18 січня 1654 року розпочалася Переяславська рада – зібрання козацької військової старшини та московських послів, перед якими стояло глобальне завдання: домовитися про обставини майбутнього об’єднання Гетьманщини та Московського царства.
Війна з поляками, яка затягнулася на понад 5 років, вимагала від Гетьманщини все нових і нових сил, а тому Богдан Хмельницький був змушений шукати союзників. З-поміж найбільш вірогідних (Османська імперія та Московське царство) вибір гетьмана пав на останнє.
Та все ж не вірно буде сказати, що майбутній союз готувався швидко та мав характер ситуативного. Перші контакти гетьмана з московським царем відбулися ще 1648, коли козацький очільник написав листа в Москву, намагаючись схилити царя до військового союзу проти Речі Посполитої. До 1653 року таких листів та зустрічей з послами було чимало; остаточні домовленості про об’єднання припадають на кінець 1653 року.
Майже через дві сотні років Тарас Шевченко напише про рішення Хмельницького так:
…Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала…
Вже на етапі перемовин були суперечності довкола статусу козаків і Гетьманщини в складі Московського царства. Представник останнього Василь Бутурлін відмовився присягати козакам від імені Олексія Михайловича, мовляв “цар не присягає своїм підданим”. В цьому жесті вже можна було простежити нерівність сторін і майбутню загрозу від такого союзу.
Хоча в Переяславі жодного письмового договору ніхто не підписував, проте козацька старшина склала присягу московському царю, а вже в березні офіційно підписали 23 статті договору. В ньому, зокрема, йшлося про військово-політичний союз двох держав — Гетьманщини та Московського царства та були розписані умови цього союзу.
З Переяславської ради та підписання Березневих статей розпочалося поглинання наших земель Московським царством та поступове й невпинне “обрізання” козацьких вольностей. Цей процес завершився повним нівелюванням нашої окремішності та поглинанням України з подальшою русифікацією і закріпаченням селян.
Під російським імперським гнітом ми перебували до 1917 року. Однакчерез низку причин і тоді нам не вдалося використати даний шанс отримати незалежність і були знову поглинуті Кремлем (та тепер вже під червоним прапором).
Понад 300 років ми не мали своєї державності, а доля українських земель вирішувалася в Кремлі (і рішення ухвалювалися точно не на нашу користь). Винищення української еліти, використання козаків у війнах задля московських інтересів, тотальне закріпачення, цілеспрямована русифікація та знищення нашої мови й культури, формування шовіністичних наративів про “єдиний народ” – це неповний перелік наслідків імперської присутності, яка залишила тут непоправний слід.
В 1991 році комуністична імперія рухнула, але процес державотворення був надто кволим і формальним. Підняття тем декомунізації та дерусифікації дуже часто знаходило спротив, мовляв “це ж наша історія”… Так, це дійсно наша історія: історія фізичного й морального винищення українства, історія, яка не має залишитися без належної оцінки.
За останні п’ять років Україна зробила чимало кроків на шляху до повної декомунізації. Але, згадуючи події понад 350-річної давнини, варто згадати також про потребу дерусифікації та позбавлення наслідків імперського минулого.
