Як формувати нове служіння в екстремальних умовах війни? Що робити, коли поруч з тобою тисячі людей водночас потребують допомоги? Як допомогти людям, які стоять годинами на кордоні? На ці питання дав відповідь пастор церкви «Ковчег» ХВЄ в місті Новояворівськ, Юрій Цімура.
За цей час ми бачили багато прикладів того, як церква бере відповідальність за людей у важких обставинах. З молитвою та ревною працею християн, Бог здатен рушити гори, навіть, коли цими горами є війна, страх та холод. Так, коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, понад 10 мільйонів українців рушили до кордону, аби потрапити в безпечну країну. Проте вони не очікували на тривалі години холоду та голоду, страху та безнадії, які супроводять їх шлях. На цю потребу зреагували церкви, одна з яких знаходиться в місті Новояворівськ, недалеко від кордону.
— Що ваша церква робила, коли почалося повномасштабне вторгнення?
- Ми почали працю одразу з першого дня, коли почули, що війна. До кінця першого дня ми бачили, як стрімко наростає черга з машин, що їдуть в сторону кордону. І ми зрозуміли знаючи, як буває в подібних ситуаціях, що люди будуть стояти там довго, по кілька днів. Було холодно і люди будуть голодними. Ми поїхали в розвідку в другий день – зробили гарячий чай, купили круасани та зробили канапки. Поїхали на кордон подивитися, що там робиться, чи є потреба людей погодували. Коли приїхали, то побачили, що там тисячі людей.
Так ми залучилися і більше як місяць їздили 1-2 рази на день до кордону, годували людей – возили їм чай, борщ, бульйони, канапки, булочки. І разом з тим возили духовну поживу – роздавали Нові Заповіти та молились за людей. Аж поки не пішла на спад черга біженців які виїжджали з України. Добрих півтора місяця ми були там день в день. З цього почалося, потім були інші служіння.
— Як історії розповідали вам біженці у Львові?
- Це багато історій… Різних історій. Наприклад, коли російські війська вийшли з київської області, ми почали їздили в Бучу, Ірпінь, Бородянку – і возили туди їсти. Люди говорили, що в перші дні, коли вони тільки вийшли з будинків та підвалів, вони були дуже голодні та шукали будь-що щоб з’їсти. Тому будь-які продукти, які їм привозили, були за велике щастя. Ми також допомагали людям виїхати за кордон – моніторили кожен день черги. В нашому регіоні є чотири пропускні пункти до Польщі. Ми моніторили де є менша черга. Ми везли продукти туди, де черги більші та люди довше стоять, більш голодні.
Якщо були люди з малими дітьми, їм стояти 3-4 дні в черзі було щось страшне – і ми моніторили, де черга є менша. І тоді ми підбирали цих людей перевозили туди на кордон, де треба менше стояти. Також їхали люди з Запоріжжя, дуже багато. Це дуже багато історій, як вони натерпілися… Як з Миколаївської області люди їхали, як ворожі танки їздили їх вулицями. Як хтось вилазив з-під розвалів будинку, де він жив тиждень-два, шукав що з’їсти та випити. Люди, які їхали з зони окупації під прямими обстрілами. Це дуже багато історій.
— Як зреагували ви та ваша сім’я?
- Я вже розумів, що буде війна і я чекав або 22 лютого, бо росіяни дуже люблять прив’язку до дат дзеркальних, або на 23 лютого – день радянської армії. І я своїх дітей стягнув з Києва якраз за два дні до цього. Я сказав: «Залишайте все і приїжджайте». Мої діти жили та працювали в Києві. Я їх насильно випхав з України, вони плакали, казали нічого не буде, що ти переживаєш. І в ніч на 24 лютого я їх провів – і за 20 хв до ведення в нас воєнного стану вони виїхали з України.
Дітей відправив, а дружина ніяк не хотіла їхати – плакала та казала що хоче бути зі мною. Я їй пояснював, що якщо російські війська прийдуть сюди це буде те, що пізніше сталося в Бучі. Я її про це попереджав і казав, що жінки будуть найвразливішою верствою. Казав, що мені буде спокійніше, якщо вас тут не буде. Жінку я провів в перший день війни, 24 лютого. В перший день війни, моїх рідних вже не було нікого – і я був вільний працювати. Ніщо мене не зв’язувало, бо я знав, що мої рідні в безпеці. Вони плакали, переживали, молилися, не знали чи зустрінемося ще. Мені розв’язалися руки… Три доби я не спав і не їв. Як пастор церкви, я мав організувати церкву в умовах війни, налаштувати життя церкви та служіння. Ми чекали біженців – тому територію церкви треба було переорганізувати. Не спав і не їв, але мав спокій, бо мої рідні в безпеці. Я не переживав і думав, працювати далі.
– Як українські церкви відповіли на кризу?
- Найперш буду говорити про нашу церкву – ми одразу взяли пости й молитви. В нас є молитовна група, яка 11 років день в день в пості – це ланцюг постів, де люди постійно постять і моляться. За Україну ми довго молимось – з 2013 року. Коли почалась повномасштабна війна, почались дуже серйозні пости й молитви. І донині в нас є молитовне служіння, де ми молимось за мир в Україні та сьогодні ми теж в пості.
Ми зрозуміли, що будуть біженці та почали організовувати церкву під приймання біженців. Наприклад, як нам запустити генератор, якщо не буде світла? Як мати запас бензину? Почали збирати каримати, мішки, матраци, туалетний папір – щоб бути готовими. Я дуже радий за церкву, бо з першого дня всі почали працювати. Ми створили Телеграм канал «наш Дім» – інформація для церкви, певне оперативне реагування: «привезіть це», «їдемо туди-сюди»… Дуже оперативно реагували – молодці. Треба було одежу – привозили без питань, прийти зробити канапки – приходили зранку, як тільки закінчувалась комендантська година. Бо люди голодні, змерзли вночі бути там. Наша церква дуже активно включилась у волонтерство. Деякі люди почали виїжджати, особливо з малими дітьми, бо переживали. Небагато, але кілька сімей, більша частина лишилась.
— Чи була можливість для Євангелія?
- Однозначно ми ділилися Євангелієм, як їздили на кордон возити їсти та пити. Була команда, яка годувала людей, і команда, яка в той самий час займалась благовістям. Брали газету, брали Нові Заповіти та дитячі Біблії – і йшли в більші черги, де люди довше були, де стояли автомобілі, автобуси. Вони заходили в автобуси та роздавали газети, Нові заповіти, ділились Євангелієм і молились з людьми. Це тисячі розданих Євангелій… Лише одна жіночка віддала Біблію, каже, що не треба. А так люди дуже відкриті до благовістя – молилися зі слізьми. Тисячам людей ми проголосили про Ісуса Христа в цей час.
- Як християни на Заході можуть підтримати працю пасторів як ви?
- Найперш ми не шукали підтримки чи допомоги, ми просто зразу включились в роботу, яку треба робити – і за свій кошт організовували. Вперше почали відгукуватись наші люди з церкви, які були за кордоном. Немало людей їздило на працю в Польщу (ще до війни) і почали наполягати відкрити рахунок, щоб допомогти фінансово. Ми казали не потрібно, але потім відкрили валютний рахунок. Найбільше нам допомогла церква Блест на Подолі (UBF) з Києва. З Польщі, з-під Кракова теж приїжджають дати допомогу, в тому числі на схід. Наразі волонтерська діяльність змінилась – ми відправляємо продукти та одежу в Запоріжжя, Харківський військовий госпіталь, людям які виїхали та там знаходяться. Також на Донецький напрямок.
Інтерв’ю проводив канадійський журналіст Джонатон вон Марен. Переклад: Дарина Р.
