В 1938 році англійська письменниця та апологет Дороті Л. Сеєрз написала потужний публіцистичний твір, в якому вона рефлексує про хрест Ісуса і його доктринальну роль. Нижче ви можете ознайомитись з перекладом цієї статті.
Офіційне християнство в останні роки зазнає багато критики. Нас постійно запевняють у тому, що церкви пустіють, бо проповідники занадто наполягають на доктрині — «нудній догмі», як її називають люди. Факти стверджують цілком протилежне. Саме нехтування вченням робить церкву нудною. Християнська віра — це найбільш захоплююча драма з усіх, які тільки вражали уяву людини, — і її вчення є цією драмою.
Її суть досить чітко узагальнено в символах віри; а якщо ми вважаємо їх нудними, то або тому що ми насправді ніколи не читали ці дивовижні документи, або читали їх так часто і механічно, що втратили розуміння їхнього значення. Сюжет розгортається навколо одного персонажа, а всі події відповідають на одне центральне питання: За кого ви приймаєте Христа? Перш ніж ми приймемо будь-які неофіційні відповіді (деякі з них і справді страшенно нудні) — перш ніж ми відкинемо Христа як міф, ідеаліста, демагога, брехуна чи божевільного — не зашкодить дізнатися, що символи віри насправді кажуть про Нього. Ким Церква вважає Христа?
Відповідь Церкви категорична та безкомпромісна. Вона звучить так: Ісус, син Йосипа, тесля з Назарету, був справді, у найбільш точному та прямому значенні слів, Богом, через Якого «все було створене». Його тіло та мозок були такими, як у звичайних людей; Його особистість була особистістю Бога, наскільки ця особистість могла виражатися в людському єстві. Він не був якимось демоном чи прикидався людиною; Він був у кожному відношенні справжнім живим чоловіком. Він не був просто таким добрим «як Бог» — Він був Богом.
«Чекаючи на наказ», картина: Jon Mmcnaughton
І це не якась благочестива банальність; це взагалі не банальність. Бо це означає, з поміж усього іншого, що з якої б причини Бог не створив людину, якою вона є — обмеженою, страждаючою, слабкою перед горем та смертю, — яку б гру Він не задумав зі своїм творінням, Він дотримується Своїх правил та грає чесно. Він не вимагає від людини нічого, чого не вимагав від Себе. Він Сам пройшов усі людські переживання: від повсякденних роздратувань сімейного життя, мозолів від важкої роботи та браку грошей до найгірших жахіть болю та приниження, поразки, відчаю та смерті. Коли Він був людиною, Він виконував роль людини. Він народився у бідності та помер у безчесті, вважаючи, що це того варте.
Християнство, звісно, — не єдина релігія, що знайшла найкраще пояснення людського життя в ідеї про втіленого і страждаючого бога. Єгипетський Осіріс помер та воскрес; Есхіл у своїй п’єсі «Еринії» примирив людину з богом через вчення про страждаючого Зевса. Але в багатьох віруваннях вважається, що бог постраждав та помер у якомусь віддаленому та міфічному періоді праісторії. Християнська історія у переказі святого Матвія навпаки стрімко починається з місця і дати: «Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за царя Ірода». Святий Лука ще практичніше та прозаїчніше встановлює час його народження, вказуючи на урядову фінансову справу. Бог, як він каже, став людиною в році, коли імператор Август проводив перепис населення для системи оподаткування. Подібно ми могли б датувати подію, сказавши, що вона сталася тоді, коли Велика Британія відмовилася від системи золотого стандарту. Приблизно тридцять три роки потому (нас про це інформують) Бога стратили, бо Він заважав тогочасним політикам, «за правління Понтія Пилата», — як ми могли б сказати: «Коли містер Джойнсон-Гікс був міністром внутрішніх справ». Це так само точно і конкретно, як і ці приклади.
Можливо, нам не хотілося б сприймати цю історію надто серйозно — у ній є незручні для нас моменти. Ось чоловік з Божественною природою, який ходить та спілкується серед нас, — а що ми вирішили з Ним зробити? Прості люди і справді «слухали Його з радістю»; а от найвищі церковні та державні авторитети вирішили, що Він надто багато говорив та викривав багато неприємної правди. Тому ми підкупили одного з Його друзів, щоб він таємно видав його поліції, потім судили Його, пред’явивши туманне звинувачення у порушенні суспільного порядку, публічно бичували його та віддали на шибеницю, «дякуючи Богу, що здихалися пройдисвіта». Це все не додало нам честі, навіть якщо Він був (як багато людей думали та думають) нешкідливим божевільним вчителем. Але якщо Церква права щодо Нього, це ще ганебніше для нас; бо чоловік, якого ми повісили, був Всемогутнім Богом.
Отакий сюжет офіційної розповіді — розповідь про час, коли Бог став побитим невдахою, коли підкорився умовам, які Сам встановив, і став таким, як всі люди, яких створив, а ці створені Ним люди зламали Його і вбили. Це та догма, яку ми вважаємо нудною, — грізна драма, у якій Бог виступає жертвою та героєм.
Якщо це нудно, то що, в ім’я неба, взагалі можна назвати захоплюючим? Люди, які повісили Христа, треба віддати їм належне, ніколи не називали Його занудою — навпаки; Його динамічність позбавляла їх спокою. То вже пізніші покоління заглушили цю розгромну особистість та оточили її атмосферою нудьги. Ми дуже успішно відтяли кігті Леву з племени Юди, наклали на Нього тавро «смиренності та м’якості» та рекомендували як підхожого домашнього улюбленця для блідих вікаріїв та побожних старих пані. Втім, тим, хто Його знав, Він і близько не нагадував безлику особу; вони противилися Йому як небезпечному заколотнику. Так, Він був лагідним зі знедоленими, терплячим з чесними шукачами правди і покірним перед Небом; але Він ображав поважних священнослужителів, називаючи їх лицемірами; Він звертався до царя Ірода як до «того лиса»; Він ходив на вечірки в сумнівній компанії, Його називали «ласуном і п’яницею, приятелем митників і грішників»; Він напав на обурених продавців та видворив їх з їхніми пожитками з храму; Він ішов проти давніх священних приписів; Він зцілював хвороби будь-якими підручними засобами з шокуючою недбалістю до чужих свиней та власності; Він не виявляв належної шани до багатства та соціального статусу; отримуючи каверзні запитання, Він показував парадоксальне почуття гумору, що ображало поважних людей, та відказував, задаючи незручні та проникливі питання, на які не могло бути готових відповідей. Він анітрохи не був занудою під час свого людського життя, а якщо Він був Богом, то в Богові так само не може бути нічого нудного. Але Він мав «повсякденну красу у своєму житті, що виявляла нашу потворність», тому чиновництво відчуло, що пануючий порядок буде більш захищеним без Нього. Тож вони позбулися Бога заради миру і спокою.
«Але третього дня Він воскрес»; що ми можемо з цього взяти? Одне точно: якщо Він був лише Богом, Його безсмертя для нас нічого не значить; якщо Він був лиш людиною, Його смерть не більш важлива, ніж твоя чи моя. Але якщо Він насправді був Богом і людиною, тоді коли померла людина Ісус, Бог помер теж, і коли Бог Ісус воскрес із мертвих, людина воскресла також, бо вони були тією самою особою. Церква не розповідає нам про точний склад воскреслого тіла Христа. Це повинно було бути якесь тіло, оскільки людина не може сприймати Безмежне інакше, як тільки у просторі та часі. Воно могло складатися з тих самих елементів, що й тіло, яке так дивно зникло зі стереженої гробниці, але це не було те старе, обмежене, смертне тіло, хоч було явно схоже на нього. У будь-якому випадку ті, які побачили воскреслого Христа були переконані, що життя має сенс, а смерть лиш дрібниця — щось дуже не схоже на підхід сучасного песиміста, який стійко переконаний, що життя є лихом, а смерть (що трохи непослідовно) — найбільшим нещастям.
І ось, ніхто не зобов’язаний вірити жодному слову з цієї видатної історії. Бог (так каже Церква) створив нас абсолютно вільними не вірити у Нього стільки, скільки захочемо. Якщо ми таки не віримо, тоді Він та ми повинні понести наслідки у світі, керованому причиною та наслідком. Церква далі каже, що людина справді не повірила і що Бог справді поніс наслідки. Як би не було, коли ми збираємося у щось не вірити, було б загалом дуже бажано спершу точно дізнатися, у що ми не віримо. Гаразд, тоді: «Справжнє християнство — віра в те, що Ісус Христос є Богом і Людиною. Досконалим Богом та досконалою Людиною з розумною душею та живим тілом. Хто хоч і Бог, і Людина, проте не двоє, а один Христос». Це основоположна доктрина, а вся складна система християнської віри та моральності є лише її логічним наслідком.
І от, ми можемо назвати таку доктрину хвилюючою, а можемо назвати її спустошуючою; можемо назвати її відкриттям або ж непотребом; але якщо назвемо її нудною, тоді слова взагалі не мають значення. Якби Бог був тираном над людиною, це була б похмура історія нестерпного гноблення; тиранія однієї людини над іншою — це звична невесела хроніка людського безглуздя; але коли людина стала мучителькою Бога і побачила у Ньому кращу людину, ніж у собі, — це і справді вражаюча драма. Будь-який журналіст, почувши про це вперше, визнав би це Новиною; ті, хто почули про це вперше, і справді називали це Новиною — хорошою Новиною. Хоча ми схильні забувати, що слово «Євангеліє» колись означало щось таке сенсаційне.
Можливо, драму вже розіграно, померлого Ісуса благополучно поховали. Можливо. Парадоксально і забавно подумати, що коли нарешті в світовій історії ці слова могли бути сказані з абсолютною впевненістю, їх вимовили напередодні Воскресіння.
Дороті Л. Сеєрз (1893-1957) — відома англійська письменниця, авторка багатьох детективів, християнських апологетичних творів та перекладачка.
Народилася у сім’ї священника в Оксфорді; 1915 року закінчила на відмінно бакалаврську програму з сучасних мов та середньовічної літератури в Сомервільському коледжі Оксфордського університету. Між 1923 та 1937 роками вона опублікувала дванадцять детективів, які стали міжнародними бестселерами. Наприкінці 30-х років на прохання англіканської церкви Дороті Сеєрз почала писати християнські п’єси для фестивалів у Кентербері, Колчестері тощо; її п’єсу The Man Born to Be King навіть озвучувало Бі-Бі-Сі. Після цього письменниця опублікувала низку апологетичних праць, у яких вона послідовно захищала християнські доктрини та одночасно критикувала Церкву за нехтування правильними настановами у вірі. Найважливішим досягненням Дороті Сеєрз вважала свій переклад «Божественної комедії» Данте, проте її життя обірвалося, коли вона працювала над останньою частиною поеми («Рай»). Нині вивченням та збереженням її спадщини займається Товариство Дороті Л.Сеєрз (The Dorothy L. Sayers Society).
Переклала з англійської Вікторія Нечипорук
Оригінал: Dorothy L. Sayers The Greatest Drama Ever Staged
