Християни повинні говорити про політику хоча б тому, що Біблія в основному говорить про неї. Від вавилонської вежі до апокаліпсису – всюди мова йде про царів, священиків, імперії, царства, народи, війни. Це хіба не політична термінологія? Якщо ми серйозно не почнемо її вивчати, то наша ефективність у сучасному світі буде сумнівною.
Соціальна реальність – це продукт політики. Як би ми до неї не ставилися, ми змушені з нею рахуватися. Існує безліч спекуляцій на темі взаємовідносин церкви і політики, особливо в контексті складних подій в Україні. Зараз навіть найбільш аполітичний християнин, який з кафедри проповідує, що ми не від світу цього, у приватних розмовах не може втриматися від політичного коментаря.
Політика – це складне явище, тому поверхневий підхід до її розгляду неприпустимий. Визначення терміну – є точкою відліку у дискусії, адже різне розуміння одного й того самого поняття є першим кроком до конфронтації та непорозумінь.
У найбільш загальному розумінні, політика – це сфера суспільного життя, у якій відбуваються взаємовідносини з приводу завоювання, утримання, реалізації влади в інтересах великих або впливових соціальних груп.
У найбільш загальному розумінні, політика – це сфера суспільного життя, в якій відбуваються взаємовідносини з приводу завоювання, утримання, реалізації влади в інтересах великих або впливових соціальних груп.
Тобто існує суспільство, в якому кожна соціальна група має свої інтереси, що потребують захисту. Це олігархи, пенсіонери, селяни, робітники, дрібний бізнес тощо. Єдиною можливістю задоволення своїх потреб є боротьба за державну владу як інструменту розподілу благ. Для цього існують політичні партії, які захищають інтереси таких груп.
У політології такий підхід до трактування політичної реальності називається директивним, і його представником є класик політичної соціології Макс Вебер. Боротьба, конфлікт і навіть аморальність – західна політологічна наука називає цей вимір політичної дійсності терміном «politics» («політікс»).
Найкращим наочним прикладом «politics» є виборчий процес, коли політичні партії вступають у боротьбу з метою входження до представницьких та законодавчих органів влади. Цей процес не завжди є прозорим, так як включає в себе маніпулятивні технології PR, несумлінні методи боротьби, фізичне усунення конкурентів, фальсифікації, підкуп тощо.
Також до «politics» можна віднести латентну (приховану) політичну сферу, яка включає незаконне фінансування політиків представниками крупного капіталу, у результаті чого політика перетворюється на інструмент незаконного лобіювання приватних інтересів олігархічного класу.
Джозеф Коні — колишній католицький священик, керівник Господньої армії опору, який прагне створити в Уганді теократичну державу, засновану на Біблії та десяти заповідях, але його важко назвати християнином. Його світогляд і методи політичної діяльності є дуже сумнівними. З 1986 року загони Коні в партизанській війні вбили понад 150 тис. чоловік.
Але це лише один з підходів до визначення політики, що відображає одну сторону її сутності. Д. Істон, американський політолог, активно захищав інший підхід до розуміння політики, що виражається терміном«policy», який виходить з того, що політика – це боротьба за перерозподіл цінностей у суспільстві.
Отже, термін «policy» («полісі»), у вузькому значенні цього слова, передбачає комплекс дій влади, уряду щодо прийняття владних рішень про перерозподіл благ у суспільстві. Прикладом може бути робота парламенту, уряду, президента (монарха) з реалізації покладених на них конституційних повноважень.
У широкому значенні – це діяльність недержавних організацій і окремих громадян, які приймають участь у розподілі цінностей у суспільстві. Гей-паради, просування ідей світського гуманізму, інформаційні війни, боротьба між ідеологіями лібералізму, консерватизму, соціалізму, націоналізму – це приклад «policy» у його широкому розумінні.
Тобто ми живемо в інформаційному суспільстві, де існує конкуренція ідей та світоглядних підходів. Кожна людина в епоху постмодернізму має «свою істину», яку вона готова відстоювати і захищати. Люди зі схожими світоглядними парадигмами об’єднуються у великі або впливові групи для попурязації своїх ідей. Для цього вони використовують демонстрації, марші, пікети, ЗМІ – тобто всі можливі демократичні або недемокартичні методи, щоб бути почутими.
41-й щорічний Марш Життя у Вашингтоні, 22 січня 2014 року. Демонстранти протестують проти легалізації абортів перед будівлею Верховного Суду США і Капітолієм.
Наприклад захисники довкілля об’єдналися в організацію «GreenpeaceInternational» і систематично заважають японцям вбивати китів, організація «Свідки Єгови» набридла кожній домогосподарці по всьому світу зі своїєю «ненав’язливою» пропозицією прочитати журнал «Вартова башта». Організація «Фемен» хуліганськими актами ексгібіціоністського характеру захищає права жінок, ЛГБТ-спільнота влаштовує демонстративні паради і вимагає визнати свій спосіб життя суспільством. Та навіть Донбас хоче бути почутим!
Християни з проповіддю Євангелія також займаються «policy» адже вступають у боротьбу за розпосюдження ідей та цінностей у суспільстві. Це саме та політична діяльність, на якій ми повинні зосередити найбільшу увагу, адже на багатьох фронтах цього протистояння християнство зазнає болючих поразок.
Мартін Лютер Кінг — американський баптистський проповідник і лідер руху за громадянські права 1960-х років. Його політичні зусилля призвели до викорінення расової дискримінації в США. Приклад успішної боротьби за розповсюдження християнських цінностей у суспільстві.
Третій термін для вираження сутності політики – це «polity» («політі», або «політія»), як характеристика політичної системи в цілому, з усією сукупністю інституцій і норм. Це включає форму державного режиму: авторитарна, тоталітарна, демократична; форму державного устрою: унітарна або федеративна; форму державного правління: республіка, монархія. Тобто політична реальність, наприклад, у Північній Кореї і США є кардинально-протилежною. Отже, «polity» в кожній державі є різною й залежить від багатьох чинників.
Дане пояснення понять є вельми важливим для християн, щоб розуміти політику багатовимірним явищем, в якому є негативні і позитивні сторони; задля попередження крайнощів, до яких християни часто вдаються. Зокрема, політична влада була встановлена Богом для запобігання хаосу і стримування гріха, водночас влада – найбільше джерело спокус для тих, хто її має або прагне мати.
Аналізуючи Біблію, можна сміливо констатувати неприпустимість втручання церкви, як інституту, у політичну боротьбу (politics). Ми не повинні проповідувати з кафедр про підтримку тієї чи іншої політичної партії, чи самостійно (церкві) боротися за владу. Це небезпечно, бо в такому разі церква стає заручником брудних політичних ігор і має всі шанси зіпсувати свою репутацію.
Аналізуючи Біблію, можна сміливо констатувати неприпустимість втручання церкви, як інституту, в політичну боротьбу (politics). Ми не повинні проповідувати з кафедр про підтримку тієї чи іншої політичної партії, чи самостійно (церкві) боротися за владу. Це небезпечно, бо в такому разі церква стає заручником брудних політичних ігор і має всі шанси зіпсувати свою репутацію.
Статус Церкви є над політикою, її функцію можна визначити як регулятора політичних відносин:«Який багатий Його славний спадок у святих, і яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його, яку виявив Він у Христі, воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!» (До Ефесян 1:18-23). Це не виключає можливості для християнина будувати політичну кар’єру, якщо це його покликання, достатньо пригадати випадок з Даниїлом.
Натомість «policy» повинне бути монополізоване християнами. Ми маємо бути домінантною і впливовою групою у цьому вимірі політичної реальності. Боротьба за перерозподіл та формування цінностей є головною місією Церкви на землі: «Ви сіль землі. Коли сіль звітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми.» (Від Матвія 5:13). Обов’язок навчити народи покладений на нас самим Христом: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!» Євангеліє від Матвія 28:19
Формування ціннісної бази суспільства через проповідь Євангелія – надійний спосіб зміни політичної реальності у світогляній площині. Від стану «policy» залежить моральний вимір політичної боротьби «politics» та політична система в цілому – «polity».
Політика різниться в суспільствах, і є завжди такою, якою її роблять люди – члени даного суспільства. Отже, рівень деградації суспільства визначає рівень деградації політики.
Щоб зрозуміти справедливість цієї закономірності, достатньо прогулятися вулицями. Хамство, понти, жлобство – те чим характеризується наша політика, є тим, чим живуть люди довкола нас. Світогляд визначає реальність, а не реальність світогляд. Так влаштований Богом світ, що спочатку було Слово, і все повстало через Нього. Коли ми це второпаємо, то зрозуміємо важливість нашого призначення, як християн, у політичному житті. Позитивні зміни у суспільстві неможливі шляхом здійснення перетасовки еліт на владному Oлімпі.
Вибори і революції просто забезпечують циркуляцію людей приблизно одного морального рівня, лише перефарбованих у різні ідеологічні кольори. Навіть люстрація, про яку так часто нині говорять не досягне бажаних змін, через банальну відсутність контреліт, тобто людей, які мали б здоровий світогляд, альтернативні ідеї, моральні засади та готовність докорінно змінити систему.
Це замкнуте коло, безвихідь, якщо покладати всі надії на «інституційні зміни згори», без розуміння необхідності «моральних змін знизу». Абсурдність такого підходу до політичного процесу можна побачити у документальному фільмі «Майдан» про арабську весну в Єгипті.
Революція в країні мала кілька етапів, і реалізовувала її одна й та сама суспільна група, яка спочатку скинула владу президента Хосні Мубарака, привівши до влади «Братів мусульман», але швидко розчарувавшись у новому Президенті, підтримали військовий переворот.
Тобто ми повинні зрозуміти, що причиною політичних, економічних, соціальних криз є гріховна сутність людської натури, і для їх вирішення потрібно подолати спочатку гріховну кризу окремо взятої особистості.
Євангеліє говорить саме про реформацію системи через реформацію особистості. Політика говорить навпаки: через реформацію системи змінюється особистість.
Політичні інструментарії суспільних змін довели свою неефективність, особливо у ХХ ст., коли повстало багато політичних ідеологій, які претендували на об’єктивну інтерпретацію реальності і формування нового світогляду та нового ладу. Натомість це були лише жалюгідні спроби людини замінити своєю суб’єктивністю об’єктивну правду Божу. Де зараз комунізм, націонал-соціалізм, які перспективи має неолібералізм?
Лише Слово Бога, який створив людину, може дати надію суспільству. Ісус змінює особистість, що призводить до зміни реальності довкола неї, творцем якої є вона сама. І чим більше таких особистостей, тим здоровіше суспільство, а революційні зміни системи відбудуться тоді, коли критична маса віруючих людей заповнить країну. У світовій історія Реформація, яка розпочалася як «пробудження знизу», вплинула на європейську політику, економіку, культуру. Незважаючи на те, що Європа все більше секуляризується, плід Реформації є очевидним й понині.
Це стосується й США, достатньо прочитати дві праці книги: М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» та А. де Токвілля «Демократія в Америці», щоб зрозуміти причину політичного і економічного успіху цієї країни. США – це найяскравіший приклад того, як релігійний світогляд народних мас позитивно вплинув на політичну сферу.
Світовий лідер і найрозвинутіша держава сучасності сформована під потужним християнським впливом.
Проповідуючи Слово Боже, ми проповідуємо оновлення особистості силою Ісуса Христа, що має наслідком реформацію всіх сфер життя людини. Практично це виглядає так: люблячий сім’янин, сумлінний робітник, небайдужий громадянин, культурний джентльмен і так далі. Це тиха революція знизу, яку розпочав Ісус Христос і яка продовжується понині. Припускаю, коли на наших вулицях будуть гуляти саме такі люди, тоді і українська політика матиме відповідний образ. Тому церкві потрібно займатися політикою «policy», як займався нею Ісус Христос.
Він не претендував на політичну владу «politics», не боровся за неї, хоча мав на це сили, ресурси і право. Його слова на суді у Понтія Пилата – найкраще цьому підтвердження. «Ісус відповів: Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси…» (Від Івана 18:36)
Натомість Ісус Христос працював з масами, проповідуючи радикальне послання, що змінювало мислення і спосіб життя багатьох людей. Це почало становити загрозу правлячому класові, який почав Його переслідувати. Його релігійна вістка містила в собі елементи політичної термінології. Ісус постійно говорив про Царство Небесне, яке з Його приходом наблизилося до землі. Яким чином? – Звісно через утвердження повноти принципів Царства Божого на землі. Якщо авторитарна держава переймає демократичні принципи – вона стає демократичною і схожою на інші демократичні держави.
Відповідно, якщо людство приймає божественні принципи – воно стає продовжувачем Царства Божого на землі. Нагорна проповідь була політичним маніфестом Царя Ісуса Христа для землі. Це послання – докорінне переосмислення взаємовідносин Бога і людини, і людини з людиною. Це переформатування всієї системи суспільних взаємовідносин. По сутті, це був заклик до революційної боротьби, не проти людини, але проти пануючої системи гріха. Ця боротьба починається з особистої реформи, коли людина починає змінювати себе, формувати ідеальний світ всередині себе, адже людина повноту влади має лише над собою. І все, що її не влаштовує у зовнішньому світі, вона може змінювати всередині себе. «..Хто ж панує над собою самим, ліпший від завойовника міста.» (Приповісті 16:32).
Така політика Ісуса Христа по завоюванню людей для Бога і зміни системи не має пафосного виміру, проте має впевнений результат. Це вчення за 21 століття стало домінантним у світі, сформувавши найпотужнішу цивілізацію. Тому відповідь Христа фарисеям була скромною, але дуже впевненою: «А як фарисеї спитали Його, коли Царство Боже прийде, то Він їм відповів і сказав: Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Боже Царство в середині вас!» (Від Луки 17:20,21). Царство Боже всередині нас – це підстава того, що кожен з нас може бути політиком, розбудовуючи його в своєму характері, світогляді, вчинках.
У взаємовідносинах з релігійною і політичною елітою тогочасного Ізраїлю Ісус демонстрував принциповість, рішучість, однозначність і навіть радикальність у словах і вчинках. Це ще один важливий приклад для християн – проповідь повинна бути спрямована не тільки в маси, але й на еліту.
Його попередник Іван Хреститель поплатився своєю головою за те, що рішуче викривав гріх царя. Церква першою зобов’язана в повний голос протестувати проти неправди, яка здійснюється владою. Ісус назвав фарисеїв – гробами пофарбованими, царя Ірода – лисицею, Він став у опозицію до провладної еліти, викриваючи її внутрішню гріховну суть.
Ервін Люцер в книзі «Хрест Гітлера» влучно висловився з приводу вірної позиції християн у взаємовідносинах з владою: «Ми повинні підтримувати свій уряд, водночас бути готовими критикувати його або навіть протистояти йому, якщо буде потреба. Патріотизм позитивний, коли підтримує справедливість і правду. Кожен народ має право захищати себе, право очікувати від уряду дій, спрямованих на покращення життя своїх громадян».
Фотограф Майкл Белк «Прогулянки з Месією». Ісус запрошує кожного долучитися до його Царства, навіть представників тоталітарних режимів. Проте здебільшого політики новітньої історії, як еліта Ізраїлю часів Ісуса Христа відкидає Його пропозицію.
Підбиваючи підсумки: 5 оптимальних моделей політичної участі християн:.
- Ми всіляко підтримуємо інститут державної влади, але маємо здійснювати контроль за його діяльністю. У разі злочинних зловживань владою, ми залишаємо за собою право на непокору.
- У політичну боротьбу можуть втручатися лише окремо взяті віруючі, які розуміють своє покликання і мають достатню стійкість і принциповість. Мова йде про професійних політиків. Але ні в якому разі це не дозволено Церкві як інституту.
- Християни та Церква повинні втручатися у боротьбу за перерозподіл цінностей у суспільстві шляхом формування моральних норм через проповідь Євангелія народу і через регулювання діяльності політичної влади, як це робили пророки. Тобто викривати владу і, якщо потрібно, протистояти їй.
- Християни, які мають знання, що спираються на Слово Боже мають допомагати державі формувати справедливий політичний, економічний лад та здоровий культурний вимір життя окремо взятої спільноти. Йдеться про підтримку праведних дій влади і участь у розбудові громадянського суспільства.
- Ми повинні вивчати політичну сферу для ефективного виконання своєї місії та недопущення маніпулювання собою представниками владних структур і політичних груп.
Даниїл, Ісая, Єзекіїль, Єремія, Осія, Малахія, Авакум, Софонія, Огія, Захарія, Амос, Овдія, Йона, Михей, Іван Хреститель, апостол Іван – хто ці всі люди??? Так – ПРОРОКИ, які були поставленні над народами і царствами, щоб проголошувати правду Божу, ось як сказав Бог Єремії, коли призначав його на служіння: «Дивись, Я сьогодні призначив тебе над народами й царствами, щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати, щоб будувати й насаджувати!» (Єремія 1:10).
Якщо у когось виникає зауваження, що це слово адресоване лише до Єремії, то Вам слід нагадати, що Церква Христова набагато вища за старозавітних пророків: «По правді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя! Та найменший у Царстві Небеснім той більший від нього!» (Від Матвія 11:11)
Апостол Петро у своєму посланні уточнює, що основною функцією Церкви Христової, є ЗВІЩАТИ ЧЕСНОТИ ІСУСА ХРИСТА, тобто істину: «Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого…» (1 Петра 2)
Новозавітному пророку Івану було сказано те, що частково стосується і нас: «Ти мусиш знову пророкувати про народи, і поган, і язики, і про багато царів. (Об’явлення 10:11)
Сучасна церква потребує одкровення від Бога для народів і правителів, а також сміливості і рішучості для його проголошення!
