Рабство, расизм, дискримінація, системне пригнічення – про все це говорять політики, журналісти, аналітики і навіть великі транснаціональні корпорації. Ця повістка денна просто вибухнула за останній місяць в контексті протестів і бунтів Антифа й Black lives matter. І хоча подібні заворушення спостерігалися й раніше, нинішні збурення набули міжнародного характеру.
Проблеми, які обговорюються в публічній площині вийшли за межі Сполучених Штатів (хоча саме американський контекст тут є ключовим) і стали глобальними як в політичному, так і в соціальному й культурному вимірах.
Питання, які мали б бути простими і зрозумілими для християн стали предметом численних маніпуляцій. Хтось стає на коліна перед мародерами, а хтось, критикуючи дії Black lives matter, засуджує боротьбу з расизмом як таку.
Діаметрально різні позиції і полярні погляди щодо оцінки расового аспекту в тому, що відбувалося в США минулого місяця – це результат банального незнання американської історії, зокрема, зародження двопартійної системи і позицій Республіканської та Демократичної партій, на яких вони стояли в своїх витоках.
В США існує міф про тотожність консерватизму та расизму, з якого походить хибне уявлення щодо поширення останнього в рядах Республіканської партії. Причина цього криється в географічному поділі електоральних вподобань та збереженню стереотипів про расистський Південь, ігноруючи реальні трансформації цих регіонів.
У XVІІІ-ХІХ століттях суспільні настрої на Півночі та Півдні суттєво різнилися порівняно із сьогоденням. В наш час штати «Біблійного поясу» заведено вважати найбільш релігійною та навіть «радикально воцерковленою» частиною Америки. Проте в часи формування перших колоній цей статус належав Півночі через поширення більш радикальних протестантських деномінацій.
Північні штати здебільшого були засновані релігійними нонконформістами. Прикладом може слугувати Массачусетс, засновниками якого були представники радикального крила англійських пуритан, які бачили себе Новим Ізраїлем та мріяли саме на новій землі побудувати місто на високій горі.
Вони шукали не просто нову землю для проживання, але можливість будувати від початку нове суспільство без багаторічного спадку монархічної Європи. Ці переселенці від початку несли з собою Дух Америки, в основі якого лежала глибока релігійна посвята і працелюбність.
Недарма, ареною Великого пробудження в Америці стали північні штати, особливо Пенсильванія (заснована у XVII столітті квакером-пацифістом Вільямом Пенном), Род-Айленд та Нью-Йорк. Республіканські настрої були тут від самого заснування колоній. Це засвідчує пуритани, що припливли у 1620 році, підписали Мейфлауерську угоду, яка була своєрідним погодженням новоприбулих щодо встановлення самоврядування.
Зовсім інші настрої панували на Півдні. Ці штати не просто так мали ім’я «королівських», про що свідчать навіть самі назви: штат Джорджія отримав свою назву від короля Георга, Північна та Південна Кароліна були названі на честь короля Чарльза, назва Меріленду походила від Марії, а Вірджинія була названа так на честь Єлизавети.
На відміну від радикальних деномінацій Півночі, на Півдні міцні позиції тримала королівська англіканська церква і релігійні традиції цих земель суттєво відрізнялися від пуританської духовності. Саме тому серед вірян Півдня номінальність була більш поширеною.
Релігійні відмінності суттєво позначилися і на формуванні позицій щодо свободи і суспільної організації. Це стало особливо помітно в дискусіях довкола раси і рабства.
Висока релігійність Півночі породила поширення тут аболіціонізму – суспільного руху за скасування рабства. Особливу послідовність в цьому мали вже згадані квакери із Пенсильванії та ще чимало відомих і впливових людей. Тут можна згадати Чарльза Фіннея – одного з лідерів Другого Великого Пробудження в США та прихильника християнського максималізму. Він підтримував не лише скасування рабства на Півдні, але й надання можливостей здобувати освіту не залежно від раси та статі, що практикувалося в коледжі Оберлін, де він був професором.
Виконавчий комітет Пенсильванського товариства аболіціоністів, 1851 рік.
Не можна забувати і про Гарієт Бічер-Стоу – американську письменницю й аболіціоністку. Після відвідування південних штатів вона написала знаменитий роман «Хатина дядька Тома», в якому відобразила реалії життя темношкірих рабів. Цей твір спричинив поповнення рядів аболіціоністів та широке суспільне обговорення питання свободи і християнського ставлення до представників інших рас.
З розгортання аболіціоністського руху пов’язане заснування низки відомих і сьогодні християнських університетів. Серед них можна згадати Віттон Коледж (Іллінойс), заснований відомим борцем проти рабства Джоннатаном Бланшардом, який бачив мету навчального закладу в реалізації потенціалу християн для звершення соціальних змін.
Особливе місце в цих процесах відводиться Хілсдейл Коледжу (Мічиган) – першому академічному закладу в США, де могли навчатися студети різних рас і обох статей. Він мав міцну репутацію освітнього центру аболіціонізму та зіграв значну роль у створенні нової Республіканської партії. Багато помітних спікерів того часу пройшли через його кампус в роки Громадянської війни (наприклад, письменник і аболіціоніст Фредерік Дуглас чи дипломат Едвард Еверетт).
Дещо пізніше у Мічигані була заснована Семінарія Спрінг Арбор (зараз університет), де також панувала ідея звільнення рабів та расової рівності. Як і вищезгадані навчальні заклади, семінарія відкрила свої двері перед всіма студентами, не зважаючи на соціальний статус, расу чи стать.
В 1840-11850-х аболіціоністські настрої стали ширитися не лише в церквах та освітніх закладах півночі, але й увійшли в актуальний порядок денний американського політикуму. Кульмінацією цього процесу стали президентські вибори 1860 року, на яких переконливу перемогу здобув Авраам Лінкольн, який і видав доленосні накази, що стали Прокламацією про звільнення рабів.
Результати виборів 1860 року: Авраам Лінкольн (Республіканська партія) – 180 голосів виборників; Джон Кебелл Брекінрідж (Демократична партія) – 72 голоси виборників; Джон Белл (Партія конституційного союзу) – 29 голосів виборників; Стівен Дуглас (Демократична партія (північна фракція)) – 12 голосів виборників.
Рабовласницький Південь намагався відокремитися від США у відповідь на результати голосування. Це стало початком тривалої і найкривавішої війни в історії Америки, в якій перемога дісталася Півночі і цілісність держави була збережена.
Та попри скасування рабства і надання темношкірим громадянських прав, на Півдні тривалий час зберігалася расова дискримінація. Відстоювання збереження таких порядків належить, передусім, політичним діячам Демократичної партії, яка користувалася неабиякою популярністю в колишніх рабовласників. Електоральним перемогам кандидатів від демократів сприяла і неофіційна підтримка з боку радикальних расистських організацій (Ку-Клукс Клану, Червоних сорочок, Білої ліги тощо).
Представники цієї партії відзначилися багатьма дискримінаційними ініціативами. Найвідоміша з них – закони про сегрегацію, відомі в народі як закони Джима Кроу. Це була низка місцевих правових обмежень для темношкірого населення, введених з 1890-го року у південних штатах. Афроамериканцям було заборонено ходити в одні з білими крамниці, школи, ресторани, готелі, лікарні і навіть туалети. Дійшло навіть до того, що чорним і білим не можна було складати присягу в суді на одній Біблії (для цього була передбачена додаткова).
Расова сегрегація зберігалася в США до 1960-х років.
На противагу демократам, республіканці завжди виступали проти рабства і нелюдського ставлення до темношкірого населення. Вони розглядали невільницькі традиції як релікт варварства поряд з полігамією, яку практикували мормони. Та й сама історія партії невідривно пов’язана з аболіціонізмом. Заснували її противники рабства, які намагалися не допустити поширення цієї жахливої практики на новоутворені штати (Канзас і Небраску). Республіканська партія, заснована 1854 року, дуже швидко здобула широку народну підтримку і вже у 1860-му вона контролювала обидві палати парламенту (обраний того ж року президент Лінкольн також був її членом).
З часом політичні вподобання жителів Півночі та Півдня зазнали суттєвих змін і тепер саме Республіканська партія дає відповіді на запити жителів «Біблійного поясу». Південні штати стали опорою республіканцівї лише в 1970-х, коли змінився політичний дискурс і ціннісна направленість Демократичної партії, яка близько століття утримувала тут сильні позиції.
Республіканці залишалися більш послідовними, ніж демократи, зберігаючи класичні американські ліберальні цінності, притаманні США давно. Найперше, це індивідуалізм, прагматизм, право володіння зброєю, низькі податки й обмежений уряд, опора на самоорганізацію та особисту відповідальність, а також підтримка традиційних (зокрема релігійних) цінностей і морально-етичний консерватизм.
Питання раси вже давно не стоїть на порядку денному, адже наразі Південь демонструє кращу інтеграцію темношкірого населення, не в останню чергу внаслідок більшої релігійності. Афроамериканські спільноти на Півдні більше включені в економічне й суспільне життя цих штатів, ніж, наприклад, в Каліфорнії чи Орегоні. Нинішній консерватизм дає широкі можливості для реалізації людям будь-якої раси, адже цінується професіоналізм і цілеспрямованість, а не приналежність до певної групи.Тому за останні десятиліття південні штати залишаються традиційно «червоними», бо їх цінності міцно пов’язалися з програмою республіканців.
Що ж маємо в підсумку?
Демократична партія послідовно захищала дискримінацію темношкірих, підтримувала сегрегацію та здобула прихильність в колишніх плантаторів-рабовласників, що бажали повернути свій соціальний статус після війни. Також демократи свого часу виступили опонентами Мартіна Лютера Кінга і до останнього захищали закони Джима Кроу.
Республіканська партія від початку свого існування боролася за зрівняння у правах людей різних рас і залишається в цьому послідовною. Саме вона дала Америці перших чорних і латиноамериканських сенаторів, а також перших сенаторів-жінок.
Сьогодні все навпаки
Багаторічна пропаганда і формування в медіа негативного образу консервативного виборця породили хибне ототожнення расизму й Республіканської партії. Не остання роль в цьому процесі належить спрощенню лівими суспільних реалій та спробам видати бажане за дійсне, підганяючи реальне життя під власні політичні теорії.
Актуальна повістка демократів є результатом переплетіння різних популярних (і не дуже) політичних доктрин, яких об’єднують ліві ідеї. Вони представлені як соціал-демократами, так і відвертими соціалістами (на зразок Берні Сандерса чи Александри Оказіо-Кортес). Та попри економічну любов до чужого, небезпека полягає і в приватизації чи навіть приписуванні собі здобутків республіканців.
Сучасні демократи точно не будуть хвалитися своїм рабовласницьким минулим, але й справжню історію та цінності Республіканської партії намагатимуться не афішувати, бо реальних здобутків в останніх більше.
Мейнстрімні медіа, що багато років ретранслюють позиції демократів, приписують республіканцям певний спліт ідей та позицій (наприклад, уявлення про поєднання расизму і релігійності). Виходячи з уявлення про шкідливість цінностей минулого та спираючись на неомарксистські уявлення про поділ суспільства на домінантні й пригнічені верстви населення, вони сформували образ республіканця, приписуючи йому позиції протилежні власним цінностям.
У більшості питань цінності та вектори руху двох партій дійсно розходяться, однак досить часто це виявляється саме в інтерпретації понять та межах державного втручання в деякі сфери. Наприклад, в питанні раси сьогодні обидві партії сходяться на думці, що рабство і сегрегація темношкірого населення – це негативний досвід. Проте теперішня державна політика щодо чорних пропонується різна.
Республіканці стоять на позиції рівності можливостей. Всі громадяни визнаються рівними у правах, обов’язках і можливостях реалізації свого потенціалу. Лише особисті якості і наполеглива праця (чи її відсутність) визначають положення людини в суспільстві. Ця республіканська традиція перегукується з біблійним принципом «по ділах їх пізнаєте їх», а тому виключає як дискримінацію, так і преференції для різних рас.
В демократів все складніше. Вони розглядають темношкіре населення як групу, в якій расове питання є ключовим (до речі, це їх традиції ще з ХІХ століття). Але тепер, спираючись на неомарксистські уявлення про системну дискримінацію, вони беруть на себе роль «історичного судді», який має вирівняти суспільне положення меншин.
Цей підхід ставить ознаку (в даному випадку расову) вище індивіда і його особистих якостей. Таким чином, тяжкий досвід людей, що жили 150-200 років тому стає мірилом суспільного схвалення нових поколінь, спираючись на їх расу, а не реальні вчинки. Тому замість білого расизму чимало демократів вітають чорний, який прикривають зворотною дискримінацією («позитивними діями») та новими визначеннями самого терміну «расизм».
Як не дивно, географія домінування обох партій корелюється із релігійністю їх виборців. Колись у цьому питанні Північ була попереду (штати засновані пуританами, першими пілігримами які стали основною базою Першого Великого Пробудження на чолі з Джонатаном Едвардсом), однак відступництво і секуляризація цих штатів у ХХ столітті зміцнили тут позиції демократів.
В свою чергу, південні штати після ухвалення Акту про громадянські права (чому посприяли саме релігійні групи) стали більш прихильними до традиційних американських цінностей (свобода, індивідуалізм, християнство), які і захищають республіканці.
Червневі події в США можуть негативно позначитися на цьогорічних президентських виборах. Роз’єднання і протиставлення людей на основі їх расової приналежності є не лише хибним з християнської точки зору, але й породжує можливе руйнування традиційних західних цінностей.
Ми вже бачимо невтішні спроби демократів грати на політиці ідентичності. Однак їх загравання із лівими радикалами або приведе саму ж партію до суцільного божевілля і нездатності реагувати на базові потреби (найперше, безпекові), або вони втратять прихильність цих радикальних елементів, яких самі ж зрощували багато років.
В будь-якому випадку, листопадові події стануть знаковими як для Америки, так і для Заходу в цілому, бо американські виборці продемонструють усьому світу або прихильність консерватизму та бажання зберегти США як країну свободи і права, або ж продовження руйнування базових засад, які зробили Америку великою.
Мар’яна Чорна, Ярослав Лукасік
