Печальна українська осінь. Одні лише Голодомор та Бабин Яр чого варті. Спочатку євреї у тихій шляхетній печалі дивуються глибині людської ненависті та байдужості, що хтось безжально знищує їхніх немовлят, жінок та літніх людей лише за саме їх походження. Потім українці з властивою слов’янам стійкістю схиляють голови та здіймають руки до неба за своїх, замучених голодною смертю. Читаються спогади очевидців — історії, які свідомо можна розповідати лише пошепки, або прийнявши конячу дозу заспокійливого… Печальна українська осінь. Чи ти навчила нас чого-небудь путнього?
Ми дивуємося масштабам трагедії на нашій землі. Землі, що споконвіку була заможним та щасливим краєм, з прадавніх часів торгувала з сусідами своїм зерном і нині торгує ним по всьому світу. Великий голод навчив звички наших прабабусь та бабусь сушити сухарі на чорний день. Ми ще й досі від наших предків маємо звичку доїдати стару їжу в холодильниках, бо її не можна викидати. І розстаємося з нею лише переконавшись остаточно, що вона вже зіпсована. І таку особливість має народ, що живе на найпотужніших у світі чорноземах! Росіяни з нас кепкують за це. Але ми точно знаємо, що їжа – це життя. І це дуже глибоко закарбувалось в нашій історичній пам’яті широким рубцем на серці від 1933 року.
Хліб. Ми, як один з найстаріших землеробських народів, знаємо про нього все. Він наша святиня. Наші предки клали перед образами. Ним благословляли наречених, дарували дорогим гостям. Він є активним персонажем у найперших казках, які почуло дитяче вухо. Ми досі вважаємо гріхом викидати хліб у смітне відро — його треба обрізати, висушити в духовці і у вигляді сухариків додати в суп. Від людей із Запоріжжя я отримував догани, коли клав круглу хлібину на стіл нижньою частиною догори. Вони сприймали це за образу хліба! Більшу повагу я бачив лише в узбеків. Не даремно Ташкент — місто хлібне (був такий знаменитий радянський фільм про Другу світову війну). Там за нешанобливе ставлення до хліба можуть сильно побити.
Картина «Жнива на Україні» (1896), Миколи Пимоненка.
«Хліб всьому голова!» Це гасло нашого дитинства, яке ми чули не лише в школі. Його повторювали із високих трибун лідери компартії, лідери УРСР, герої праці, знамениті письменники і поети. З цим гаслом були згодні усі, бо як же може бути інакше? Неписана історія підтверджувала це гасло як істину. «Хліб всьому голова». І тут була повна солідарність між тими, хто влаштував штучний голод, і тими, кому вдалось його пережити. Хіба це не іронія, що кати і жертви були солідарні щодо символу, який править світом?
«Хвала рукам, що пахнуть хлібом!», треба ж було якось утримувати молодь в селі на важкій непрестижній роботі.
Коли в бурхливі 90-ті роки простий народ зубожів до нитки, а все національне багатство опинилось в руках жменьки спритних та безпринципних ділків, ціни на хліб були доступні для всіх. Я пам’ятаю, що не міг собі дозволити купити оселедця, а харчувався хлібом та супом із бульйонного кубика «Галина бланка», та вирощеною на городі бараболею… Людей обкрадали, вкрали майбутнє у їхніх дітей, а люди не бунтували, бо не помирали із голоду. Був доступним хліб, а хліб же всьому голова! Так ми себе поводили, немов та робоча худоба в стійлі, яка мовчить, коли є щось у яслах.
Які символи та до чого закликає це гасло? «Голова» є символом влади та розуму, тим, що всьому задає напрям, та чому все підкоряється. «Хліб» тотожний їжі, яка підтримує життя. Але призначенням хліба є шлунок. Прихованим змістом цього гасла, таким чином, є «жити, щоб їсти». Не надто шляхетна та благородна ціль у житті, чи не так?
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це теж популярне гасло радянських часів і однойменна книга братів Івана Рудченка і Панаса Мирного, яка була обов’язковою до вивчення і в українській радянській школі, і у сучасній. В ній оповідається про життя сільського парубка Чіпки, який у боротьбі із життєвими негараздами перетворюється на жорстокого розбійника. Радянські чиновники часто повторювали це гасло на офіційних заходах з виховною метою, мовляв, комуністична революція відбулась через голод та голодранство простого люду, а ми зараз даємо вам вдосталь хліба. І мало хто в країні переможного атеїзму знав, що ця цитата взята із Біблії (Іов 6:5), книги яка якраз навчає про перемогу духу над тілом та істини над ситістю.
Ревіння волів символізує невдоволення існуючим станом, або протест. І причиною цього протесту названі недостатньо повні годівниці (ясла). Навіть не повна відсутність їжі, а лише необхідність споживати по нормі та обмежити апетит. Погодьтесь, та сама думка, що й у попередній приказці, смислом якої є те, що шлунок управляє невдоволенням. Про будь-які інші цінності мова не йде.
Як це переплітається із відомим висловом кота з радянського мультфільму про Папугу Кєшу: «Нас и здесь не плохо кормят!»
Коли самого лише хліба для утримання влади стало замало, ті, хто зміг добряче розбагатіти, користуючись нею, згадали інше гасло, що пройшло випробування тисячоліть — «Хліба і видовищ». Цей сумний вислів сатирика-поета Ювенала, що став символом підкупу безпринципної юрби стародавнього Риму, якою володіли ниці почуття, потреби, та прагнення, тепер згадала українська верхівка, що володіла найрейтинговішими каналами ТБ. Римські імператори, щоб тримати юрбу в покорі, роздавали хліб, вино і олію, — найперші продукти харчування, а потім влаштовували безкоштовні циркові вистави та гладіаторські бої, де люди могли виплеснути свої почуття, щоб не цікавитись поточним станом справ у занепадаючій імперії. І потекли по наших домівках нескінченні серіали та шоу, де кипіли несамовиті пристрасті, жарти та сенсації. І часто з найнижчими моральними принципами, або й з цілковитою брехнею. Пам’ятаю, як за президентства Леоніда Кучми серед думаючої частини суспільства ходив віршик російською: Шоу-бизнес процветает, В нем опора экономики страны. Лишь бы не было войны.
Апогеєм ефективності старого гасла римського натовпу стала перемога «Кварталу95», серіалу «Слуга Народу» та їх героїв з карколомним стрибком на вершину українського політичного Олімпу.
Картина «Тріумф Емілія Паулюса» (1789), Карл Верне.
Отже, як виявилось, хліб легко може трансформуватись із єдиного засобу тримання людей у покорі в близнюка низькопробних розваг. Як низько можна опустити його статус! Зі священної речі, яка лише одна дає життя, в інструмент поневолення та товариша абсурду. Нечестиві римські імператори добре розуміли, що необхідно дати безпринципним плебеям, щоб стримувати їх гнів та управляти ними. І вони легко могли це дати, приносячи в жертву розвиток країни, її безпеку та процвітання. Лише задля утримання влади на період свого життя. Із розпачем констатує Ювеналій, що ні імператор, ні натовп не думають про майбутнє, а живуть лише сьогоднішнім днем. Таким же змістом наповнені інші ганебні приказки: «Після нас, хоч потоп», «Після нас, хоч трава не рости». Повна обмеженість прагнень, короткозорість та примітивність. Так, наче у цих людей немає нащадків, що будуть жити завтра, або їм абсолютно байдужа їхня доля. Поклавши руку на серце, мусимо визнати, що подібний дух в українському суспільстві був і в «буремні» 90-ті роки. Ми думали лише про те, як вижити, і питання майбутнього, практично, не стояло на порядку денному.
На противагу вищенаведеним гаслам в розпал російсько-української війни, що розпочалась 2014 року і триває донині, нам пригадали давні слова, що приписують Степенові Бендері: «Народ, що між хлібом і свободою, обирає боротьбу за свободу, зрештою отримує і свободу, і хліб. А народ, що обирає хліб, спочатку втрачає свободу, а потім його позбавляють і хліба». І, мабуть, більшість українського суспільства змогла сприйняти це гасло, бо знівідкуди з’явились добровольчі батальйони та сотні волонтерських організацій. Люди, як і на Майдан кілька місяців перед тим, передавали на фронт усе цінне, що могло стати в нагоді. Бо за будь-яку ціну треба було відстояти свободу. Бо історична пам’ять про мародерства росіян в минулі часи та штучний голод 1933-го породила нечуваний досі спротив значної частини українців. Критична маса зрозуміла, що свобода й безпека є найпершими цінностями, і за них варто платити високу ціну.
Що ж було доведено? Що хліб і шлунок вже не панують над вільними громадянами. Що її величність Свобода цінніша за Хліб, і без неї останній втрачає вартість. Бо навіщо вирощувати хліб, якщо твій ненависник може в будь-який момент безкарно його відібрати? Ми згадали про інші цінності – Армію, Силу та Солідарність і Єдність. Бо категорії, з якими ототожнюється Свобода є такими приємними і природними для кожного, народженого вільним. Це свобода пересування, свобода совісті та віросповідання, свобода отримання інформації, свобода слова, свобода любити та захищати те, що любиш. А також повага особистості, безпека, справедливість, економічна свобода тощо.
Чи сказав Бендера щось нове? Ні, це була давно відома істина, ще з часів Старого Завіту та повторена в Новому Завіті Самим Ісусом Христом: «Не одним лише хлібом живе людина!» Ці слова були відповіддю, коли Сатана пропонував зголоднілому Ісусу втамувати голод, йдучи на компроміс у досягненні вищої мети. В цьому драматичному епізоді знову фігурує хліб як первинна потреба та прикмета спокою та закінчення тяжких випробувань. В запереченні переваги хліба в системі цінностей негайно, хоча й делікатно повідомляється, що існують також інші цінності, не менш важливі, ніж сам хліб. Що це за цінності? Сам Христос продовжує «Не одним лише хлібом живе людина, але кожним словом,що виходить із вуст Божих». Ми розуміємо це як те, що існують вічні та непорушні істини та цінності (Боже Слово), чия вага незрівнянно переважає матеріальні цінності. Із цих духовних цінностей походять всі інші блага, вони є причина всіх благ. Це інші категорії, які знаходяться поза матеріальним світом. Такі речі не можна бачити, тримати в руках, чи відчути нашими органами чуття, але вони реально існують і неймовірно впливають на дійсність, що оточує нас. Це любов, істина, справедливість, милосердя, самопожертва, чесність, працелюбство, повага, сміливість. Саме з таких речей складається наше життя.
Картина «Чудо хліба і риби» (1620 – 1623), Джованні Ланфранко.
Якщо хочете, це давньогрецька метафізика, коли матеріальний світ речей формується і управляється духовним світом ідей. Це на противагу Марксу і Леніну, які стверджували, що «Буття визначає свідомість», тобто дійсність, що нас оточує, формує нашу систему цінностей. Або за саркастичним висловом уже згаданого Леоніда Кучми «Точка зору залежить від місця сидіння» (з його вуст це звучало російською: «Точка зрения зависит от места сидения»). Хоча, це правило в короткостроковій перспективі часто й спрацьовує, однак в довшому періоді часу якраз реалізується зовсім протилежна ідея: суспільство живе так, які цінності воно сповідує! І ми цей закон легко спостерігаємо на прикладі успішних націй, що живуть в дуже обмежених ресурсах, але створили процвітаючі суспільства та використали природні та історичні складнощі як виклики для кращої організації. Отже, культура і традиції для людського суспільства є важливішими за матеріальне оточення.
Такі міркування приводять до критичного ставлення деяких традиційно українських світоглядних засад. Можливо, саме в них ми маємо шукати причини того, що Україна вже довгий час ходить по замкнутому колу історії? Можливо, саме система цінностей більшості пасивного населення, з її прив’язаністю до спокою та ситості, не дозволяє втримати перемог, досягнутих героїчними жертвами неспокійної меншості? Нам фатально не вистачає якихось критично важливих елементів, щоб втримати та розвинути наші перемоги. Але було б дуже нерозумно зводити все лише до ставлення до їжі та питва. Нам також не вистачає дисципліни, бажання вчитися, поваги до ближнього, поваги до закону, непримиренності до брехні і корупції… Список, на жаль, може бути дуже довгим.
Але кожен погодиться, що всі ці цінності стосуються не матеріальних, а лише ментальних засад. І щоб їх набути, необхідна відповідальність за власні вчинки та результати своїх дій перед співгромадянами.
Таким чином, всі українці прагнуть жити у вільному та багатому суспільстві, лише не всі знають справжні джерела походження таких благ. На щастя, історичний момент є сприятливим для засвоєння давно поставлених історією уроків. Зовнішні та внутрішні обставини складаються так, що не вивчити цей урок буде дуже складно. Наприклад, урбанізація, коли більшість населення переміщується в міста, ставить перед українцями нові виклики – навчитись жити у складніше організованому, відповідальному та солідарному суспільстві міст. А аграрна революція, що забезпечила високу продуктивність праці на селі та виробництво достатньої кількості продуктів харчування, заставляє менше думати про добування щоденного хліба, а більше зосередитись на стосунках із ближніми. Бо все наше життя – це набір стосунків. Тож українці волею-не-волею мають піднятися на вищий щабель етики, яка саме вчить про ієрархію стосунків згідно із природою речей та системою цінностей.
Однак, наші міркування можуть виявитися пустими мріями, які ми самі собі навіяли, бо завтрашній день закритий від нас. Наразі ж ми переконані лише у великому виклику, перед яким стоїть українське суспільство – викликові національної парадигми.
