Цього року у володимира путіна не буде під ялинкою подарунку, на який він так довго чекає. Дякувати Богу і Збройним Силам України, Радянський Союз не відновиться через 100 років після його заснування. Російський диктар любить символічні дати і великі річниці, тому неважко здогадатися, що повномасштабне вторгнення у його хворій фантазії мало завершитися реконструкцією «імперії зла» до її річниці заснування. Але цього не буде.
Імперія, яка постала на крові
Століття від заснування Радянського Союзу — це не свято і точно не радісна дата для всіх поневолених народів. Особливо гіркими були 1920-і для українців, які не змогли реалізувати ідею соборної незалежної національної держави. Проте будьмо відвертими: 100 років тому політичні еліти не були готовими до реального державотворення. Українську Народну Республіку заснували соціалісти, які в міру своєї наївності чи неготовності до повноцінної незалежності, втратили шанс справді від’єднатися від москви. Та чи хотіли?
Демонстрація на вулицях Києва, березень 1917 року.
Можливо, Грушевський і був хорошим істориком, але точно не політиком. Якщо порівнювати сучасну «норму» патріотизму і державництва, то це зовсім не те, що пропонували Михайло Грушевський, Володимир Винниченко чи інші науковці-соціалісти. Їх марксистсько-ліберальні ілюзії змушували вірили в демократизацію Російської імперії, але історія повернулася так, що соціал-демократи мали взяти у свої руки розбудову України.
Члени Генерального секретаріату УНР.
У 1917-1922 роках Україну розколювали внутрішні розбіжності, а наші етнічні території залишалися під фактичною владою різних центрів сили. Цей поділ неможливо порівняти із сучасними дискусіями, розділеннями чи навіть не таким давнім міфом про синьо-помаранчеву Україну. Це була масштабніша катастрофа із відсутністю єдиного центру і реальної влади над всіма українськими землями.
В Україні була справжня громадянська війна, коли українці вбивали одне одного та ставали під стяги чужих держав. Саме в тих умовах могли народитися знамениті слова Симона Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди». Період 1917-1922 років ще довго штовхатиме нас до рефлексій про втрачені шанси, можливі сценарії розвитку України «коли б нам вдалося тоді…», але щоб зробити правильні висновки спочатку варто визнати минуле таким, яким воно було.
Анархісти під проводом Нестора Махна, весна 1922 року.
Історія наступних десятиліть проілюструвала, що буває, коли кремль отримує бажане. Розкуркулення, Голодомор і репресії забрали життя мільйонів людей. Було б не правильно стверджувати, що українці — це безмовні жертви. Вони чинили спротив, але він виявився недостатнім.
Одна людина була надто маленькою піщинкою в механізмі червоної імперії, проте багато таких піщинок з часом вплинуть на будь-який механізм. Український народ — не просто жертва, йому більше підійде образ авантюрного борця, чия боротьба часто фатальна, але ніколи не завершується, бо передається наступним поколінням.
Боротьба за оцінку СРСР
Сьогодні ми знаємо Радянський Союз як тюрму народів та імперію зла. Ці визначення абсолютно правдиві, але вони увійшли в масову свідомість досить пізно. Якщо поглянути на образ цієї країни значно давнішого періоду (1920-1930-і роки), то здивуємося, бо для багатьох молодих людей в Європі СРСР сприймався як найбільш прогресивна і справедлива держава.
Чому так? В першій половині ХХ століття соціалізм був буквально модним. Це була ідеологія «прогресивних» освічених мас, європейської молодої (і не тільки) інтелігенції. Це сьогодні Радянський Союз асоціюється із ностальгією для старшого покоління, а в 1920-1930-і соціалізм і комунізм для багатьох були унікальним шляхом до прогресу.
Епоха модернових імперій спиралася на позитивізм і віру у постійне оновлення з відкиданням соціальних норм і стандартів минулого. Для народження держав нового типу (це і Радянський Союз, і Третій Райх) великі маси людей повірили в ідею про всемогутність людини, науково-технічний прогрес, «світле майбутнє» і загальну надію на правильність змін, які приходять з часом.
Частина західних письменників і митців симпатизували чи навіть захоплювалися Радянським Союзом. Наприклад, класик американської прози Теодор Драйзер. Він особисто відвідував комуністичну імперію, захоплювався нею та змінами, які приніс Сталін, і сам у 1945 році вступив до Комуністичної партії. У своїй публікації «Драйзер дивиться на Росію» 1928 року він писав про СРСР так:
«Ленін. Новий світовий герой, я вважаю. Якщо світ перейде до диктатури пролетаріату, а я припускаю, що це станеться, яким він буде великим. Ще один Вашингтон. Ще один Кромвель. Росія вже вкрита його славою».
Американський письменник і симпатик Радянського Союзу Теодор Драйзер
Оди Кремлю писав ще один американський прозаїк Джон Стейнбек.
«У Росії завжди думають про майбутнє. Це врожаї наступного року, це комфорт, який прийде через десять років, це одяг, який буде зроблено зовсім скоро. Якщо колись народ брав енергію з надії, то це російський народ…»,— написав він після подорожі до СРСР 1947 року.
Джон Стейнбек
Навіть Джордж Оруелл, автор низки критичних алюзій на СРСР, спочатку був затятим соціалістом і підтримував червоних у іспанській громадянській війні, проте швидко зрозумів їх суть.
Та більшість образів і стереотипів про СРСР західні люди взяли із «холодної війни». Саме тоді формувалося уявлення про міць імперії, технологічну конкуренцію, певну таємничість, очікування чого завгодно за «залізною завісою» та ірраціональних, але страшних росіян (інші народи Радянського Союзу, зазвичай, ігнорувалися).
Чимало міфів чи узагальнених образів про СРСР із масової культури зберігалися у свідомості людей на Заході до 2022 року, а деякі живуть і досі. Радянський Союз і його спадкоємиця РФ уявлялися західній людині як місце недооціненої сили, нескінченного потенціалу, проте російські втрати на фронті поступово, але методично руйнують ці образи.
Пам’ятати не можна залишити позаду
Історія України після 1991-го сповнена неоднозначностей і постійного озирання назад. Нам вдалося формально вирватися з лап червоної імперії, проте остаточне звільнення ще попереду.
Офіційній декомунізації понад 7 років. За цей час перейменовували вулиці, міста, зносили пам’ятники і символи радянської влади, відновлювали пам’ять і давали нову оцінку радянському минулому, що безумовно є одним із плодів Революції Гідності. Але чи достатньо цього?
Знесення пам’ятника Леніну у Києві, 8 грудня 2013 рік.
Червоний прапор, серп і молот, пам’ятник Леніну і вулиця Дзержинського — це очевидні атрибури Радянського Союзу і від них досить просто позбутися (але навіть цей процес триває надто довго). Набагато складніше змінити мислення народу, позбутися від тих ціннісних і світоглядних установок, які наклало на суспільство радянське виховання (і молоді це також стосується).
Неочевидні елементи радянського світогляду включають марксистське переконання, що основна причина війн полягає у боротьбі за ресурси, покладання надії на державу у забезпеченні нагальних потреб, переконання, що держава має виховувати і формувати дітей та молодь тощо. Є ще глибші наративи, які характеризують не лише комунізм, але й деякі інші модернові ідеології. Наприклад, віра в те, що будь-яку проблему можна побороти, якщо провести реформу, тренінг чи додати новий предмет до шкільної програми.
Від радянських наративів позбутися непросто. Ми ще довго будемо повертатися до розвінчування міфів і певних уявлень про світ, які колись вкладала в голови Компартія. Разом з цим, 70 років у складі Союзу стали надто вагомим періодом нашого буття, тому просто відпустити й забути його нереально.
Багато разів на рік ми повертаємося до пам’яті про роковини Голодомору, репресій, Другої світової війни, що є мінімальним обов’язком перед жертвами того режиму. Однак перед нами стоїть дилема: як Україні зберігати пам’ять про минуле і разом з тим звільнитися від його наслідків? Повна ментальна свобода від СРСР ще тривалий час буде неможливою, проте вже зараз варто знайти той конструктивний наратив для майбутнього, коли традиційна українська журба народить спрагу до боротьби і розбудови, а не саможалкування і зневіру.
Віра після комунізму
Протягом 70 років атеїзм був основою радянського світогляду, обов’язковим наративом для всіх. І тепер Україна дуже сильно відчуває наслідки цього. Ставлення до віри, церкви та загалом духовності в нашому народі помітно інфіковане багаторічним досвідом приниження і відкидання релігії.
Суспільство незалежної України є жахливо секуляризованим. Це зовсім не про право відмовитися сповідувати певну релігію, а про загальне ставлення до людей віри і їх цінностей. Навіть якщо порівняти Україну із дуже секуляризованими європейськими державами, то 70 років атеїзму будуть надто сильно відчутними.
Газета “Бкзбожник” видавалася у СРСР з 1922 до 1941 року.
Нинішній сплеск патріотизму та переоцінки минулого меншою мірою стосується декомунізації ставлення до релігії. А можливо все ще гірше. Частина прогресивної показово патріотичної молоді повторює ті ж наративи, які чули студенти 1970-х на лекціях наукового атеїзму. Дивно виглядає, коли активні прихильники декомунізації так само активно обстоюють принципи, які принесли на наші землі комуністи.
Практично це можна побачити, коли релігія чи церква з’являється в інформаційному просторі. Ставлення до віри в частини українського суспільства плавно перекочувало від радянського атеїзму до атеїзму сучасних лівих. Носії секулярного, зазвичай фрагментованого, світогляду продовжують справу гордих радянських безбожників.
Тут і примітивні стереотипи про «опіум для народу», «антинауковість» християнства, визначення релігії як засобу маніпуляції, і вирощення такого гомункула сучасної духовності як «атеїзм київського патріархату». Особливо вправні в ментальній гімнастиці знайдуть навіть тотожність між церквою і радянським минулим (мовляв, РПЦ була заснована КДБ у 1943 році, а найбільша церква в Україні пов’язана з московським патріархатом і «скріпами»).
Досить скептичне ставлення до церкви (особливо в молоді) іноді має вияв у в державній політиці. Тут можна згадати продовження радянських наративів державної освіти, а також збереження у державній власності культових споруд, які відібрали ще комуністи (наприклад, католицький Костел святого Миколая в Києві, який був названий більшовиками Будинком органної музики). Коли ми вже знесли практично всіх Ленінів, то можливо декомунізуємо і ставлення до релігії?
Костел святого Миколая, який був названий більшовиками Будинком органної музики Фото: Констянтин Брижниченко.
Суверенітет між союзами
Молода українська держава стала самостійним гравцем світової політики, але примножити силу чи бодай зберегти самостійність не так просто. Прикро визнавати, але за 31 рік незалежності ми надто багато разів поступалися власними інтересами: відмовилися від ядерної зброї в обмін на пусті обіцянки, знищили найновіші зразки озброєння під час виконання Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності та продовжували ліквідацію української зброї в ході проектів Трастового Фонду НАТО.
З 2019 року Україна закріпила в Конституції намір стати членом ЄС і НАТО. Після повномасштабного російського вторгнення і нашої відчайдушної та героїчної боротьби ми маємо повне моральне право бути не просто державою, яка проситься стати частиною західного світу, але повноцінним суб’єктом із власним суверенітетом і правом визначати своє майбутнє.
Суверенітет — це про самостійну внутрішню політику, про закони, які ухвалюються з огляду на думку народу, а не будь-яких іноземних сил. Суверенітет не має залежати від позиції та планів ані наших ворогів, ані партнерів. Щоб стати справжнім суб’єктом світової політики і демократичною національною державою вже сьогодні Україна демонструє свою волю.
Виступ Володимира Зеленського у американському Конгресі.
«Остаточне питання цієї війни будуть вирішувати тільки українці»,– ще в березні заявив президент Зеленський і цю риторику повторювали і головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, і очільник ГУР Кирило Буданов. Можливо, ми вже ступили на шлях побудови справді сильної і суверенної України. Хай допоможе в цьому нам Господь.
