6 листопада 1832 року американський місіонер Сіклі Мелвіл Кокс відпливає на місію до Ліберії.
Це був сміливий крок, так як протягом семи років місіонерське товариство методистів не могло знайти жодного бажаючого на цю ризиковану місію. На момент прийняття рішення Кокс вже був смертельно хворий на туберкульоз і кожне слово давалося йому з біллю. Напередодні він втратив майже всю свою родину. У 1830 році від епідемії померли його дружина, маленька дитина і кілька членів сім’ї. Це випробування не відштовхнуло його від Бога. Коли ніщо більше не тримало його вдома, Сіклі Мелвіл вирішує присвятити себе проповіді Євангелія тим людям, які ніколи раніше не чув Доброї Новини.
Один зі студентів Весліанської академії сказав йому: «Якщо ти поїдеш в Африку, ти помреш там». Але Мелвіл йому відповів: «Коли я помру в Африці, ти повинен приїхати і написати мені епітафію на могилі». Він не боявся померти далеко від дому і хотів, щоб навіть його смерть сприяла розвитку місіонерської роботи. Коли знайомий запитав, що має бути написано в епітафії, то Мелвіл вимовив слова, що стали спонуканням для багатьох майбутніх методистських місіонерів поїхати на місію – «Нехай загинуть тисячі перш ніж Африка втратить надію!»
6 листопада 1832 року на кораблі «Юпітер» Кокс відплив в Африку і в березні 1833 року досяг Ліберії, ставши першим методистським місіонером у цій країні. Йому залишалося жити трохи більше чотирьох місяців. Він одразу відвідав усіх місцевих християн, зібрав їх разом і заснував церкву. Одночасно він почав писати «Нариси Західної Африки». Ним була створена школа, де почали займатися сімдесят студентів. Крім туберкульозу він захворів ще й малярією.
Маючи можливість повернутися додому, він вибирає до кінця присвятити себе місії. Під час нападів він співав: «Я щасливий! Я щасливий! Мої дні безсмертні!» Його оптимізм і впевненість у спасінні, які прийшли слідом за рішенням жертовно служити Господу, підштовхнули багатьох майбутніх місіонерів піти за його прикладом.
