70 років тому був вперше опублікований роман Джорджа Оруела «1984», який поправу вважається одним з найкращих в жанрі антиутопія. В романі автор описує альтернативну історію після Другої світової війни, в якому світ поділений між Океанією, Євразією та Остазією – трьома державами, які ведуть перманентну війну.
Цінність роботи полягає не скільки у фантастичному конструюванні альтернативного світу, стільки у відображенні суспільства та укладу життя громадян Океанії. Оруел детально розписує всі «принади» тоталітаризму й ті важелі, які деспотичний уряд використовував задля збереження влади та тривання народу під своїм контролем.
В описаный державі масова пропаганда стає наріжним каменем режиму. Суспільство живе в ілюзії, сконструйованій реальності, де всюдисущий Великий Брат (лідер Океанії та партії «Ангсоц») стає символом контролю, постійного стеження за людьми через телекрани – встановлені в кожному домі екрани з вмонтованою камерою для спостереження за. Окрім цього для «правильного» сприйняття світу громадянами була розроблена новомова (введення нових спрощених лексичних конструкцій замість складних і політично неправильних) та дводумство (віра у взаємовиключні речі, як-от «Війна – це мир», «Свобода – це рабство», «Незнання – сила»). Це не лише формувало атмосферу брехні, але й нівелювало здатність людей думати критично чи взагалі адекватно сприймати світ.
З думками в Океанії теж не все було так просто. Найтяжчим злочином були думкозлочини. «Неправильні думки», тобто слова, жести чи навіть вираз обличчя, що видавали невдоволення наявним станом речей, каралися законом. Це означало покарання не за дію, але за позицію і навіть емоцію. Головний герой твору Вінстон Сміт говорить про даний злочин так: «Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин є смерть».
Вже багато десятиліть роман «1984» залишається популярною антиутопією, яка розбирається на цитати та слугує аналогією до реально існуючих режимів у світі (недарма він був заборонений в Радянському Союзі аж до 1988 року).
Джордж Оруел був соціалістом і письменником лівого толку, проте, за іронією долі, описаний ним суспільний порядок має чимало спільного із сучасними наявними в теорії та на практиці лівими ініціативами. Посягання на свободу слова та політкоректні обмеження без можливості називати речі своїми іменами вже формують аналог оруелівської новомови. Курйозні фемінітиви, неологізми для позначення «небінарних людей», таврування незручних аргументів як «мова ненависті» – це ті симптоми, які свідчать про поступове вкорінення новомови ХХІ століття.
Те ж саме можна побачити і в систематичній підміні понять, яка поступово видозмінюється в повне протиріччя. Тепер хтивість називають любов’ю, масові вбивства ненароджених дітей – піклуванням про здоров’я жінки; недопущення альтернативної думки – толерантністю, виключні права меншин – різноманітністю.
Все це є конструюванням нової реальності, яка не має нічого спільного зі справжнім буттям, із справжньою природою людини. Це постійна підміна істини, яка, на думку Оруела, могла характеризувати правий тоталітаризм, але в реальності все більш чітко проявляється в лівих суспільствах.
