20 липня 1054 року Західна й Східна Церкви остаточно розділилися. Це стало результатом кількасотрічної різниці в шляхах розвитку і традиціях, а також особистого конфлікту між церковними лідерами.
Дві християнські традиції почали формуватися задовго до схизми. Ще в античні часи після легалізації християнства в Римській імперії та перетворення його на державну релігію римський і константинопольський єпископи мали особливу владу та авторитет. Після поділу імперії на Східну і Західну зросла конкуренція між єпископами.
Та не лише із Римом конкурувала Константинопольська архієпархія. На Сході в IV-V століттях між єпархіями розгорнулася тривала боротьба. На четвертому Вселенському Халкедонському Соборі Александрія втратила перевагу над Константинополем, а ще на попередньому Соборі у Ефесі своєї влади була позбавлена Антіохійська кафедра. В результаті цієї боротьби у Східній Римській імперії верховна влада була зосереджена в руках Константинопольського патріарха.
В V столітті Західна римська імперія впала. У наступні століття у Західній і Центральній Європі постають нові держави, в яких можна простежити симбіоз римської та варварської традицій. Християнізація цих земель відбувалася досить швидко та згідно із західною (римською традицією).
На Сході ж постала Візантійська імперія, яка залишалася центром православ‘я. Київська Русь була охрещена Володимиром теж за східним (православним) обрядом. Це не лише зміцнило відносини між державами, але й розширило «православний світ».
Минали століття. Відмінності й конкуренція між двома традиціями стали незборимими. Це врешті й призвело до остаточного розколу. Повний розрив між Західною та Східною Церквами стався у 1054 році на Соборі у Константинополі. Папа римський Лев ІХ відправив до візантійської столиці посольство, до якого увійшли кардинал Гумберт, канцлер Фрідріх та архієпископ Петро. Східну церкву на той час очолював Михайло Кірулірій.
В результаті двосторонніх звинувачень і тривалих диспутів представники західної Церкви поклали на вівтар у Софіївському Соборі анафеми на Константинопольського патріарха і його послідовників. Відповіддю Михайла Кірулірія стала зворотна анафема на Римську Церкву, яку він зачитав 20 липня 1054 року.
З того часу постали дві незалежні одна від іншої Церкви: католицька і православна. Центром однієї став Рим, іншої – Константинополь. Кожна з них у середні віки (а частково й пізніше) у своїй традиції представляла особливу форму відносин із світською владою.
Для католицької був характерним папоцезаризм: Папа римський брав на себе функцію висвячення монархів і фактично міг керувати їхнім статусом, що давало широкі можливості для впливів на політичні рішення королів. Світська влада визнавалася легітимною лише після визнання її Церквою, тобто висвячення монарха.
У православних все було навпаки. Влада патріарха Константинопольського, хоча й вважалася безпрецедентною для східної традиції, однак очільник церкви був де-факто пов‘язаний із візантійським імператором. Влада останнього була значно ширша, ніж у патріарха, а тому однією з функцій церковного лідера стало певне «освячення» влади імператора. Такі взаємовідносини дістали назву цезарепапізм.
Історія Церкви налічує близько двох тисяч років і після схизми 1054 року був ще один розкол у 1517 році. Тоді постала третя християнська традиція – протестантська. Поділи Церкви- це непроста тема і для багатьох дуже болюча, однак попри структурне роз‘єднання християн різних конфесій, нас об‘єднує спільна віра в Ісуса Христа як Сина Божого, Який помер за гріхи наші й воскрес, подарувавши нам можливість для спасіння.
