В розпал війни Держкіно фінансує зйомки фільму про ЛГБТ «Уроки толерантності»

7 жовтня 2022 р. \ оновлено 22 лютого 2024 р.

На восьмому місяці повномасштабного російського вторгнення, коли наші військовослужбовці героїчно відвойовують тисячі квадратних кілометрів української землі, Держкіно не знаходить кращої інвестиції, ніж фінансувати кіно на підтримку ЛГБТ.

3 жовтня Держкіно повідомило про початок зйомок фінансованого з бюджету фільму «Уроки толерантності», в основі сценарію якого лежить п’єса Ігоря Білиця «Гей-парад». Вона має абсурдний сюжет: вчителька, яка має фінансові проблеми, бере участь у програмі з євроінтеграції, за умовами якої має оселити в себе вдома гомосексуаліста і ЛГБТ-активіста. Ідея стрічки полягає у відображенні того, як «родина вимушена боротись із власною гомофобією та неприйняттям інакшості».

Розподіл державного фінансування кінострічок багаторазово викликав запитання. Патріотичне, збудовуюче кіно аже не перший рік або має недофінансування, або просто ігнорується, натомість відверто аморальні та божевільні ідеї фільмів тепло приймаються у кабінетах чиновників. Тут варто згадати, наприклад, виділення 20 мільйонів гривень на зйомки гомосексуальної еротики «Мій юний принц», яка мала відверто богохульні мотиви, що шокувало християнську спільному.

Особливо цинічно таке «освоєння державних коштів» виглядає в контексті нашої екзистенційної боротьби і потреби перегляду власних цінностей і пріоритетів. На фронті воює дуже багато військовослужбовців із чітко вираженими правими поглядами, які підтримують сімейні цінності і не розділяють ліволіберальні наративи «прогресивної» громадськості, яка в свою чергу всі ці роки займалася шкідливими та просто безглуздими ініціативами, які не сприяли наший обороноздатності (наприклад, лобіювання інтересів всіх можливих меншин, боротьба з «токсичною» маскулінністю і демілітаризація української свідомості).

Зйомки під час війни абсурдного кіно, яке пропагує шкідливі ідеї, свідчить про нецілісність і фрагментарність гуманітарної політики України. З одного боку, держава обирає послідовну українізацію. Ми бачимо дуже позитивні кроки розвитку нашої суб’єктності, зростання впливу військових, патріотичне виховання набуває фундаментально нового значення. Також спостерігаємо позитивні кроки в релігійній площині: вже стали традиційними міжконфесійні молитви, держава сприяє розвитку капеланського служіння.

З іншого боку, продовжується загравання з ліволіберальними лобістами, які приносять в наше законодавство та гуманітарну політику нездорові тренди. Фінансування недоречних проектів, ратифікація Стамбульської конвенції і подальший її публічний захист і підтримка лівих наративів не лише виглядає недоречно під час війни та є загрозою для суспільної моралі, але також шкодить образу України на міжнародній арені, бо ці маркери надають аргументи для таврування України як держави, котра нібито просякнута лівими цінностями.