В ХХ столітті Україна мала багато шансів на незалежність: проголошення УНР, ЗУНР, Української Держави, перші й другі національно-визвольні змагання. Лише під кінець століття, коли радянсько-російська імперія ослабла, українцям вдалося одержати довгоочікувану незалежність. Проте не всі віхи і не всі події на шляху до незалежності добре відомі пересічним громадянам. І одна з них відбулася саме 30 червня.
Цього дня 1941 року в часи нацистської окупації Львова, Українські Національні Збори за підтримки Організації українських націоналістів-революціонерів проголосили Акт відновлення Української Держави. Ця подія увійшла в історію як смілива, дещо наївна, але неочікувана для окупантів спроба відродити єдину Україну.
Тоді на засіданні Українських Національних Зборів делегати з усієї України утворили уряд майбутньої держави – Українське Державне Правління (на чолі з Ярославом Стецьком) та представницький орган – Українську Національну Раду. Кульмінацію зібрання стало урочисте зачитування Акту відновлення Української Держави з балкона будівлі львівської «Просвіти», що знаходиться на Площі Ринок.
Відновлення Української Держави підтримало духівництво. Безпосередньо на Зборах був присутній представник Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького Йосиф Сліпий. Сам Митрополит сформулював офіційну підтримку незалежності у своєму пастирському листі «До українського народу!» В ньому Шептицький визнав Головою Державного Правління України Ярослава Стецька та закликав українців до солідарності з європейськими народами: «Український народ мусить у цій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом собі дані сили».
Однак самостійність українців не входила ні в плани Третього Рейху, ні СРСР. Присутній на проголошенні незалежності України представник Німецької армії Ганс Кох відразу засудив українську ініціативу. Він не лише висловився негативно проти виголошеного Акту, але й відкрито заявив, що незалежність України не входить в плани німецького командування. На ініціативи ОУН відразу зреагували німецькі спецслужби. Вже 5 липня того ж року Степан Бандера, Ярослав Стецько та ще кілька сотень націоналістів були заарештовані гестапо. Гітлер поставив керівництву ОУН ультиматум з вимогою відкликати Акт проголошення Української Держави, на що Бандера й Стецько категорично відмовилися, за що були ув’язнені в концтаборі Заксенгаузен.
Для Радянського Союзу це був несподіваний та однозначно небажаний крок українських націоналістів. Ще з 1939 року, коли «червоні» увійшли на територію Західної України, комуністи чітко окреслили національно-визвольний рух як очевидну загрозу не лише для поширення інтернаціональних ідей «визволення» пригноблених класів, але й просто для закріплення більшовиків в Україні. Саме тому НКВС нещадно переслідував борців за українську незалежність, а радянська пропаганда затаврувала український визвольний рух абсурдним терміном «українсько-німецький націоналізм».
Хоча спроба відновити незалежність в 1941 зазнала краху, проте ця подія дала поштовх на подальшу національно-визвольну боротьбу, поселивши в серця людей ідею близькості відновлення незалежності.
