Протягом багатьох століть людство формувало певні консенсуси щодо тлумачення історії, але історики постійно вносять доповнення і уточнення, які можуть суттєво вплинути на загальну картину. Перегляд наявного тлумачення історичних подій називають історичним ревізіонізмом.
Нові висновки щодо тих чи інших подій минулого є закономірним результатом роботи істориків. Зазвичай це супроводжується виявленням нових джерел, які доповнюють чи заперечують попередні тлумачення.
Один з найбільш яскравих прикладів історичного ревізіонізму в незалежній Україні — це декомунізація та розвінчання радянських міфів. Передумовою цього стало викриття великої кількості архівних даних, робота над якими була неможливою за часів СРСР (дані про Голодомор, масштаби репресій, Другу світову війну тощо). Також однією з причин перегляду радянської історіографії стала актуалізація дослідження історії українського народу та нашої державності. Декомунізація стала закономірним переосмисленням 70-х років в Радянському Союзі, а оприлюднення нових фактів про репресивність режиму та зняття «інформаційної блокади» дали можливість по-новому оцінити приналежність України до СРСР.
Повторне тлумачення минулого багато разів траплялося в історії людства. Та значно більш суперечливим є ревізіонізм ідейних і моральних висновків про минуле без виявлення нових фактів. Переосмислення відбувається шляхом надання нової оцінки вже відомим подіям. Такі форми історичного ревізіонізму часто пов’язані із актуальним політичним та ідейним порядком денним. Це можна простежити на прикладі значно глобальніших проявів історичного ревізіонізму, які стосуються цілої цивілізації.
Протягом століть Західна цивілізація була представлена як носій розвитку, культури і просвіти. Справді, більшість важливих для всього світу процесів так чи інакше пов’язані з Європою. Однак популяризація ідей, ворожих до європейських традиційних цінностей, підштовхнули людей Заходу самих переосмислити свою історію та прийняти визнання власної цивілізації джерелом жахливих речей. Така ойкофобія (зневага чи ненависть до свого) обрамлена саме ревізією історії (а особливо XVII-XX століть).
Якщо подивитися з токи зору неомарксизму на історію колонізації Нового Світу, Африки та Азії, то отримуємо жахливу картину насильства, експлуатації та несправедливості. Але це тільки з точки зору конкретної ідеології, адже таке тлумачення ігнорує все те добре, що дала нам європейська цивілізація. Такі явища, як демократія, цінність особистості, права людини – все це європейська спадщина, що обумовлена християнізацією Заходу та античною культурою.
В процесі ревізії історії Заходу особливу увагу приділяють релігії. Не секрет, що морально-етичні засади західної культури є наслідком біблійного вчення про людські чесноти, норми поведінки, мораль і навіть економіку. Саме ця капіталістично-християнська система зазнала найбільше критики ще з ХІХ століття і до сьогодні. Комунізм, соціалізм, неомаркизм — в основі кожної лівої ідеології лежить мета знищити ті релігійні та економічні основи, які і роблять Захід Заходом.
Основна проблема сучасного перегляду історичних висновків щодо ролі Європи в минулому полягає в політичній заангажованості та спробі підвести історичні факти під конкретні ідеологічні доктрини. Це явище не нове. Провідна роль тут належить не нововиявленим фактам, але ідейному переосмисленню вже наявних. Обов’язковою складовою цього є апеляція до емоцій і популярного у ХХІ столітті уявлення про соціальну справедливість і «толерантні» міжетнічні відносини. З цих позицій минуле Заходу виглядає як засилля патріархату, расизму, колоніалізму і всіх можливих форм експлуатації. Хоча в минулому справді було багато жорстокості і несправедливості, але настільки однобоке таврування європейської історії є політизованим трактуванням минулого і цілеспрямованою маніпуляцією.
