В нашій культурі ми тісно пов’язані з нашими отцями. Про це свідчить навіть те, що в кожного громадянина є «по-батькові» в паспорті. І, незалежно від того, чи батько є хорошим чи поганим, чи воліємо ми бути на нього схожими чи ні, чи знаємо ми свого батька чи ніколи не зустрічали — цей зв’язок є.
Проте також сучасне батьківство переживає кризу. В Україні все більше стає самотніх матерів, сиріт, та, навіть в сім’ях, де чоловік є, буває вплив залежності та домашнє насилля. Для того, аби визначити проблеми та знайти рішення, дев’ять впливових служителів-батьків поділились своїми рефлексіями щодо питання.
Геннадій Мохненко, пастор «Церкви добрих змін» (м. Маріуполь), єпископ протестантської Церкви Божої України. Засновник і керівник дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрим» і мережі реабілітаційних центрів для дорослих. Широко відомий як ініціатор громадської антинаркотичної акції «Обридло» і кругосвітньої велопробігу «Світ без сиріт».
Батьківство, як покликання Я вважаю головним прокляттям нашої країни аж ніяк не Путіна, хоча він той ще негідник та чума. Але головне наше прокляття — безбатьківщина. Ми живемо в культурі сирітства. І не завжди це означає, що в сім’ї немає батька, він може лежати на дивані з пивом, сховавшись в «телек», і не звертати увагу на дітей, адже він — «здобувач», а не вихователь. Параліч інституту батьківства, здорового культу батька — це, мабуть, найбільш недооцінена наша трагедія. І нам, християнам необхідно свідомо формувати культуру батьківства! В Україні тільки недавно з’явився свято «День батька», всього третій рік як, хоча ми з друзями протягом 20-25 років боролися за це свято. І як добре, що тепер воно є в календарі України!
По всьому пострадянському просторі у нас страшні цифри підтверджують цю кризу батьківства. Я жахнувся, коли дізнався дані одного статистичного дослідження, яке стверджує, що час необмеженої уваги середньостатистичного батька до своїх дітей становить 32 секунди в добу! Якщо викинути з цих секунд негатив: «Відійди», «Не чіпай», «Принеси», «Іди геть», то буде і того менше. Тоді як на телебачення та Інтернет витрачається кілька годин.
В чому причина? Світ осиротів по вертикалі, він стрімко обезБОЖується. І це куди страшніше, ніж зневоднення. Секулярний світ відмовляється визнавати Небесне Батьківство і успадковати дану модель поведінки чоловіка в родині. Світ продукує потворну форму земного батьківства і зневажає роллю чоловіка в сім’ї. Мало нам побутового алкоголізму, бідності, інфантилізму і невігластва, сьогодні суспільству нав’язують ідеологічні норми легковажного ставлення до сім’ї. Сім’я, як гра. Якщо гра не подобатися, поміняй правила, поміняй партнера, вийди з гри. На жаль, суспільство слухає таких божевільних політруків.
Майже всі мої прийомні діти жили на вулиці: в підвалах, горищах, теплотрасах хто з двох років, хто з п’яти, хто з шести. У всіх непросте дитинство, когось я вчив читати в 13 років. Але їх життя змінилось після того, як вони потрапили в нашу сім’ю. Один з перших моїх прийомних синів Андрій недавно грав в церкви на гітарі. Він професійний музикант з консерваторською освітою, пише оркестрову музику. При цьому в хорі одночас співав його син, мій онук. Це зворушливо! Особливо, коли знаєш, що Андрій прожив на вулиці з 6 до 12 років, його рідний батько пропав без вісті, мама спилася, старший брат, що не переживши розвалу сім’ї, повісився, другий брат з тієї ж причини зійшов з розуму. Інший мій син — чемпіон України з боксу, займається з нашими молодшими, ганяє їх, готує з них майбутніх чемпіонів. Хоча для мене (а в майбутньому і для синів, впевнений) найпрестижніший і почесний титул – це саме титул Батька.
Судячи з кількості розлучень, не всім важливий подібний титул? Я часто кажу чоловікам, які ляскаючи дверима, йдуть із сім’ї зі словами: «Підростеш, зрозумієш!» – що вони не уявляють якої глибини і обсягу рану вони завдають своїм дітям. Вона буде завжди важко боліти. Все життя діти йтимуть з цим болем батьківської зради. Це буде боліти, смердіти, гноїтися і буде зцілити є зможе тільки набуття Небесного Отця.
Віталій Андрієць, керівник ГО «Мудрий Тесля».
Авторитет батька Коли я вивчав книгу Приповістей, я вперше в житті відчув, як мій Небесний Батько, через цю книгу, звертається до мене, як до сина і дає настанови, яких мені не вистачало в дитинстві. Є одна болюча причина туди, в дитинство, повертатися — моя невпевненість в собі і постійне питання в голові: «А чи я правильно все роблю?»
Своє дитинство я провів в компанії жінок та дітей, таких самих, як і я. Скільки себе пам’ятаю, я постійно бачив жінок навколо себе. Це були мами, бабусі, тітки, вчителя, сусідки. Дуже рідко я мав можливість познайомитись з чоловіком близько, наприклад, щоб побачити як він живе, що робить, як спілкується з іншими дорослими чи як говорить зі своєю дружиною. Здається, що до 13 років в мене було 1 чи 2 чоловіка, життя яких я бачив більш менш близько.
Років до 30-ти я скрізь шукав для себе авторитети. Лише під час навчання в семінарії, я зрозумів, що шукав Батька. Ці авторитети я шукав і серед друзів, і в спорті, і в ідеології — багато років свого життя я читав книжки про Адольфа Гітлера та надихався його воєнізованою структурою. Мені здавалося, це те що треба молодому чоловіку — це військова структура, правила, вороги, перемога. Я розпалювався ненавистю до тих, хто має інший колір шкіри, хто має інший зовнішній вигляд. Шукав себе в навчанні, бо думав, що отримавши знання, я буду більш впевнений і буду розуміти те, що не розумів в стосунках з людьми, і з собою. Я навіть отримав другу світу психолога, щоб краще у всьому розібратись — але все це не допомогло! Тільки Небесний Батько змінив моє життя, провів шляхом від людини, яка ненавидить інших, до служителя, який людей приймає.
Чому дитину може навчити тільки батько? Саме батько має передавати світогляд своїм дітям, саме батько має навчити дитину любити маму, а потім дружину. Саме батько має передати сину ідентифікацію, передати йому свій авторитет. Батько вчить реагувати по-чоловічому на різні ситуації (конфлікти, проблеми). Багато за що в сім’ї у вихованні відповідає жінка, але є вагомий відсоток роботи батька, який жінка не може зробити. 50-60% хлопців, які навчаються в наших майстернях, зростають без батька, тому в майстерні «Мудрий Тесля», ми з командою даємо хлопцям можливість мати дорослих чоловіків в своєму житті, допомагаємо їм будувати правильний світогляд з християнськими основами.
Віктор Вознюк, керівник департаменту освіти УЦХВЄ.
Про владу батька Батьківська влада поширюється на три сфери життя дитини: фізичну, душевну і духовну. Під духовною сферою я розумію забезпечення постійного зв’язку сім’ї з Богом. Важливе місце батька — бути священиком в сім’ї. Якщо батько на своєму місці, то в духовній сфері все в порядку. Душевна сфера — це сфера комунікації як всередині сім’ї, так і за її межами. Що стосується внутрішньосімейної комунікації, то мова йде про сімейний клімат, який формує не тільки жінка, як прийнято думати, а й батько. Добре, якщо батько — врівноважена людина і може створити вдома нормальну обстановку і правильні взаємовідносини! А якщо не така? Третя сфера — це забезпечення. Батько — годувальник в сім’ї, ця функція встановлена Богом.
Якщо говорити про дисципліну, то в дисциплінуванні виявляється вирішальна роль батька, як того, хто ототожнює собою закон. Якщо батько не дає закон або елементарні правила, щоб формувати дітей, то правила — але свої — дасть вулиця! Чи варто нагадувати, що це погані правила?! Любов батька, як уособлення влади, дещо відрізняється від безумовної материнської любові. Його любов не всепрощаюча, а, передусім, справедлива. Через дисципліну батько дає дитині правильні орієнтири, формує систему цінностей, закладає правильний фундамент.
До чого веде неправильне використання батьківської влади? Важливо розуміти, що дитина, по своїй суті, рівна з батьком. Дитина відрізняється від дорослого лише віком, але не природою, створеної за Божим образом людини. Дитина здатна і буде самореалізовуватися. Не розуміння цього веде до конфлікту батьків і дітей, розриву між поколіннями і потрапляння в популярну пастку, в якій живуть багато батьків уже дорослих дітей: «Тільки я бачу, як правильно та краще жити, діти ж помиляються, не розділяючи моїх поглядів. Минуле було краще, ніж сьогодення».
Коли батько усвідомлює фундаментальну рівність дитини з собою, засновану на взаємній причетності до Божого єства, то виступає вже і як друг, і як ментор своїй дитині. У таких відносинах не допустимий авторитаризм, оскільки, такий стиль спілкування, як калька переноситься і на взаємини з Богом, а це викривляє образ Бога в свідомості дитини. Це небезпечно!
Роман Полікровський, міський голова Збаража.
Про спадкоємність поколінь Я ріс у багатодітній родині і часто слухав історії свого діда, який пройшов важкий життєвий шлях, зазнав репресій в концтаборі і, повернувшись, взяв відповідальність за своїх дітей, а також за дітей свого брата, який загинув у в системі ГУЛАГУ. Але батько відповідальний не лише за матеріальний добробут своїх дітей, а в першу чергу за формування своїх дітей як особистостей, за їх внутрішній світ. Часто батьки обмежуються роллю годувальника та виконувача забаганок, але, разом з тим, не зовсім розуміють наскільки важливіше закласти у своїх дітей фундамент відповідальної особистості, яка усвідомлює себе, як частину соціуму. Особисто я намагаюсь донести своїм дітям важливість того, що кожна людина повинна вміти віддавати і нічого не очікувати взамін. Ідея «тобі ніхто нічого не винен» стимулює розвиток людини, яка здатна шукати вихід з будь-якої життєвої ситуації і не дозволяє звинувачувати інших у своїх невдачах.
Дітям часто розповідаю про діда, якого вони вже не застали в живих, що він знав Біблію майже на пам’ять і цитував цілі глави. Також про добру традицію провідувати хворих і служіння іншим. Мій дід бувши вже за 80 років часто, беручи з собою баночки меду, бо був пасічником, їхав провідувати хворих, лежачих людей і це мене постійно дивувало, що навіть в такому віці думав про інших! Щодо сімейної традиції, власне такою є бджільництво, яке передалось від діда моєму батькові, а тепер і мені з братом.
Батько також завжди радий послужити іншим. Він був водієм і столярував. Тому все дитинство я пам’ятаю, як батько завжди комусь допомагав, відкладаючи власні справи на другий план. Напевно це передалось і мені, бо власне й покликання бути міським головою якраз і виросло на доброму ґрунті хорошого прикладу батька та діда.
Сергій Тупчик, пастор ц. «Народ Божий», м. Київ.
Батько, чиї діти служать Господу Існує три основні стовпи у вихованні дітей: По-перше, життєвий приклад. Якщо хочеш, щоб дитина була служителем, сам їм будь. Покажи перевагу і привабливість цього шляху, його істинність. По-друге, молитва за дітей. Батьки далеко не все можуть зробити відносно своїх дітей: ми недосконалі і обмежені. Глибину людського єства знає тільки Господь. Безумовно, наша робота важлива, ми Його співучасники у формуванні дітей, але головна робота — Господня. Тому молитва важлива, поки діти самі не перехоплять молитовну ініціативу і не стануть старанно молитися за себе, за свій шлях. Та й то слід молитовно підтримувати їх весь час, поки батьки живуть на Землі. По-третє, передати дітям вчення. Для цього самим батькам треба любити Біблію, бути зануреними в Писання. Свою любов до Слова слід демонструвати не тільки під час біблійних уроків, але практикою повсякденного життя, мати живі пізнання і одкровення від Господа. Важливо аргументувати свої вчинки або їх відсутність цитатами з Біблії. Тоді діти розуміють, що ми живемо Письмом і їм рухаємося.
Які штрихи в портреті служителя повинні обов’язково бути присутніми? Гостинність — це один зі штрихів, але він важливий і жирний. Зрілого служителя не можна уявити без цієї якості. Ми з дружиною з самого початку сповідували такий стиль життя. Коли наші діти росли, їм було не зручно, часто треба було поступатися своїм ліжком, розділити з кимось свою кімнату, причому не на одну ніч, а на тиждень, або більше. Проте, бачачи наше ставлення, діти все це зі смиренністю і довірою приймали. Ставши повнолітніми, коли вже могли висловлювати свої бажання і вільну волю, а ми могли тільки шанобливо просити їх про щось, діти продовжували сповідувати наш стиль життя. Для нас це величезна перемога і знак, що дар гостинності закарбувався в їхніх серцях.
Доброта і участь в житті інших людей, особливо тих, хто потребують допомоги — друга важлива особливість служителя. Як пастор, я помітив, що існує категорія християн, які, стикаючись з нуждою, відразу біжать до церкви, щоб пастор і церква організувалі допомогу. Тому ми намагалися виховувати дітей так, щоб вони розуміли, що, в першу чергу, це їх особиста відповідальність. Якщо Бог познайомив тебе з нужденним і той став твоїм ближнім на дорозі, то, в першу чергу, дивись чим ти особисто можеш допомогти. І при цьому треба розуміти, що справжня жертва — це не те, без чого ти можеш жити, а те, що одночасно необхідно і тобі, і нужденному.
І такі історії були у Вашій родині? Безумовно! У 90-і рр. до нас в гості приїхали служителі, у яких не було зимового одягу, а у нашого сина був кожушок, який за розміром підходив. Вони перебували тоді в більшій потребі, ніж ми. З одного боку, ми усвідомлювали, що правильно було б віддати одяг більш нужденним, але як батьки ми так само розуміли, що не можемо залишити і свого сина взимку без кожушка. По-перше, в цій ситуації було важливо чути і співпрацювати з Господом, а по-друге, рішення жертвувати мало виходити з серця дитини. Дяка Богу, наш підліток прийняв рішення віддати кожушок, хоча не зовсім зрозуміло було що ж сам буде носити. Але буквально через день сталося диво: друзі з Німеччини передали йому такий же кожушок відповідного розміру, тільки іншого кольору. Ми були в шоку! І якщо для нас з дружиною цей урок не був першим, то для сина — так. Такі історії фіксуються у свідомості на все життя і це формує людину твердою і не поборною в цій якості.
Сергій Демидович, пастор ц. «Добра Звістка», м Слов’янськ; журналіст; один з ініціаторів проекту національного усиновлення «Ти будеш знайдений».
Виховання відповідальності Розповім дві історії. Перша відбулася, коли мені було 8 років. Нечисленне стадо корів, яке я дбайливо пас, вів, а іноді і лаяв, тому що саме корови заважали мені жити повноцінним дитячим життям, повільно просувалися в бік селища Зоринськ, що в Луганській області. Одна з найбільш нахабних корів (мені здається, я пам’ятаю її до сих пір), непомітно забравшись в один з городів, стала нещадно пожирати і витоптувати вже майже дозрілий соняшник. На жаль, я не був першим, хто це помітив. Господиня з криками вигнала корову з городу і гнівно дивилася на мене: «Як прізвище?», — кричала та, на чиєму боці зараз була вся правда світу. Пробелькотівши своє прізвище, я немов підписав собі смертний вирок. Кажуть, що очікування останнього гірше, ніж саме виконання. Напевно, це правда. Кілька днів було тихо, але очікування бурі робило тихі дні такими болісними! Один Господь знає, скільки молитов було піднесене до Нього за цей час. І ось грянув грім! Такий вираз батьківського обличчя я вже добре знав. Воно означало все відразу: і очікування суду, і саму відплату, через яку хочеться стати таким маленьким, щоб мене взагалі ніхто і ніколи не знайшов.Уважно вислухавши мою майже добровільну сповідь, батько вручив мені мішечок насіння, який я повинен був віднести постраждалій від моєї безтурботності жінці зі словами вибачення за заподіяну шкоду. «О, Боже! Тільки не це! Вона ж мене вб’є!».
Поглянувши на батька, я зрозумів, що у мене немає варіантів. О, цей мішечок! Тоді він був одним з найтяжчих вантажів в моєму житті, а шлях до її дому жінкі, напевно, один з найдовших! Ватяні ноги прилипали до землі і тисячі варіантів покаянної мови проносилися в голові. Чому попросити прощення було так важко? Думаю, навіть маленькі хлопчики бувають дуже гордими. Тому здавалося, що це соромно і принизливо прийти і сказати: «Я винен, вибачте, більше не буду!». Тоді я думав: «Навіщо? Краще б тато мене покарав, щоб швидше скінчити мої муки». Що було далі?
Підійшовши до потрібного будинку, я вже мало не плакав і тремтячим голосом почав кликати господарку. Те, що я пережив у наступні хвилини, забути неможливо! Ледве я встиг пробелькотіти, що я винен і прошу взяти ось цей мішечок, як раптом все стало зовсім не так, як я собі уявляв. Обличчя жінки стало таким добрим, як у мами. Вона обняла мене і щось говорила. Може, вона лаяла безглуздих корів, які так і намагаються залізти в чийсь город. Я нічого не чув. Я плакав від щастя! Чиясь сильна рука забрала у мене той вантаж, який я ніс в очікуванні відплати по дорозі сюди. Мені стало так легко, хотілося сміятися і кудись бігти: «Я не винен, відплата минула!» А добра жінка пригостила мене яблуками, відмовилася від мішечка і вважалась мені вже самою хорошою на світлі. Тато, до речі, теж вже здавався дуже хорошим, мудрим і зовсім не страшним.
Друга історія також сталася в дитинстві? Так, але не в моєму. Синові було років 5, коли він вкрав у магазині кіндер-сюрприз. «Збирайся! — скомандував я йому. — Поїдемо здаватися. Швидше за все, охоронці викличуть поліцію, і поліцейські будуть вирішувати, що з тобою робити. Можливо, тебе посадять у в’язницю». Син плакав і обіцяв, що більше ніколи не буде так робити, але я свідомо згущував фарби і трагічним голосом повідомив дружині, що очевидно нам доведеться попрощатися з хлопчиком. Я знаю, що читачі можуть звинуватити мене в жорстокості і травмуванні дитячої психіки. Але я впевнений, що безвідповідальність сучасного покоління багато в чому обумовлена ідеєю, яка не дозволяє застосовувати до дитини строгість, а просто любити і завжди забезпечувати йому комфортний стан. Я старомодний і впевнений, що життя викладе таким дітям жорсткіші уроки, і роботу над помилками вони будуть робити не в магазині, як мій син, а, наприклад, у в’язниці. У магазині син зізнався охоронцеві в крадіжці, попросив пробачення. Охоронець з касиром нам підіграли, запевнили сина, що завдяки його каяттю, поліцію викликати не будуть. В очах хлопчика блиснула надія.
«Ну раз так, то йди поклади кіндер-сюрприз туди, де взяв і вважай, що тобі дуже пощастило», — сказав охоронець. Ми пішли разом. Коли син виправив ситуацію, я обійняв його зі словами любові і в знак прощення купив йому два з цих ласощів. І ось тоді згадався тато, згадався той давній урок з насінням. Я зрозумів, коли син виросте і у нього народяться діти, він теж буде піклуватися про те, щоб хлопчики виросли серйозними і відповідальними людьми, татами і чоловіками.
Петро Савочка, пастор ц. «Воскресение», м. Фастів.
Принципи виховання успішних людей Навряд чи я скажу щось нове і невідоме християнам. Упевнений, що батькам самим треба бути вихованими, хорошими людьми, щоб їх діти стали такими ж. У цьому секрет, який ніякий не секрет. Жодна книга про виховання дітей не допоможе навчити дитину цінностям, які сам батько не сповідує. Ми жили і працювали так само, як і інші християни навколо нас і абсолютно нічим не відрізнялися. Всіляке в нас в житті було і я не можу назвати себе ідеальним батьком. Але ми, як батьки, думаю, змогли створити в сім’ї благодатний ґрунт для успішного майбутнього своїх дітей, причому не тільки фінансового, всі вони — християни і служать Богу.
Що це за ґрунт? По-перше, я впевнений, що хороші люблячі відносини між батьками дають дітям відчуття захищеності. Один із синів якось сказав, що хоче прожити своє життя так, як прожили ми з дружиною, маючи на увазі, звичайно ж, якість взаємовідносин. Діти бачили, як з любов’ю вирішуються можливі тертя між нами. Тепер самі можуть з любов’ю створювати правильну атмосферу.
Тому мене дуже турбує ситуація з розлученнями в Україні. Люди не вміють любити і домовлятися! Скільки нещасних дорослих виростають з покинутих батьками дітей! Думаю, що частина з них так і не змогла знайти себе в житті через таки незагоєні рани, багато хто став пити, вживати наркотики, потрапив до в’язниці. По-друге, працьовитість. Я ніколи не цурався ні важкої фізичної, ні важкої духовного праці. Діти це бачили, я їх всюди брав з собою. По-третє, взаємини з дітьми. Повторюю, я всюди брав з собою дітей, навіть, якщо це було пов’язано з дискомфортом. Я був поруч і був відкритий.
Ілля Вітченко, адміністратор ГО «Східноєвропейська Реформація»; адміністратор Християнської Відкритої Академії.
Як не пропустити дорослішання дітей через напружений робочий графік? Коли ти тато двох маленьких дівчат, ти вчишся дивитися і слухати уважно і цілеспрямовано: дивитися на усі подряпинки, отримані протягом дня на майданчику (навіть якщо деякі з них можна побачити лише під мікроскопом), слухати історії про «ту дівчинку, з якою я завжди граюся, що у неї ще є маленький братик», обирати по кілька разів одяг для виходу на прогулянку. Одним словом, ти маєш навчитися зупинятися і просто бути, відчути цей момент разом з ними. Може тому Ісус сказав, що ми маємо бути, як діти, тому що діти розчиняються у моменті, вони не живуть майбутніми дедлайнами або минулими помилками. А ти, як доросла людина, повинен згадати, як це робити: зупинятися і просто бути. Тому серед різних робочих завдань я потребую часу зі своїми дітьми, щоб не проґавити їхнє дорослішання та й своє власне життя! Я постійно собі нагадую: «Вони ніколи не будуть такими, як зараз». Це як дивитися фільм в кінотеатрі: ніхто не поставить на паузу, бо тобі зателефонували по роботі. Якщо ти вийдеш з зали, ти пропустиш епізод.
Розумію, що як тато я маю бути присутній як у особливих, так і у буденних моментах. Особливі моменти ніби краще запам’ятовуються, але мабуть більше запам’ятовується саме подія чи особливе місце. А от у буденних моментах запам’ятовуються речі, які є ще ціннішими: емоції, почуття, слова, модель поведінки. Наприклад, ми ніколи не вчили нашу старшу доньку молитися, але коли вона молиться, я чую, що це не завчені фрази, а дійсно розмова з Богом. Думаю, що це плід того, що вона чула наші молитви у різних ситуаціях. Тому я розумію, що буденні моменти також важливі.
Анатолій Кушнірчук, капелан.
Батько — захисник Мене часто запитують скільки у мене дітей? «Одна донька», — відповідаю. Але по факту, в моєму фокусі турботи зараз близько 60 дітей. І всі вони мої, ті, ким доручив опікуватися Бог. Тому мені не байдуже їхнє майбутнє і сьогодення, в якому я беру діяльну участь: і молитвою, і справою, і радою, тим самим, сподіваючись, що майбутнє їх буде щасливим.
Біля Золотого Луганської обл. в місті Гірське є спецінтернат для душевнохворих дітей. Одного разу приїхав до них під час обстрілу, коли вони вже всі ховалися в бомбосховищі. Директор попросила допомогти заспокоїти переляканих, плачучих і волаючих дітей, які і при хороших обставинах відрізняються високим ступенем тривожності і психічної вразливості, а від гуркоту зовсім не могли знайти собі місця. Тоді мені вдалося з Божою поміччю всіх заспокоїти. При цьому я добре усвідомлював, що так проявляється моя функція батька — бути захисником.
А як же діти із зони бойових дій можуть стати щасливими, якщо навкруги них йде війна? Одна з граней мого служіння — боротися за молоде покоління Донбасу. З цією метою ми показуємо дітям і підліткам з прифронтової зони, зони бойових дій, депресивних районів України інше життя: без алкоголізму, заздрості, моральної розбещеності, безутішної безнадії, сімей, що розпалися, низького рівня освіченості і телевізійної пропаганди. Вчимо їх критично мислити, розширюємо горизонт їхніх поглядів і можливостей, вчимо брати відповідальність за своє життя на себе, виходити з радянської ментальності, що заохочує небажання думати, аналізувати, приймати самостійні рішення, тощо. Адже це і є головна причина нинішньої війни: війна світоглядів. На Донбасі до 2014 року був мир, поки над регіоном майорів український прапор. На 8 році війни багато людей це зрозуміли, але цінувати мир і Україну їх навчила війна.
Ми возимо дітей по Україні, яку вони ніколи не бачили, але яку їх вчили не любити або не вчили любити, щоб вони розглянули її красу і цінували свою країну. Ми показуємо їм християнські родини, в яких люди люблять один одного і в шлюбі живуть по 30-40-50 років. Вони бачать дітей з таких сімей, які здатні самостійно думати, вчитися, багато працювати. Дивно, але діти вважають, що таке можливо тільки в кіно! Невпинно ми говоримо їм про цінності, які беруть свій початок в Бозі.
Ви дбаєте про дітей, чиї батьки загинули на фронті? Як капелан, я в якомусь сенсі стаю для сиріт батьком. Мені дають такий привілей, тому що я разом з сім’єю проходив або проходжу найгостріший хворобливий період втрати батька. З деякими родинами у нас дуже хороші відкриті відносини, я можу цікавитися чим живуть діти і завжди допомогти, підкоригувати, вислухати, порадити, помолитися. Наприклад, в сім’ї мого загиблого друга ростуть дві маленькі дівчинки. Скільки б я з ними не гуляв, завжди ношу їх на руках. Бачу, що їм дуже не вистачає тата.
Такі діти переживають важкий стрес, коли бачать, що у інших є тато, а у них самих його немає. Я пояснюю, що з тих пір, як тато загинув, Сам Небесний Батько зобов’язується піклуватися і захищати сиріт. Тому вчу дітей помічати Його присутність в їх житті. Це складніше, ніж обійняти живого батька, але можливо, і з часом такий погляд на життя допомагає їм пройти через біди.
Коли дитина дивиться на свого батька, як на героя, вона бачить його турботу про себе через інших людей. І, наприклад, велосипед, подарований мною, сприймає, як подарунок, який тато обов’язково зробив би, якби залишився живий. Буває, підліткам в школі кидають злі образливі слова про марність жертв їхніх батьків. Тоді я знову повторюю їм істину про героїзм і пасіонарность.
Капелан не був би капеланом, якби не пояснював дітям, де їхній тато. Я пояснюю їм, що тато загинув за Україну, за те, щоб інші діти могли гуляти з татами. І в цьому немає пафосу. Ця жертва подібна жертві Ісуса за нас. Коли діти це розуміють, їм легше перенести суворість життя.
На фронті діє аксіома: захисники знаходяться на передовій заради дітей. І вони не ділять їх на рідних, близьких для свого серця і не рідних. Батько — захисник відповідальний за всіх дітей, які потрапляють у фокус його уваги. Ця здатність і якість успадковуються кожним чоловіком від Бога — Отця, за образом і подобою якого ми створені. Тому будь-який чоловік зобов’язаний виконувати цю частину своїх обов’язків: захищати. Перш за все, в сім’ї. Але, якщо необхідно, то на фронті.
