«Як пастор, я мав організувати церкву в умовах війни»: досвід новояворівської церкви

Як формувати нове служіння в екстремальних умовах війни? Що робити, коли поруч з тобою тисячі людей водночас потребують допомоги? Як допомогти людям, які стоять годинами на кордоні? На ці питання дав відповідь пастор церкви «Ковчег» ХВЄ в місті Новояворівськ, Юрій Цімура.

За цей час ми бачили багато прикладів того, як церква бере відповідальність за людей у важких обставинах. З молитвою та ревною працею християн, Бог здатен рушити гори, навіть, коли цими горами є війна, страх та холод. Так, коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, понад 10 мільйонів українців рушили до кордону, аби потрапити в безпечну країну. Проте вони не очікували на тривалі години холоду та голоду, страху та безнадії, які супроводять їх шлях. На цю потребу зреагували церкви, одна з яких знаходиться в місті Новояворівськ, недалеко від кордону.

— Що ваша церква робила, коли почалося повномасштабне вторгнення?

— Ми почали працю одразу з першого дня, коли почули, що війна. До кінця першого дня ми бачили, як стрімко наростає черга з машин, що їдуть в сторону кордону. І ми зрозуміли знаючи, як буває в подібних ситуаціях, що люди будуть стояти там довго, по кілька днів. Було холодно і люди будуть голодними. Ми поїхали в розвідку в другий день – зробили гарячий чай, купили круасани та зробили канапки. Поїхали на кордон подивитися, що там робиться, чи є потреба людей погодували. Коли приїхали, то побачили, що там тисячі людей.

Перші дні допомоги людям на кордоні. Фото надані церквою

Так ми залучилися і більше як місяць їздили 1-2 рази на день до кордону, годували людей – возили їм чай, борщ, бульйони, канапки, булочки. І разом з тим возили духовну поживу – роздавали Нові Заповіти та молились за людей. Аж поки не пішла на спад черга біженців які виїжджали з України. Добрих півтора місяця ми були там день в день. З цього почалося, потім були інші служіння.

— Як історії розповідали вам біженці у Львові?

— Це багато історій… Різних історій. Наприклад, коли російські війська вийшли з київської області, ми почали їздили в Бучу, Ірпінь, Бородянку – і возили туди їсти. Люди говорили, що в перші дні, коли вони тільки вийшли з будинків та підвалів, вони були дуже голодні та шукали будь-що щоб з’їсти. Тому будь-які продукти, які їм привозили, були за велике щастя. Ми також допомагали людям виїхати за кордон – моніторили кожен день черги. В нашому регіоні є чотири пропускні пункти до Польщі. Ми моніторили де є менша черга. Ми везли продукти туди, де черги більші та люди довше стоять, більш голодні.

Перші дні вторгнення. Фото надані церквою

Якщо були люди з малими дітьми, їм стояти 3-4 дні в черзі було щось страшне – і ми моніторили, де черга є менша. І тоді ми підбирали цих людей перевозили туди на кордон, де треба менше стояти. Також їхали люди з Запоріжжя, дуже багато. Це дуже багато історій, як вони натерпілися… Як з Миколаївської області люди їхали, як ворожі танки їздили їх вулицями. Як хтось вилазив з-під розвалів будинку, де він жив тиждень-два, шукав що з’їсти та випити. Люди, які їхали з зони окупації під прямими обстрілами. Це дуже багато історій.

— Як зреагували ви та ваша сім’я?

— Я вже розумів, що буде війна і я чекав або 22 лютого, бо росіяни дуже люблять прив’язку до дат дзеркальних, або на 23 лютого – день радянської армії. І я своїх дітей стягнув з Києва якраз за два дні до цього. Я сказав: «Залишайте все і приїжджайте». Мої діти жили та працювали в Києві. Я їх насильно випхав з України, вони плакали, казали нічого не буде, що ти переживаєш. І в ніч на 24 лютого я їх провів – і за 20 хв до ведення в нас воєнного стану вони виїхали з України.

Дітей відправив, а дружина ніяк не хотіла їхати – плакала та казала що хоче бути зі мною. Я їй пояснював, що якщо російські війська прийдуть сюди це буде те, що пізніше сталося в Бучі. Я її про це попереджав і казав, що жінки будуть найвразливішою верствою. Казав, що мені буде спокійніше, якщо вас тут не буде. Жінку я провів в перший день війни, 24 лютого. В перший день війни, моїх рідних вже не було нікого – і я був вільний працювати. Ніщо мене не зв’язувало, бо я знав, що мої рідні в безпеці. Вони плакали, переживали, молилися, не знали чи зустрінемося ще. Мені розв’язалися руки… Три доби я не спав і не їв. Як пастор церкви, я мав організувати церкву в умовах війни, налаштувати життя церкви та служіння. Ми чекали біженців – тому територію церкви треба було переорганізувати. Не спав і не їв, але мав спокій, бо мої рідні в безпеці. Я не переживав і думав, працювати далі.

– Як українські церкви відповіли на кризу?

— Найперш буду говорити про нашу церкву – ми одразу взяли пости й молитви. В нас є молитовна група, яка 11 років день в день в пості – це ланцюг постів, де люди постійно постять і моляться. За Україну ми довго молимось – з 2013 року. Коли почалась повномасштабна війна, почались дуже серйозні пости й молитви. І донині в нас є молитовне служіння, де ми молимось за мир в Україні та сьогодні ми теж в пості.

Їжа, яку готує церква для людей. Справа — тушкованка для військових з написаними на них біблійними віршами. Фото надані церквою

Ми зрозуміли, що будуть біженці та почали організовувати церкву під приймання біженців. Наприклад, як нам запустити генератор, якщо не буде світла? Як мати запас бензину? Почали збирати каримати, мішки, матраци, туалетний папір – щоб бути готовими. Я дуже радий за церкву, бо з першого дня всі почали працювати. Ми створили Телеграм канал «наш Дім» – інформація для церкви, певне оперативне реагування: «привезіть це», «їдемо туди-сюди»… Дуже оперативно реагували – молодці. Треба було одежу – привозили без питань, прийти зробити канапки – приходили зранку, як тільки закінчувалась комендантська година. Бо люди голодні, змерзли вночі бути там. Наша церква дуже активно включилась у волонтерство. Деякі люди почали виїжджати, особливо з малими дітьми, бо переживали. Небагато, але кілька сімей, більша частина лишилась. 

— Чи була можливість для Євангелія?

— Однозначно ми ділилися Євангелієм, як їздили на кордон возити їсти та пити. Була команда, яка годувала людей, і команда, яка в той самий час займалась благовістям. Брали газету, брали Нові Заповіти та дитячі Біблії – і йшли в більші черги, де люди довше були, де стояли автомобілі, автобуси. Вони заходили в автобуси та роздавали газети, Нові заповіти, ділились Євангелієм і молились з людьми. Це тисячі розданих Євангелій… Лише одна жіночка віддала Біблію, каже, що не треба. А так люди дуже відкриті до благовістя – молилися зі слізьми. Тисячам людей ми проголосили про Ісуса Христа в цей час.

— Як християни на Заході можуть підтримати працю пасторів як ви?

— Найперш ми не шукали підтримки чи допомоги, ми просто зразу включились в роботу, яку треба робити – і за свій кошт організовували. Вперше почали відгукуватись наші люди з церкви, які були за кордоном. Немало людей їздило на працю в Польщу (ще до війни) і почали наполягати відкрити рахунок, щоб допомогти фінансово. Ми казали не потрібно, але потім відкрили валютний рахунок. Найбільше нам допомогла церква Блест на Подолі (UBF) з Києва. З Польщі, з-під Кракова теж приїжджають дати допомогу, в тому числі на схід. Наразі волонтерська діяльність змінилась – ми відправляємо продукти та одежу в Запоріжжя, Харківський військовий госпіталь, людям які виїхали та там знаходяться. Також на Донецький напрямок.

Інтерв’ю проводив канадійський журналіст Джонатон вон Марен.
Переклад: Дарина Р.

Сподобався матеріал?

Поділіться цiєю інформацією в соціальних мережах

Twitter Facebook In

Отримуйте найсвіжіші матеріали на імейл!

* indicates required