Голос батька в час війни

Антикварна листівка

Минулого літа на одному зі стамбульських ринків я помітила стіл з антикваріатом. Курдський продавець розповів про свої товари: старовинні листівки, бронзові статуетки слонів, левів та вершників, рідкісні історичні марки з усього світу та багато іншого. Коли я переглядала альбом, мене раптом охопило хвилювання: серед листівок була одна, написана батьком до свого сина і відправлена з Парижа під час Першої світової війни! За кілька секунд листівка зникла зі столу й опинилася в моєму рюкзаку. Пізніше того ж вечора я мала змогу уважно її розглянути, і це допомогло мені зрозуміти величезну силу, яку мають батьки в періоди потрясінь і смерті.

Листівка була датована 6 жовтня 1918 року. Це був період Стоденного наступу (низки атак союзників на німців з 8 серпня по 11 листопада 1918 року), що ознаменував фінальний поштовх до закінчення Першої світової війни. У цей період союзники досягли значних успіхів проти Центральних держав, що завершилися проривом лінії Гінденбурга. На початок жовтня вони вже здобули значні переваги, зокрема прорив під час Другої битви при Камбре 8 жовтня. Батько, який надіслав листівку, ймовірно, проживав останній, досить бурхливий етап війни, перебуваючи при цьому в умовах епідемії іспанського грипу в Парижі.

Також імовірно, що цю листівку написав англомовний союзник Антанти (англієць, канадець, австралієць або новозеландець). Його професія могла бути пов'язана з будь-якою діяльністю — від служби в армії й медичної роботи до дипломатії, журналістики чи підприємництва. Цілком можливо, що до того моменту, коли його син отримав листівку, війна вже закінчилася. Незалежно від того, чи перебування батька в Парижі було безпосередньо пов'язане з війною чи ні, на нього однозначно вплинули її події. Він відчував скорботу за загиблими, ненависть до ворога, страх за своє життя, невизначеність щодо майбутнього, тугу за родиною та тривогу через вірогідність більше ніколи їх не побачити.

Серед туманів смерті, прокинувшись в новий день 6 жовтня, він пише короткий лист своєму синові: «Моєму маленькому, міцненькому Бобу. З найліпшою любов'ю та поцілунками. Від Тата. ххх». Він пише цей лист на листівці з красивим, кольоровим зображенням букета квітів — і відправляє її.

Обставини надають цьому листу іншого контексту. Повідомлення коротке, не достатнє, щоб дізнатися про місцезнаходження чоловіка, але достатнє для його родини, щоб зітхнути з полегшенням — він живий і здоровий. Батько нагадує Бобу про його силу: він міцний — великий і сильний! Але все ще маленький, об’єкт ніжної любові в серці свого батька. Він нагадує маленькому Бобу про свою любов, поцілунки та міцні обійми. У тих обіймах немає війни, лише запах дерева, заліза й поту. Запах впевненої спокійності.

Ця впевненість досягається нелегко. Г.К. Честертон якось сказав: «Справжній солдат бореться не тому, що він ненавидить те, що перед ним, а тому, що він любить те, що позаду нього». Хоча патріотизм і любов до своєї нації, безперечно, є факторами, що штовхають чоловіка на небезпеку, проте найщиріший, найглибший вияв любові спрямований на його родину. Немає нічого страшнішого, ніж думка про озброєного ворога, що завдає шкоди близьким. Немає такої витримки, яка могла б зрівнятися з тією, що вкорінена у зв'язку зі своєю плоттю й кров'ю. Ця відданість долає природний страх смерті, пригнічує інстинкт самозбереження і навчає розум бути холодним у розпал небезпеки. І серед цього стресу батько ще й зможе підтримати свого міцненького Боба.

Україна

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, моєму батькові, який працює лікарем УЗД, разом із його колегами адміністрація лікарні наказала не залишати місце роботи. Це було необхідно, оскільки уряд очікував напливу поранених у будь-який момент. У результаті мій батько прожив у лікарні 56 днів, поки російська армія не була відкинута з Київської області. Одним із перших випадків, яким він займався, була жінка, яку поранили кулею в стегно. Після цього всі відвідувачі його кабінету злилися в калейдоскоп життів, безпосередньо або опосередковано уражених війною.

Я кілька разів навідувала батька між комендантськими годинами, коли звук сирени пронизував небо, а гуркіт протиповітряної оборони влучав у цілі ворога над головою. Ми насолоджувалися смаком свіжозавареної кави й говорили про війну, а в повітрі змішувалися аромати кофеїнових зерен, мийного засобу та гелю для ультразвукового обстеження. Коли ворожі літаки кружляли над горизонтом Києва, він розповідав мені про відвагу Привида Києва, колективного образу пілотів 40-ї тактичної авіаційної бригади. Коли російська армія тероризувала наші кордони, він описував мені професіоналізм наших солдатів. Коли в моїй уяві виникало обличчя Путіна, він нагадував мені про його смертність. А якщо мої думки були все ще сповнені тривогою, він варив чергову чашку кави в електрочайнику й подавав її з сухофруктами.

Його підхід допоміг мені, адже я довіряла його досвіду та судженням. Народжений у СРСР, він пережив комуністичний пекельний «рай», бачив, як лічильники Гейгера скакали під час вибуху реактора на ЧАЕС, застав кінець Радянського Союзу, пережив економічний колапс, Помаранчеву революцію та Євромайдан, став свідком початку війни з Росією в 2014 році, а згодом і повномасштабного вторгнення у 2022-му — і все одно наважувався планувати похід у театр на наступну суботу! Якщо він вважає, що мистецтво Шолом-Алейхема й Шекспіра варте того, щоб подорожувати через постраждале війною місто, то, безсумнівно, тут є за що боротися. Він не міг зупинити війну в своїй країні, але, безумовно, намагався не дати їй завдати непоправної шкоди розумам своїх дочок.

Розум цивільних осіб є однією з головних цілей ворога. Якщо йому вдасться посіяти страх і зібрати врожай відчаю, то війна буде майже виграна. Коли люди втрачають довіру до уряду та армії, виникає більше протестів і дезертирства, а головне — з'являється паралізуючий песимізм, ракова пухлина для будь-якої живої надії. Це спонукало багатьох захисників ЗСУ ховати свій страх у молитовній кімнаті й приборкувати тремтячі голоси. Вони часом жартують, коли підігрівають військові пайки, обмінюються новинами, навчаються користуватись новим обладнанням і розмовляють зі своїми дітьми по FaceTime.

«Коли діти бачать, що ви якось тримаєтеся, то вони теж тримаються», — висловив свою думку Геннадій Мохненко, військовий капелан, пастор й батько 41 дитини. «Вони наслідують нас. Коли діти бачать наші страхи, вони теж бояться. Коли бачать посмішку тата й його веселі слова, тоді вони не здаються. Коли бачать, що наші руки опускаються, а серця тремтять, тоді вони теж бояться». Пастор Геннадій вів багато битв зі смертю, рятуючи дітей з її пазурів. Коли Маріуполь був ще вільний від окупантів, він з командою лазив по підвалах і під трубами, шукаючи бездомних і залежних від наркотиків дітей. Під дахом його «Республіки Пілігрим» багато дітлахів отримали другий шанс у житті, тоді як деякі повернулися до минулих залежностей й загинули. Коли Росія двічі завдала удару по місту у 2014 і 2022 роках, його команда працювала над евакуацією дітей з неминучої небезпеки. І сьогодні вони допомагають сиротам і родинам, що перебувають поруч із зоною бойових дій, переїхати в безпечне місце, надають гуманітарну допомогу місцевим жителям і діляться Євангелієм із захисниками.

Одного разу вони поїхали евакуювати групу наляканих дітей з одного з дитячих будинків, в той час, як російські танки наближалися до того ж місця. Коли вони були в бомбосховищі, а шум ззовні був оглушливим, Мохненко голосно сказав: «Послухайте мене! Було віддано наказ по Україні: підніміть носи! Все буде добре! Україна переможе! А тепер, скільки разів ви можете віджатися від підлоги?» Минуло лише кілька хвилин, після чого діти трішки заспокоїлися й почали віджиматися один за одним, вигукуючи: «Я можу десять!», «Я можу тридцять!» Ця гра допомогла їм частково забути про небезпеку, в якій вони перебували.

На питання, якою є роль батьків під час кризи, Мохненко сказав: «Більшість атмосфери в родині залежить від батька. Якщо він зберігає позитивний настрій, то вся родина заряджається цим позитивом — і дружина, і діти. А якщо чоловік труситься від страху, тоді все йде шкереберть». Щоб пояснити, що він має на увазі, пастор сказав, що батько чи мати — це головний пілот, який допомагає другому пілоту тренуватися. Під час першого польоту другий пілот часто дезорієнтується в час складних ситуацій, і тому, поки він не пройде навчання, він не може повністю контролювати літак. Війна створює «літаку» життя безліч складних ситуацій, і діти часто втрачають здатність ясно мислити. Якщо батько вирішує покинути кабіну пілота або панікує, дитина зіткнеться з небезпекою самотужки, не маючи сили її здолати.

Важливість присутності батька в час недолі

Тепер уявімо, що батько міцненького Боба вирішив не надсилати йому листівку з охопленої війною Франції. Він забув. Вирішив, що це зайве. Був надто зайнятий. Йому було байдуже. Маленький хлопчик десь у світі впав би в хащі безнадійних уявлень. Він переживав би можливу реальність того, що більше ніколи не побачить свого батька або побачить його невпізнанно зміненим війною. Темний туман невизначеності засліпив би його очі, і він не зміг би побачити красу дрібниць: кольорового повітряного змія, якого приніс дядько, пару, що піднімається з щойно спеченого печива, виляючого хвоста спаніеля, круглого камінчика на дні бурхливого струмка. Реальність для Боба, а точніше, його сприйняття реальності, визначалася б надією та сльозами його матері, плітками сусідів та теоріями його однолітків про те, коли і як закінчиться війна. Боб часто дивився б на дорогу, де востаннє бачив свого батька, і кожна тінь, що нагадувала би йому тата, змушувала би його серце битися швидше й швидше, а потім раптово завмирало — і руки безсило опускалися, а нога сердито буцала камінь зі шляху.

Присутність батька, як фізичну, так і духовну, неможливо переоцінити. Та листівка з Франції, написана знайомим почерком батька, стала для Боба уявним мостом від пустелі відчаю до обіцяної землі. До місця, де його юність захищена, його дослідницькі пристрасті заохочені, а його мужність сформована на хороброму прикладі досвідченого чоловіка.

Фільм «Життя прекрасне» 1997 року майстерно показує важливість батьків у часи лиха. У стрічці зображується період Другої світової війни, коли геноцидна воля нацистів охопила Європу, збираючи євреїв у табори смерті для експлуатації та вбивства. Гвідо (якого грає Роберто Беніньї), його дружина та їхній 5-річний син Джозуе опиняються в одному з таборів, не маючи змоги втекти. Щоб захистити свого сина, як психічно, так і фізично, Гвідо вигадує план. В один момент до бараків заходять німецькі офіцери, запитуючи, чи може хтось із ув’язнених перекласти інструкцію для новоприбулих з німецької на італійську. Гвідо добровільно зголошується, незважаючи на те, що не знає німецької. Стоячи перед ув'язненими, серед яких був і його маленький син, він починає перекладати інструкції офіцера на свій лад. «Гра починається зараз!, — оголосив він після першої репліки офіцера, — Ви повинні набрати тисячу балів. Якщо вам це вдасться, ви візьмете додому танк з великою гарматою. Кожного дня ми оголошуватимемо рахунок з того гучномовця. Той, хто набере найменше балів, повинен буде носити знак з написом "Віслюк" на спині. Є три способи втратити бали. Перший: перетворитися на великого плаксу. Другий: сказати нам, що ви хочете побачити свою маму. Третій: сказати, що ви голодні і хочете щось поїсти».

Гвідо підтримував цю гру для свого сина протягом їхнього перебування в концентраційному таборі, незважаючи на жахіття, що їх оточували. В один момент, коли Джозуе чує, що нацисти спалюють деяких ув'язнених і роблять ґудзики та мило з інших, батько на мить втрачає самовладання. Однак він швидко бере себе в руки і каже: «Ти повірив у це? Знову? Я думала, що ти кмітливий хлопець… хитрий і розумний. Ґудзики та мило з людей? Оце буде день! Ти повірив у це? Ха-ха-ха! Просто уяви. Завтра вранці я помию руки Бартоломео… добре потру. Потім я застебну ґудзики з Франческо…» Потім Гвідо прикидається, що розстібає сорочку, і один з ґудзиків відривається. «Подивись! — сказав він, роблячи вигляд, що сміється, — «Я щойно втратив Джорджо». У місці, куди щодня навідується смерть, ніжний сміх Джозуе проривався крізь хмари страху.

Гвідо не мав влади над волею фюрера. Він не міг стерти свою єврейську ідентичність чи захистити себе від озброєних солдатів. Однак у нього був ще один момент, ще одна можливість вплинути на реальність своєї родини. Навіть оточений газовими камерами, його син ховався в безпеці, щоб набрати бали за «гру». Поки інші жінки оплакували своїх родичів, Гвідо знайшов спосіб заспокоїти свою дружину, що вони живі, за допомогою культової фрази «Buongiorno Principessa!» Незважаючи на відсутність контролю над зовнішніми обставинами, Гвідо взяв контроль над тим, що було перед ним: довірою сина і силою слів. Він зіткнувся з неминучою реальністю смерті, заспокоїв своє налякане серце і створив іншу, радісну реальність для свого маленького хлопчика.