тому, що Бог помістив у церкві «різноманітні дари» (2 Кор. 12:4) і церква є середовищем, яке містить «багато членів» і все ж залишається «одним тілом» (вірш 12).

Таким чином, я думаю, цілком можливо, що Бог покликав Біллі Грема зробити акцент на євангелізації і нічого не говорити про політику. І також Бог покликав Джеймса Добсона вести радіо служіння для сімей і впливати на політичний світ для загального блага. Хіба у світі не достатньо християн, щоб фокусуватися на багатьох завданнях? І хіба Бог не покликав нас до тисячі різних сфер, все на Славу Йому?

Все служіння церкви має включати обидва акценти. Проповідь з церковної кафедри повинна озвучувати не менше, ніж проголошення «усієї волі Божої» (Дії 20:27). Вона повинна вчити про всі сфери життя, відповідно до повного Біблійного знання. Це очевидно повинно включати і те, що Біблія говорить про цілі державної влади.

Це означає, що в здоровій церкві ми побачимо, що деякі люди роблять акцент на вчення про уряд та політику, інші – на бізнес, інші говорять про освітню систему, інші – про медіа, ще інші – про шлюб та сім’ю, і т.д. Ми повинні прийняти відношення один до одного, подібно як Павло підбадьорює церкву в Римі:

А ти нащо осуджуєш брата свого? Чи чого ти погорджуєш братом своїм? Бо всі станемо перед судним престолом Божим. Бо написано: Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно переді Мною, і визнає Бога кожен язик! Тому кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові. Отож, не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб не давати братові спотикання та спокуси. (До Римлян 14:10-13)

Із зазначених причин, я вважаю твердження «церква повинна лише займатися євангелізацією, а не політикою» невірним.

П’яте помилкове судження/ ПОЛІТИЧНІ ІНСТРУМЕНТАРІЇ ЄДИНИЙ СПОСІБ ПОБУДОВИ ЦАРСТВА БОЖОГО НА ЗЕМЛІ

П’ятий погляд говорить, що церква повинна тільки намагатися змінити закони та культуру і не акцентувати увагу на євангелізації. Я не знаю жодного відповідального євангельського лідера чи відому християнську групу сьогодні, які б притримувалися цього погляду чи казали, що християни повинні лише «займатися політикою, а не євангелізацією». Це було основним акцентом Руху Соціального Євангелія початку 20-го століття. Вони домагалися того, щоб церква агресивно працювала в напрямку боротьби з бідністю, злочинами, расовою дискримінацією та іншим соціальним злом. Самі по собі ці ідеї є позитивними, проте цей рух зробив дуже маленький акцент на потребі кожної людини мати особисту віру в Спасителя Ісуса Христа. Рух Соціального Євангелія здобув послідовників, в першу чергу, серед ліберальних християн, аніж серед більш консервативних євангельських протестантських груп.

Самі по собі ідеї боротьби з соціальною несправедливістю є біблійними, проте Рух Соціального Євангелія зробив дуже маленький акцент на потребі кожної людини мати особисту віру в Спасителя Ісуса Христа.

Християни, які заохочують до більшого втручання в політику, повинні почути важливе слово застереження: якщо ми (тут я також включаю і себе) коли-небудь почнемо думати, що тільки хороші закони вирішать проблеми нації чи принесуть справедливість та правду в суспільство, ми зробимо надзвичайно велику помилку. Допоки не відбудеться одночасна внутрішні переміна в серцях та розумах людей, одні добрі закони принесуть лише скупе зовнішнє їх дотримання з мінімальним рівнем послуху, необхідного для уникнення покарання. Хороша влада та хороші закони можуть запобігти злочинній поведінці, також вони можуть навчити, що суспільство схвалює, а що ні. Проте, самі по собі вони не можуть виховати добрих людей. Кел Томас і Ед Добсон справедливо застерігають: «Ми, християни, помиляємось, якщо думаємо, що ми змінимо нашу культуру виключно завдяки політичній владі».

Переклад Вікторії Демчук