В Україні гуманітарні питання багато років залишалися другорядною сферою політики. А ось наш ворог дуже добре усвідомлює, яке стратегічне значення має культура. У 2014-му році російські бойовики на Донбасі розстріляли книгу Леоніда Кучми «Україна не росія». Другого президента важко назвати великим українізатором, але вже на ранньому етапі незалежної України він зробив висновки, які донині є тригером для прихильників «російського світу».
Знищення літератури повторилося і цієї весни. В низці окупованих південних міст окупанти спалювали історичні книги з місцевих бібліотек (наприклад, примірники праці Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса»). Розстріл і спалення ідеологічно «неправильних» для московії книг — це не забавка нервового рядового, а цілком зрозуміла дія, з точки зору російського імперіалізму.
Заклик до етноциду
Провал «взяття Києва за три дні» оголив реальні наміри росії. 4 квітня на провладному російському ресурсі РИА новости з’явився скандальний матеріал щодо намірів освоєння України. «Что Россия должна сделать с Украиной» — дуже промовистий заголовок. Червоною лінією простягається ідея нашого «перевиховання, яке досягається ідеологічними репресіями (придушенням) нацистських установок та жорсткою цензурою: не лише у політичній сфері, але обов’язково також у сфері культури та освіти».
Журналісти біля братської могили в Бучі, Київська область.
Ідейні натхненники російської агресії чудово розуміють значення культури (особливо мови та історії) для політичної та цивілізаційної тотожності українців. Вже багато років ми маємо можливість прямо говорити як про свою національну окремішність та історичну несправедливість з боку москви. В академічній сфері та державній політиці тією чи іншою мірою проводилася декомунізація та дерусифікація, кремлівська політика минулого відкрито називається імперською (хоча донедавна ще існували промосковські політичні сили).
Сьогодні ми вийшли на той етап протистояння, коли для більшості населення України міф про «триєдиний братський народ» є всього лише маніпуляцією з імперського минулого. Наша цивілізаційна первинність і поступовий ментальний розрив з кремлівським авторитаризмом несе реальну загрозу для російського шовінізму.
Кремлівські пропагандисти прямо пишуть про необхідність знищення всього українського.
«Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією — відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздмухування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії».
Російське керівництво претендує на абсолютно глобальну цивілізаційну перебудову, адже «денацифікація України — це та її неминуча деєвропеїзація». Проєвропейські прагнення українців та національна самосвідомість є основною загрозою для московського імперського поректу і кремлівські ідеологи це прекрасно розуміють.
Де освіта — там історія
Ключовим напрямком російської ідеї «перевиховання» українців є винищення нашої історичної пам’яті. 4 квітня Володимир Зеленський в промові щодо виявлених намірів окупантів заявив про планування ворогом цілеспрямованих вбивств вчителів і вихователів. Зважаючи це і все описане в матеріалі кремлівської пропаганди, можна зробити висновок, що проукраїнські активісти (особливо дотичні до освіти і популяризації національної історії) в разі окупації ставали мішенню на знищення.
Серед претензій Кремля українська оцінка діяльності Бандери, Шухевича чи Петлюри — це лише верхівка айсберга. З точки зору окупантів, значно глибшою «проблемою» історичної пам’яті є сама ідея незалежності України, твердження про її давню історію (від Київської Русі, а не леніна) і трактування періоду перебування цих земель в складі московських державних проектів як загарбання і окупації.
Окупанти намагалися знищити примірники книги “Справа Василя Стуса”.
Крах російського імперіалізму починається із усвідомлення українцями (та іншими народами) своєї відмінності й антагонізму до московських гнобителів. Ментальна прірва між нами величезна і поведінка московитів під час війни це доводить. «Україна — не росія!» у свідомості наших громадян несе реальну загрозу для самих основ російського шовінізму і планів «збирання земель».
Ми різні народи, з абсолютно відмінними (часто протилежними) цінностями. Агресор цього ніколи не визнає, не відкине міф про «єдність братніх народів» і готовий втопити Україну в крові, тільки б різниця не була такою разючою.
Де історія — там і мова
Не одне десятиліття мовне питання вважалося мало не «політтехнологічною маніпуляцією», бо «мову на хліб не намажеш». Але як виявилося саме проблема русифікації створила мовно-культурний простір, який поєднував значну частину українців з росією і створив ідейну базу для російського вторгнення.
Наприкінці березня російський депутат від путінської фракції костянтин затулін вніс до держдуми законопроект з пропозицією визнавати співвітчизниками усіх людей, які володіють російською мовою. Вочевидь, цим документом офіційно окреслюються всі держави та народи, на чий суверенітет посягає москва.
Пропозиція правового зв’язку мови і поняття «співвітчизник» є лише формальним закріпленням принципів побудови імперської політики. Російськомовне населення в державах колишнього СРСР сприймалося кремлем як обґрунтування посягань на ці території. Саме мова, а не формальне громадянство, стала фактором тотожності значної частини українців із російським світом (навіть без їх на те волі).
Мітинг на підтримку української мови біля Верховної Ради (фото – Радіо Свобода).
Після російського вторгнення агресор виніс питання мови на перемовини. Кремль відкрито вимагає від України визнання російської другою державною (знову ж таки не питаючи народу). За великим рахунком російському керівництву абсолютно байдуже і на добробут російськомовних, і на їхнє виживання. Кремль не бере до уваги волю цих людей (інакше б не «звільняли» тих, хто цього не просив).
За даними соціологічної групи «Рейтинг» 83% українців підтримують визнання української мови як ЄДИНОЇ державної. Абсолютна більшість з них розуміє російську мову, проте не бажає пускати в наше законодавство культурний якір ворога.
Мова завжди була чимось більшим, ніж засіб комунікації. Вона визначала ідентичність народів і дуже часто була фактором політичної тотожності, єднала народи в боротьбі за незалежність. В ХІХ століття польський мовознавець Ян Бодуен де Куртене говорив, що «мова — перший і останній бастіон захисту держави».
Агресія — наслідок аморальності й бездуховності
Мова, історія та духовність є основою менталітету народу, базових цінностей, якими визначається цивілізаційна спорідненість, цілі й пріоритети розвитку. В цих ідейних і значною мірою метафізичних площинах першочергово формується коріння нації. Саме в них шукаємо відповіді на питання чому росія протягом всієї історії проводила геноциди, а народ це виправдовував?
Російські окуанти знищили пам’ятники на могилах українських воїнів.
Нинішня підтримка агресії проти України серед більшості росіян розв’язує руки кремлю до здійснення більш масових і цинічних злочинів. Геноцид і розправи поступово знаходять публічне виправдання і народне схвалення. Вже згадана пропагандистська стаття містить прямі заклики до злочинів, які досить нормально сприймаються суспільством:
«Історичний досвід показує, що трагедії і драми воєнного часу йдуть на користь народам, які спокусилися і захопилися роллю ворога росії».
Вторгнення росії в Україну викриває найгірші риси російського народу, які значною мірою посприяли війні. За сумнозвісними “скрєпами” крилася культурна порожнеча, аморальність, бездуховність і варварство. Нездатність до самоорганізації вбила можливості до протесту, а патерналізм і глибоко вкорінений імперіалізм забезпечили широку підтримку для агресивної війни.
Ще Вінстон Черчилль в часи найбільших для Британії воєнних випробувань сказав: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?» Викриті і публічно представлені російські наміри мають спонукати українців (а найперше керівництво держави) до кардинального перегляду гуманітарної політики. Для кожного державника має бути очевидною потреба усіляко сприяти українізації, історичної просвіти і підтримки духовності народу.
