Росія, Україна та тумани культурної війни [переклад]

В статті «Росія, Україна та тумани культурної війни» для ٍEuropean Conservative Джонатон рефлексує про те, чому на Заході все ще є скептики, які сумніваються у реальності та жахах російсько-української війни. Тут надаємо її переклад.

Перебуваючи нещодавно в Україні під час журналістської поїздки з колегою-редактором, я опублікував у соціальних мережах фотографії деяких розбомблених будівель і згорілих російських танків. Реакція більшості людей була відповідною трагічності фото. Але незначний відсоток користувачів правих поглядів мав різку реакцію підозри. «Не ведіться на пропаганду» — сказали мені кілька людей. Я помітив, що таке ставлення існує майже з початку російського вторгнення в Україну 24 лютого. Багато консерваторів наполягають, незважаючи на всі докази, що те, що насправді відбувається в Україні, чомусь не відбувається; що фотографії та відео – підробка; що всі репортажі є просто пропагандою. Мої власні співрозмовники замовкли, коли я сказав їм, що фотографував я сам.

У минулому жахливі світлини формували громадську думку та викликали співчуття до жертв військової агресії. Але ми живемо в епоху цифрових технологій, і російсько-українська війна стала першим великим конфліктом, який розгорнувся в соціальних мережах, із щоденним безперервним потоком інформації, що заповнює наші канали. В результаті багато людей вирішили, що зрозуміти, що відбувається насправді, надто важко, і зупинилися на інстинктивному скепсисі або взагалі перестали сприймати війну серйозно. Після кількох тижнів шоку та занепокоєння щодо можливості ядерного апокаліпсису люди знову розташувалися в окопах культурної війни та відновили вогонь. Російсько-українська війна стала, на жаль, ще однією проблемою, яку багато хто, здається, сповнений рішучості побачити лише через призму своїх попередніх ідеологічних аргументів.

«Туман війни» є сталим виразом на опис труднощів (і часом неможливості) розпізнати, що саме є правдою в хаосі конфлікту. Але консерватори повинні усвідомити, що подібний туман культурної війни пронизав наше мислення так, що ми часто стаємо нездатними чітко бачити чи навіть мислити. Тому очевидні докази російських бомбардувань цивільних територій і вчинення воєнних злочинів (я досліджував ці речі на місці) сприймаються з підозрою. Багато консерваторів зрештою ненавмисно переймають Алекса Джонса на українського Сенді Гука — і багато українських християн відчувають саме те, що відчували батьки Сенді Гука: «ваші діти насправді не були вбиті», «ваші будинки насправді не бомбили». Я часом відчував розчарування тих, хто пережив ці речі, коли вони давали мені інтерв’ю.

…російсько-українська війна стала першим великим конфліктом, який розгорнувся в соціальних мережах, із щоденним безперервним потоком інформації, що заповнює наші канали. В результаті багато людей вирішили, що зрозуміти, що відбувається насправді, надто важко, і зупинилися на інстинктивному скепсисі або взагалі перестали сприймати війну серйозно…

Однак є вагомі причини, чому багато хто підозріло ставиться до того, що вони вважають основним наративом. Прогресисти у багатьох випадках створили умови, які призвели до цієї інстинктивної підозрілості до панівних ЗМІ. Можливо, буде корисно переглянути деякі з них.

Причина 1: Прогресисти наполегливо працювали, аби перетворити війну в Україні у власний наратив.

Прогресисти наполегливо працювали, щоб створити враження, що підтримка України нерозривно переплітається з підтримкою величезного списку прогресивних пунктів порядку денного. Щоб навести один із прикладів цього, я посилаюся на твіт від 25 березня Джулії Іоффе, інтелігентної журналістки, яка глибоко розуміється на путінській Росії. Лише через місяць війни вона заявила, що підтримувати Україну означає підтримувати порядок денний ЛГБТ: «Для всіх людей, які вважають Такера Карлсона та Дональда Трампа божевільними, а транс-людей — вигаданими, які думають, що «культура скасування» є зайвою, що «чоловіки мають бути чоловіками, а жінки — жінками» — вітаю, ви згодні з Путіним. Ви його ідейний соратник».

Я часом відчував розчарування тих, хто пережив ці речі, коли вони давали мені інтерв’ю.

Подібне припущення жахає багатьох українських християн, які постраждали від війни — християн, які вірять, що «чоловіки мають бути чоловіками, а жінки — жінками», яких Іоффе не змогла би назвати ідеологічними союзниками Путіна. Багато західних консерваторів повірили, що російсько-українська війна пов’язана з цими проблемами, тому що прогресисти намагалися використати цей привід на свою користь (звідси всі меми, які глузують з того, як люди замінюють українські прапори на прапори «прогресу» 1 червня).

За іронією долі, саме Іоффе грає роль маріонетки Путіна. Як я виявив під час моєї дослідницької поїздки до Росії кілька років тому, Путін наполегливо працював, аби використати західні культурні війни у ​​власних цілях, підкреслюючи божевілля гендерної ідеології та висміюючи західне занепадництво, щоб підтримати свій російський націоналістичний «мачизм» (від слова « мачо» – прим. ред). Для Іоффе (і представників її класу) прирівнювати підтримку України перед лицем ворожого російського вторгнення до підтримки трансгендерного порядку денного означало посилити саме той наратив, який Путін хоче, щоб росіяни та західні люди почули — тому що багато консерваторів чують це і роблять висновок, що ця війна справді стосується цих питань, а не експансіоністських цілей агресивного диктатора. Путін хотів би, щоб ми думали, що ця війна радше стосується порядку денного ЛГБТ, ніж його повсюдного бомбардування.

Путін наполегливо працював, аби використати західні культурні війни у ​​власних цілях, підкреслюючи божевілля гендерної ідеології та висміюючи західне занепадництво, щоб підтримати свій російський націоналістичний «мачизм».

Існує також постійний потік історій, яких деякі журналісти вперто шукали по Україні для інтерв’ю — про ЛГБТ. Заголовки на зразок «Антигейська війна Путіна проти України» мали дві мети: змусити прогресивних людей хвилюватися, а консерваторів — перестати цікавитись Україною. Вони подбали про те, щоб якомога частіше райдужний прапор майорів поруч з українськими кольорами.

Дійсно, ЛГБТ-активісти та ліберальні лідери скористалися російським вторгненням, щоб просувати легалізацію одностатевих «шлюбів» в Україні — крок, який категорично не підтримується більшістю українців. Зеленський уже вказав, що такий крок неможливий під час війни, і припустив, що громадянські партнерства можуть бути прийнятним компромісом, але з політичної точки зору це, ймовірно, сприймається як хороший піар, оскільки Україна веде переговори про членство в Європейському Союзі. ЛГБТ-активісти це усвідомлюють і відчувають можливість просувати свої вимоги.

Християни та консерватори у Східній та Центральній Європі вже давно скаржаться, що ЄС просуває прогресивний порядок денний як частину пакету членства. Соціально консервативні країни, такі як Польща та Угорщина, зазнали санкцій за впровадження захисту ненароджених дітей та обмеження пропаганди ЛГБТ. Як сказав мені один інженер із Белграда кілька років тому: «Вони пропонують свою допомогу за гей-паради. Чому вони хочуть, щоб ми це мали?» Недаремно консерватори бачать Європейський Союз як постачальника та виконавця анти- християнських цінностей, і тому з підозрою ставляться до будь-чого під прапором ЄС. Це відбувається не через теорії змови, але через публічну історію та чітко сформульовані наміри ЄС.

Причина 2: З такими друзями…

Політична поляризація на Заході не сприяє допомозі Україні. Багато правих стали автоматичними реакціонерами: якщо Байден, чи Трюдо, чи (вставте сюди прогресивного лиходія) підтримують будь-яку тему, значить ця тема є неправильною. Таким чином, фотографії ліберальних лідерів із Зеленським не розглядаються крізь призму дипломатії, адже український лідер відчайдушно заручається міжнародною підтримкою та шукає зброю. Через те, що так багато людей створили герметичні ідеологічні рамки, у які треба якось запхати кожен новий набір фактів, російсько-українська війна розглядається як просто ще один аспект Нового світового порядку, чи Всесвітнього економічного форуму, чи якоїсь іншої міжнародної схеми. Таким чином, вони вважають, що це це не може бути експансіоністська війна російських загарбників, які прагнуть окупувати частини України (на яку вони вважають мають право з політичних чи історичних причин). Це має стосуватись лише того, про що вони праві вже говорили.

Причина 3: Ефект «хлопчика, який кричав “Вовк!”».

Ми також бачимо ефект «хлопчика, який кричав “Вовк!”». Протягом багатьох років демократи галасували про скандал із змовою Трампа та Росії, який ні до чого не призвів. Путін був оголошений де-факто тим, хто приймав рішення на виборах 2016 року (коли я висвітлював «вибори» 2018 року в Москві, у продажу були футболки з жартами, що оскільки росіяни обрали американського президента, настав час обрати свого лідера). Журнал TIME навіть опублікував пам’ятну обкладинку зі зловісним Кремлем, що височіє над Білим домом. Усіх, хто заперечував скандал, називали путінським дурнем. Коли звіт Мюллера не дав нічого суттєвого, ЗМІ тихо відійшли від теми, але не від принизливого словосполучення «маріонетка Путіна».

Через те, що так багато людей створили герметичні ідеологічні рамки, у які треба якось запхати кожен новий набір фактів, російсько-українська війна розглядається як просто ще один аспект Нового світового порядку, чи Всесвітнього економічного форуму, чи якоїсь іншої міжнародної схеми.

Під час пандемії COVID-19 і виборів 2020 року Путін виявився зручним лиходієм. Альтернативні точки зору завжди були «російською дезінформацією» — настільки, що прогресисти створили ідеальні умови для поширення російської дезінформації. Хто, зрештою, коли-небудь знову повірить ярлику «російська дезінформація» після того, як історія про ноутбук Хантера Байдена — яка тепер підтверджена — була стерта з Twitter і прихована Facebook після того, як ФБР заявило, що це, ймовірно, «російська дезінформація»? Знову і знову історії, які називали російською дезінформацією, виявлялися правдою. А потім Путін напав на Україну і почалася неабияк пропагандистська війна.

У перші дні з обох боків швидко й густо летіли тумани війни: Привид Києва; передчасно повідомлена мученицька смерть солдатів, які сказали російському військовому кораблю «іди на…»; і безперервний потік зображень, який негайно заполонив усі канали. З огляду на те, що соціальні медіа стимулюють журналістику, багато непідтверджених історій публікувалися в Твіттері та поширювалися без перевірки. А коли люди почали ставити питання, знову прозвучало знайоме звинувачення: «Путін — дурень! Російська дезінформація!» Тільки зараз люди звикли до цього. Їм занадто багато разів казали, що, ставлячи запитання, вони грають на руку Путіну. Це, як виявилося, зіграло на руку Путіну. Немає сумніву, що російська дезінформація розповсюджується в масових масштабах. Але як лиходій, Путін втратив свою силу для багатьох людей.

Трагедія медійної злочинності

Фундаментальна трагедія прогресивних і медійних зловживань полягає в тому, що справжня доля мільйонів українців губиться в галасі соціальних мереж. Міста бомбили — і зараз — бомблять. Росіяни вчиняють військові злочини проти мирного населення України — це підтверджують звіти на місцях. Але здоровий консервативний скептицизм щодо мейнстрімових ЗМІ в багатьох колах перетворився на рішучість не вірити ні в що, що публікують ЗМІ. Оскільки довіру було зруйновано, люди стали набагато сприйнятливішими до теорій змови, які в медіа-ландшафті, де бородатих злочинців зазвичай називають жіночими займенниками, здаються багатьом більш ймовірними, ніж ідея про те, що новини основних ЗМІ на певні теми можуть бути достовірними.

Фундаментальна трагедія прогресивних і медійних зловживань полягає в тому, що справжня доля мільйонів українців губиться в галасі соціальних мереж.

Прогресисти представляли українську тему як свою, а засоби масової інформації, за деякими винятками, тягнуться до прогресивних тем. Тому, багато хто передбачувано міркував, що висвітлення російсько-української війни в ЗМІ повинно бути таким же упередженим, вибірковим та ідеологічно керованим, як і новина про трансгендерний рух, аборти чи консерваторів загалом. Це завдало великої шкоди українському народу — і українським християнам зокрема. Реальність така, що інколи речі є такими, якими вони є. Так, історичний контекст важливий. Так, слід завжди уважно переглядати висвітлення основних засобів масової інформації. Але основні факти залишаються незаперечними: Росія напала на Україну. Незалежно від їхніх образ — історичних, політичних чи інших — вони не мають права нападати на іншу суверенну державу. Російські військові в Україні; українських військових немає в Росії. Є явний агресор і явна жертва.

Я хочу чітко сказати: я не відстоюю жодної позиції щодо санкцій, зовнішньої політики, НАТО чи чогось іншого. Я кажу, що коли ми намагаємося розрізнити, що є правдою, а що ні в цьому гіперполяризованому новому світі, керованому соціальними медіа, ми не повинні випускати з поля зору цей простий набір доказових фактів у тумані культурних воєн.

Переклад Дарини Ребро