«Однині воєдино зливаються століттями одірвані один від одної части Єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Од нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Од нині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо й щастя всього її трудового люду».
Такими словами закінчується проголошений рівно 100 років тому Акт Злуки між Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) та Українською Народною Республікою (УНР). Відомо, що цей об’єднавчий проект не мав очікуваного успіху, але він сьогодні залишається однією з ключових подій новітньої історії України. Бажання об’єднатися в одну державу не є чимось спонтанним, а показує державотворчі тенденції української нації, які жевріли на попелі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Акт Злуки, проголошений століття тому на Софійській площі, став своєрідним дороговказом для українців, навіть тоді, коли політичні еліти не завжди були готові до об’єднання.
На користь цієї тези говорить те, що через 20 років після прийняття декларативного Акту, 22 січня 1939 року, вперше ця подія була грандіозно відсвяткована у Західній Україні, чому передувало проголошення автономії цих земель у підконтрольному Чехословаччині регіоні. Тоді урочистості у Карпатській Україні на кілька тисяч людей, які з’їжджалися сюди і з-за протилежної частини Карпатських гір, були символом загальноукраїнських прагнень на міжнародній арені.
Хоча формально об’єднання українських земель відбулося 29 червня 1945 року у результаті приєднання західної частини до Радянської України, ця дата не асоціюється з національною єдністю, адже не передає того духу національного волевиявлення, яке було закладене у 1919 році. На хвилі національного відродження народів, які були частинами Радянського Союзу, що вже був на порозі остаточного краху, 21 січня 1990 року відбулася подія, відома як «Українська хвиля» – живий ланцюг рекордної довжини між Івано-Франківськом та Києвом, приурочений до Дня Злуки. Сьогодні такі «живі ланцюги» стали своєрідним символом цього свята – Дня Соборності.
Можна сказати, що у 1919 році Україна була не готова до об’єднання, особливо її наддніпрянська частина. Одна з причин цього – відсутність єдиного погляду та ідеології щодо державотворення та подальшого співіснування. Задеклароване об’єднання в один український народ, «визволений могутнім поривом своїх власних сил», не принесло бажаного результату. Ми, християни, віримо у те, що над історією стоїть Бог і доля націй – частина Його провидіння. Саме до цього фундаменту апелювали засновники Сполучених Штатів Америки, які у декларації про незалежність обґрунтовували своє право на національне самовизначення, говорячи: «У міцній вірі в ласку Божого провидіння ми присягаємося один перед одним на підтримку цієї Декларації віддати своє життя, добро і святу честь». Віра в Бога допомагала батькам-засновникам побачити сенс розпочатого ними державотворення, адже Сполучені Штати були задумані як «місто на вершині гори». Поряд з тим це «місто» складалося з різних народів, які об’єднувала навіть не національна ідея, а віра у можливість побудувати суспільство, засноване на Божественних принципах. І ми знаємо про чудовий результат цієї віри!
Сьогодні ми здобули українську державність, але є люди, які не цінують цього. Багато хто у наш час не цінують можливості бути українцем, втрачають патріотичні почуття до своєї країни та віру у краще майбутнє. Можливо це саме той час, коли потрібно визнати, що руйнування «імперії зла» – це був цілеспрямований акт Божого провидіння, шанс для України побудувати благочестиву націю, яка буде процвітати лише тоді, коли почне будь-якою ціною захищати справжні цінності: любов, сім’ю, мир, добро, чесність, працелюбство та інші чесноти, які для нас відкриває Слово Боже. Така мотивація може стати гідним дороговказом для Україні та її громадян.
