Вже близько місяця триває епопея із виселенням УПЦ (московського патріархату) з Києво-Печерської лаври. За цей час ми чули гучні звинувачення колишнього намісника в колабораціонізмі, прокльони та погрози президентові, стали свідками кількох великих богослужінь ПЦУ в лаврі та скандальних мітингів під храмовим комплексом.
Зі створенням ПЦУ у 2018 році розпочалися процеси переосмислення православними вірянами своєї приналежності до канонічної церкви й можливо вони стали каталізатором невідворотних змін — зростання впливу і домінування саме українського православ’я. Тенденції у православній церкві так чи інакше впливають на всіх християн, адже вони створюють у суспільній свідомості певні уявлення про церкву і її суспільну місію.
На наших очах розгортаються справді історичні процеси: протягом останніх місяців спостерігаємо зменшення впливу УПЦ (МП) і боротьбу з російськими наративами у церковному середовищі. Ієрархи цієї церкви десятиліттями були будівничими духовних основ так званого «русского міра», а сьогодні намагаються заперечувати це. Проте нині зміни вже дозріли і залишається лише питання: чи зможе українська церква скористатися моментом і задати справді конструктивний тренд на українізацію і зростання авторитету церкви?
УПЦ (МП) не може бути самостійною
Представники УПЦ (МП) публічно ніколи не говорять про московський патріархат і своє підпорядкування російській православній церкві. Коли ж хтось вказує на такий зв’язок, то прессекретарі церкви швидко і категорично заперечують цю тотожність. Однак говорити про незалежність церкви і мати справжню канонічну незалежність — різні речі.
Три гілки християнства мають не лише свої традиції та певні теологічні відмінності, вони різняться також форматами управління й централізації. Католицька церква має єдину структуру та чітку ієрархію на чолі з Папою Римським, а всі важливі рішення приймаються через комітети та єпископальні ради. Протестантські церкви мають великі розгалуження та окремі союзи на національному рівні, які мають формальні зв’язки з іншими союзами та відносно спрощені процедури утворення нових об’єднань. Православні ж церкви мають досить складну систему ієрархічного підпорядкування, в основі якої лежить визнання канонічності певної церкви як вселенським патріархом, так і рештою помісних церков.
Тут можна пригадати й історію створення ПЦУ. Вселенський патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію для Православної Церкви України відповідно вже Константинопольського патріархату. До отримання цього документу її попередниця УПЦ (Київського патріархату) визнавалася лише частиною православних в самій Україні, а, згідно із загальноприйнятими канонами, не була частиною світового православ’я. Таким чином, на прикладі ПЦУ простежуємо, наскільки важливим є канонічне підпорядкування та визнання у православному світі.
Вселенський патріарх Варфоломій підписує Томос про автокефалію ПЦУ.
Повертаючись до проблеми УПЦ (московського патріархату), варто звернути увагу, що протягом усього періоду її існування (з часів перезаснування у 1943 році), церква була частиною московської патріархії, тобто, функціонуючи на території УРСР, а потім України, зберігала канонічне підпорядкування москві. Тому в попередні роки можна було часто почути, як її віряни називають РПЦ «материнською церквою».
УПЦ (МП) не може бути окремою, незалежною від москви та канонічною одночасно. Якщо ця церква декларує повну незалежність від московського патріархату, то стає або неканонічною (розкольниками) і це лише за умови реального виходу із Синоду РПЦ, або має влитися в канонічну ПЦУ. Нагадаємо, що під час об’єднавчого собору у грудні 2018 року УПЦ (МП) проігнорувала можливість об’єднання українського православ’я, а в подальші роки мала відкрите протистояння з ПЦУ.
УПЦ проукраїнська, але на словах
УПЦ в Україні є дуже великою розгалуженою структурою із поки що найбільшою кількістю парафій. Це сотні громад у кожній області, величезна мережа, яка охоплює як обласні центри, так і найвіддаленіші села. Закономірно, що в такій структурі є священнослужителі з різними поглядами і проукраїнських духівників немало.
На користь УПЦ грають три факти, які полягають в публікації досить конкретних, але практично безрезультативних заяв:
- лютого 2022 року Митрополит Київського і всієї України Онуфрій публікує доволі однозначне звернення із закликом підтримати українські Збройні Сили та засудженням агресії як «каїнового гріха»:
«В цей трагічний час ми виражаємо особливу любов та підтримку нашим воїнам, які стоять на сторожі та оберігають і захищають нашу землю і наш народ. Нехай Бог їх благословить і береже! Відстоюючи суверенітет та цілісність України, ми звертаємось також до Президента Росії та просимо негайно припинити братовбивчу війну. Український і російський народи вийшли із Дніпровської купелі хрещення і війна між цими народами це повторення Каїнового гріха, який по заздрості убив свого рідного брата. Така війна не має виправдання ні у Бога, ні у людей».
- травня 2022 року в УПЦ заявили про розрив стосунків із російською православною церквою і нібито «самостійність».
«Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви», — заявили вони в документі з рішеннями Собору.
Проте православна церква — це не громадська організація і навіть не протестантська, щоб мати гнучкий порядок відділення та створення нової деномінації. В православній традиції церква може бути самостійною лише коли отримає документ, який засвідчить її автокефалію (томос). Заява чи будь-яка декларація про самостійність певної митрополії аж ніяк не означає розрив канонічних зв’язків із материнською церквою, тому ухвалене на Синоді рішення саме по собі нічого не означає.
Учасники Собору УПЦ, 27 травня 2022 року. Фото: УПЦ.
- В УПЦ є священники і віряни, які дуже добре розуміють канони і порядок набуття автокефалії і разом з тим не бажають залишатися під владою московської патріархії. У лютому вони звернулися до митрополита Онуфрія та Священного Синоду з відкритим листом, який містив 10 запитань про офіційний статус і позицію церкви щодо найбільш болючих для українців питань.
Там були питання, які стосувалися наявності канонічної єдності з московським патріархатом (вона очевидно є) і надання доказів, якщо керівництво УПЦ заперечить такий зв’язок. У листі також містилася вимога роз’яснити позицію церкви щодо тих священників, які співпрацюють з росіянами на окупованих територіях, ставлення безпосередньо до патріарха Кирила та ідеології «русского міра».
Відеозвернення духівництва та мирян до керівництва УПЦ.
На сьогодні та ініціатива священства і мирян виглядає як остання і відчайдушна спроба підштовхнути керівництво УПЦ до реальних змін, проте вона залишилася без відповіді. Ніхто не дав чіткої коментаря ані щодо статусу церкви, ані щодо позиції свого священства, яке співпрацювало і нині працює з окупантами.
Заяви про вихід з-під зверхності московської патріархії виглядають як косметичний ремонт, щоб приховати тріщини в фундаменті. Ймовірно в УПЦ є люди, які дуже добре розуміють нинішні українські наративи і неготовність суспільства миритися з російською агентурою, тому намагаються дистанціюватися від москви (але формально). Можливо, вони сподіваються, що вірянам вистачить не згадування патріарха Кирила та відносно проукраїнської риторики, але вже зрозуміло, що цього замало.
Священники-колаборанти і російська пропаганда
З розгортанням повномасштабної війни росії проти України вплив та авторитет УПЦ різко падає і причиною цього є не лише канонічний зв’язок з москвою, але й цілком реальні та конкретні кримінальні справи. Священники УПЦ (МП) регулярно потрапляють у скандали, пов’язані із роботою на російські спецслужби, виправдання російської агресії в Україні та навіть сприяння бойовикам. Ось тільки деякі з них:
- У 2018 році у Свято-Покровському Голосіївському монастирі УПЦ (МП) переховувався бразильський бойовик Рафаель Лусваргі, який воював на боці так званої «ДНР». Духівництво УПЦ надало йому прихисток і тільки завдяки небайдужим патріотичним активістам бойовика вдалося затримати та передати правоохоронним органам.
- Після повномасштабного російського вторгнення священники УПЦ (МП) масово пішли на співпрацю з росіянами на окупованих територіях. Деякі ієрархи навіть були присутні на офіційних церемоніях в кремлі, зокрема митрополит Луганський та Алчевський Пантелеймон (Василь Поворознюк) та Архімандрит із Запорізької єпархії Іоанн (Прокопенко).
- грудня 2022 року священника УПЦ Андрія Павленка Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області визнав винним у колабораціонізмі та призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 12 років. У квітні минулого року священнослужитель передавав дані про чисельність військових ЗСУ та техніку російським офіцерам.
Священник УПЦ Андрій Павленко, засуджений на 12 років позбавлення волі.
- лютого 2023 року Індустріальний районний суд Дніпра засудив настоятеля Казанської парафії смт Ярова (Донецька область) Миколу Зірку. Після окупації селища у червні 2022 року пішов на співпрацю з окупантами та організував вибори керівництва незаконних органів влади, за що і отримав 7 років позбавлення волі. Проте за кілька днів після оголошення вироку священнослужителя обміняли на українських військовослужбовців.
- Окремо слід згадати одіозного колишнього настоятеля Києво-Печерської лаври Павла Лебедя. Цей священнослужитель, більш відомий в Україні на прізвисько «Паша-Мерседес», став підозрюваним у кримінальній справі про колабораціонізм. 1 квітня правоохоронці вручили йому підозру за двома статтями кримінального кодексу: порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань; виправдовування, заперечення збройної агресії Росії проти України, глорифікація її учасників. Наразі суд призначив йому запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту на 60 днів з зобов’язанням носити електронний браслет.
Колишній настоятель Києво-Печерської лаври Павло Лебідь на суді для призначення запобіжного заходу.
Фактів співпраці священнослужителів УПЦ з ворогом значно більше і після деокупації Півдня та Сходу України почуємо ще багато історій про реальну роль «служителів» не Бога, а кремля. В ході попередніх кампаній звільнення українських земель колаборантам в рясах вдавалося евакуюватися до входження Збройних Сил України, але тут знову стоїть питання до керівництва УПЦ (МП), яке не засудило публічно своїх священників за співпрацю з вбивцями і ґвалтівниками.
Багато років проросійські елементи в УПЦ (МП) формували в найбільш фанатичних своїх прихильників образ «кремлівської святині», обожнювання російської влади і певної унікальної «руської духовності» (забуваючи при тому, що москва вже якось анексувала українську православну церкву у XVII столітті).
Сьогодні ми бачимо плоди посіяного «руского міра», коли парафіяни УПЦ (МП) цілком серйозно заявляють про путіна як «нашого правителя», російські воєнні злочини називають «божою карою», а міф про «триєдинство слов’ян» ототожнюють зі Святою Трійцею. Такий симбіоз православ’я та російського шовінізму багато років насаджувався в Україні і навіть коли керівництво УПЦ декларує лояльність до України та закликає молитися за українське військо, то посіяне вже зійшло і їм самим буде шкодити.
Яке майбутнє українського православ’я?
Лише після повномасштабного російського вторгнення держава взялася за боротьбу з цілою мережею російської агенртури. Звичайно, це не означає, що все духівництво УПЦ (МП) є ставлениками чи бодай симпатиками москви (адже це десятки тисяч священників і монахів), проте в їх структурі очевидно були середовища, які прямо співпрацювали з агресором.
З іншого боку, досить тривожно виглядає тенденція до «одержавлення культових споруд». Розрив договору про оренду лаври з УПЦ (МП) супроводжувався повідомленням, що Міністерство культури не готове укладати довготермінові договори оренди з жодною церквою. Таким чином, Православна Церква України не може мати там регулярні богослужіння, адже кожну службу потрібно узгоджувати із світським керівництвом храмового комплексу.
Наразі було б дуже прикро, якби лавру очікувала доля Софіївського Собору, в якому немає регулярних богослужінь і який використовується просто як музей для туристів чи місце урочистих заходів. На жаль, Міністерство культури часто ігнорує духовні потреби вірян і той факт, що старовинні храми стали власністю держави внаслідок жорстокої політики більшовиків, а тому декомунізація мала б включати, як мінімум, постійний доступ духівництва до храмів, адже вони побудовані не для того, щоб залишатися порожніми.
Також в процесі суперечок довкола викриття російської агентури в УПЦ (МП) та їх виселення з лаври стали активними та набули медійного впливу люди, які до церкви взагалі не мають стосунку та загалом є противниками християнства. Вони приходили до лаври із сатанинською і язичницькою символікою, зневажали не лише проросійську суть одіозних діячів, а сам факт віри. Біля храмів вони проводили абсолютно блюзнірські демонстрації. В ході одного з протестів проти Московського патріархату у Київській області активісти називали Біблію «сміттям» та закликали її знищити, бо знайдені в храмі примірники видані Російським біблійним товариством (2009 року).
Чоловік із сатанинською символікою на мітингу біля Києво-Печерської лаври.
Таких прикладів чимало і в ході розгортання змін у православному середовищі знаходяться люди, які бажають позбутися не тільки російської агентури, але християнського впливу як такого. Саме тут місце для втручання вже Православної Церкви України. Митрополит Епіфаній виступив проти блюзнірських «танців» біля лаври, але чи достатньо цього?
Сьогодні буквально ідеальний час для активізації ПЦУ. Ще ніколи українське православ’я не мало такого вікна можливостей. У Православної Церкви України є цілком реальний шанс стати найбільшою православною церквою в державі та прийняти тих вірян, які не бажають бути частиною московського патріархату. Проте для цього потрібно більше активності, більше присутності в медіа, більше роботи з людьми та більше амбіцій (наприклад, покрити всю Києво-Печерську Лавру). Чи готувалася до цього церква? Чи є достатньо священників для такої місії? Це вже питання до ПЦУ та її лідера Епіфанія.
