Тріумф Пасхи! O felix culpa! [ПЕРЕКЛАД]

7 квітня 2023 р. \ оновлено 22 лютого
Зображення: Картина «Шлях на Голготу» (1564), Пітер Брейгель Старший.

В 1938 році англійська письменниця та апологет Дороті Л. Сеєрз написала потужний публіцистичний твір, в якому вона рефлексує про хрест Ісуса і його доктринальну роль. Нижче ви можете ознайомитись з перекладом цієї статті.

«O felix culpa!» — дещо ризиковано промовив Августин Іпонський про гріх Адама. «О щаслива провина, яка заслужила на такого величного Визволителя!»

Здається, важко уявити висловлювання, що спровокувало б більше неправильних тлумачень. Єпископів і священників застерігають від проголошення подібних парадоксальних тверджень з-за кафедри. Але єпископ Іпонський був і справді неабиякою особистістю, адже така сміливість у переконаннях — велика рідкість серед високопоставленого духовенства.

Якщо духовні пастирі боятимуться сказати щось, що може колись бути неправильно розтлумачено, вони ніколи — а так часто і стається — не скажуть нічого, що варто послухати. Між іншим, саме цей гріх боязливості найбільш невідступно переслідує добрих священнослужителів. Церква насправді цього не схвалює. Вона віддавна знайома з цим як із рисою великого млявого й заразливого гріха Ледачості, який, варто відзначити, зовсім не притаманний проповідникам модних віянь, розколів, єресей та антихриста.

«Вигнання Адама і Єви з раю» (1791), Бенджамін Вест.

Діти цього світу не тільки (як різко зауважив Христос) мудріші у своєму роді, ніж діти світла; вони так само енергійніші, винахідливіші та сміливіші. Звичайно, завжди потішніше нападати, ніж захищатися; але хорошим християнам досі варто було б вивчити, що найкращий спосіб захищати — це атакувати, враховуючи, що «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його».

Проте дивлячись, як одвічна проблема зла та гріха виставила гармати проти християнської позиції, святий Августин — справжній стратег — кинувся вперед і розтрощив ворожу батарею своєю подякою.

З проблемою добра та зла, як кожному відомо, стикаються всі релігії, а особливо ті, що стверджують про існування всеблагого й усемогутнього Бога. Нам дуже просто казати: «Якщо Бог святий і всесильний, Він би втрутився і зупинив це все»; і під словами «це все» ми маємо на увазі війни, переслідування, жорстокість, гітлеризм, більшовизм або інші великі негаразди, що дошкуляють нам у цей час. Але варто впевнитися, що ми справді розглянули проблему в усіх аспектах.

«Чому Бог не зітре в порох цього диктатора?» — питання дещо віддалене від нас. Чому, пані, Він не відняв у вас мову та глузд, перш ніж ви вимовили позавчора той безпідставний і недобрий наклеп? Або в мене, перш ніж я так грубо вчинила з моїм доброзичливим другом? І чому, пане, Він не звелів вашому зап’ястю всохнути, перш ніж ви поставили підпис під тією брудною фінансовою махінацією?

«Плітки» (1948), Норман Роквелл.

Ви не це мали на увазі? Чому ж ні? Ваші й мої провини все одно огидні, навіть якщо наші можливості завдавати шкоду менш видовищні, ніж в інших. Хочете сказати, що мої і ваші справи такі незначні, що Бог не переймається ними? Це палка з двома кінцями; адже в такому випадку Його творіння майже не помітило б, якби Він завтра стер нас обох з лиця землі.

Ну, певно, це не зовсім те, що ми мали на увазі. Ми питали, чому Бог створив свій Всесвіт таким. Чому Він не зробив нас маріонетками, не здатними ні на що, окрім втілення Його шаблону досконалости? Деякі філософські школи запевняють, що так і було, що всі наші вчинки (включно з єврейськими погромами в Німеччині та нашим огидним і грубим ставленням до тітоньки Елізи) жорстко передбачені для нас і що, скільки б ми не висловлювали незадоволення шаблоном, ми не можемо змінити його. Це одна з тих теорій, які мали б звільнити нас із сітки марновірства. Вона точно звільняє від відповідальності, але і заплутує нас в інших тенетах. Також як би ми не вірили в це, ми поводимося так, ніби ніхто нас не змушує.

Християни (як би дивно це не здалося) — не єдині люди, яким не вдається жити відповідно до свого віросповідання. Адже який філософ-детермініст не винуватитиме свободу волі кухаря, як і будь-який християнин, якщо бекон, приготований на сніданок, виявиться неїстівними? Варто зауважити, незадоволення філософа, як і його бекон, також напередвизначене; і це найбезглуздіший момент у розповіді. Наш розум — матеріал, який потрібно опрацьовувати, створюючи певну філософію; твердження є нелогічним, якщо для його доведення потрібне спростування наявних доказів.

Так чи інакше, Церква каже, що в людини є свобода волевиявлення, а зло — ціна, яку ми платимо за знання, особливо за те знання, яке ми називаємо самосвідомістю. Відповідно, ми можемо з Божою милістю змінити шаблон. Більше того, Бог Сам, як каже Церква, змінює ситуацію — з нашою допомогою, якщо ми погодимося на це, або всупереч нам, якщо ми відмовимося співпрацювати, — але Він завжди працює над вирішенням.

«Гетсиманський сад» (прибл. 1590), Ель Греко.

І тут ми стикаємося з головним питанням, на яке ні теологія, ні філософія, ні теорії виникнення всесвіту не відповіли (тільки спробували) повністю. Чому Бог, якщо Він існує, у певний момент захотів щось, що-небудь узагалі створити? Це справжня таємниця і, напевно, єдина, яку не можна розкрити. Єдина людина, яка могла би вгадати відповідь, — творчий діяч, але з-поміж усіх людей світу він найменше схильний ставити це питання, оскільки звик сприймати всю творчу діяльність як достатнє для неї виправдання.

Але ми всі, напевно, можемо погодитися, що простіше вірити, що для виникнення Всесвіту існувала причина, ніж що її не було взагалі. Церква стверджує, що є Розум, який створив усесвіт, що Він витворив його, бо Йому подобається творити; якщо ми хочемо збагнути Розум Творця, нам потрібно дивитися на Христа. У Ньому ми побачимо Розум, що полюбив власне творіння настільки, що став його частиною, страждав із ним і за нього й поділився з ним власною славою, зробив співробітником у здійсненні Його задуму щодо нього.

Це смілива теза, яку Церква просить прийняти, додавши, що якщо ми приймемо її (а кожна теоретична схема вимагає прийняття тієї чи іншої тези), відповіді на всі наші інші проблеми набудуть сенсу.

Прийнявши цю тезу й дивлячись на Христа, що ми довідуємося про Боже рішення у справі гріха та зла? І чого Він очікує в цьому від нас? Церква говорить про це досить чітко. Ми виявляємо, що Бог постійно змінює зле на добре.

Як правило, Він не вдається до недоречного чудотворення і театральних суджень — Христос рідко схвально ставився до тих, хто вимагав ознак або блискавок із Неба. Бог надто витончений та економний майстер, тож Він не дуже послуговується такими методами. Але взявшись за наші гріхи та помилки, Він змінює їх на перемоги, як Він перетворив злочин Розп’яття на спасіння світу. «O felix culpa!» — вигукнув святий Августин, роздумуючи про здійснену справу.

Дуже ймовірно, що в нас виникне непорозуміння щодо цього. Богу не потрібен наш гріх; тим більше Він не змушує нас грішити, щоб продемонструвати Свою міць і славу. Він не переймається підтвердженням Своєї сили за допомогою видовищ. Тим більше небажано творити зло, щоб побачити, як Він виправить його. Це жодним чином не хороша думка. Ще ми не повинні уявляти, що зло не має значення, якщо Бог у кінцевому підсумку виправить його.

Церква не висловлює щодо цього поверхневого оптимізму. І не говорить про бажаність чинення зла для того, щоб настало добро. Подібне спрощення таке ж оманливе, як і надмірне ускладнення, і так само небезпечно привабливе. Наприклад, нас вражає факт, який хірург побіжно згадує на вітання з одужанням пацієнта: «Звісно, ми не змогли б зробити ту операцію без досвіду, отриманого під час війни».

«Міс Найтінгейл у Скутарі» (1854), Генрієтта Рей.

Бачимо хороший наслідок зла; але навіть якщо кількість зцілених людей перевищить кількість усіх, хто постраждав від війни, чи це розвіє біль усіх жертв чи хоч однієї, або чи може це виправдати провину війни? Ні, каже Церква. Якщо митець виявить, що досвід його найгірших гріхів посприяв створенню найкращого твору, чи повинен він жити, як чудовисько, заради мистецтва? Ні, каже Церква. Ми можемо поводитися так жахливо, як захочемо, але ми не можемо уникнути наслідків. «Візьми, що хочеш, — сказав Бог (як говориться в іспанському прислів’ї). — Візьми й заплати за це». Або хтось інший може заплатити, заплатити повністю, добровільно й велично, але борг усе одно наш. «Людський Син справді йде, як про Нього написано; але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!» Коли Юда згрішив, Ісус заплатив; Він виніс добро зі зла, Він тріумфально вийшов через ворота Пекла й вивів усе людство із Собою. Але страждання Ісуса та гріх Юди залишаються реальністю. Бог не скасував факт існування зла: Він трансформував його. Він не зупинив Розп’яття, а воскрес із мертвих.

«Тоді Юда, що видав Його, як побачив, що Його засудили… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов, та й повісився». Таким чином Юда зробив останню фатальну найбільш жалюгідну помилку з усіх; він зневірився в Бозі й собі та не дочекався Воскресіння. А якби він почекав, то зустріч відбулася б, була б можливість, позбавити задум втілення; але собі на лихо він так не зробив. В усякому разі у своєму житті він не дочекався сходження Христового тріумфу на нього, через нього й не зважаючи на нього. Він побачив жахливу плату, але ніколи не дізнався, яка перемога була здобута такою ціною.

Напевно, ми всі надто готові, коли бачимо жахливі наслідки своєї поведінки, піти й повіситися. Інколи ми чинимо гірше й виявляємо схильність вішати інших. Юда принаймні, як здається, нікого не звинувачував, окрім себе, а святий Петро, який сам оплакував свою меншу зраду, розкаявся і чекав, що прийде далі. Тим, що настало далі для св. Петра й інших учнів, було раптове запевнення, ким є Бог, і разом з тим відповідь на всі загадки.

Якщо Христос узяв зло та страждання і так їх змінив, тоді, звісно, все було того варте. А тріумф Пасхи пов’язаний із тією дивною тріумфальною молитвою в горішній кімнаті, щодо якої виникло таке збентеження через події Страсної П’ятниці. Що стосується їхньої участі в драмі, ніщо не змогло перекреслити того, що вони були нетямущими, боязкими, невірними й багато в чому вкрай непомічними; але вони не дозволили будь-яким нездоровим егоїстичним покутам перешкодити насолоджуватися радістю в майбутньому.

«Розп’яття» (2004), Френк Мейсон.

Тепер вони справді могли йти і «робити щось» із проблемою гріха та страждання. Вони побачили, як сильні руки Бога перемінили терновий вінок на вінок слави; у таких сильних руках вони почувалися в безпеці. Вони неправильно зрозуміли фактично все, що Христос коли-небудь казав їм, але як би не було, усе зрештою набуло сенсу, який значно перевищив усе, про що вони мріяли. Вони чекали на легку перемогу, а побачили тріумфальну; вони чекали на земного Месію, а споглядали Душу Вічности.

У стародавні часи їм було сказано: «Людина не може побачити Мене і жити»; але для них знайшовся спосіб. Вони побачили лице живого Бога, звернене до них, і це було лице стражденної та тріумфуючої Людини.

Якщо вам сподобалась ця стаття, вам сподобається інше есе Дороті Сеєрз: Найвеличніша драма на сцені світу — це християнський символ віри [переклад]

Дороті Л. Сеєрз (1893-1957) — відома англійська письменниця, авторка багатьох детективів, християнських апологетичних творів та перекладачка.

Народилася у сім’ї священника в Оксфорді; 1915 року закінчила на відмінно бакалаврську програму з сучасних мов та середньовічної літератури в Сомервільському коледжі Оксфордського університету. Між 1923 та 1937 роками вона опублікувала дванадцять детективів, які стали міжнародними бестселерами. Наприкінці 30-х років на прохання англіканської церкви Дороті Сеєрз почала писати християнські п’єси для фестивалів у Кентербері, Колчестері тощо; її п’єсу The Man Born to Be King навіть озвучувало Бі-Бі-Сі. Після цього письменниця опублікувала низку апологетичних праць, у яких вона послідовно захищала християнські доктрини та одночасно критикувала Церкву за нехтування правильними настановами у вірі. Найважливішим досягненням Дороті Сеєрз вважала свій переклад «Божественної комедії» Данте, проте її життя обірвалося, коли вона працювала над останньою частиною поеми («Рай»). Нині вивченням та збереженням її спадщини займається Товариство Дороті Л.Сеєрз (The Dorothy L. Sayers Society).

Переклала з англійської Вікторія Нечипорук

Оригінал: Dorothy L. Sayers «The Triumpth of Easter»