9 листопада в Центрі Шептицького УКУ відбулася презентація звіту «ХТО ТВІЙ БОГ? Релігійний терор на тимчасово окупованих територіях», який підготували правозахисні організації International Partnership for Human Rights (IPHR) та ГО «Truth Hounds». Вони дослідили реальне становище священнослужителів і вірян на окупованих територіях, які не підпорядковуються Російській православній церкві або відмовляються підтримувати російську агресію.
Дослідники провели 12 інтерв’ю зі священниками, які зазнали переслідувань, а також 21 інтерв’ю з цивільними свідками та постраждалими. Серед опитаних священнослужителів були представники УПЦ, ПЦУ та євангельських християн-баптистів. Вісім із дванадцяти священнослужителів побували в місцях незаконного утримання, що підтверджує поширене твердження про незаконні ув’язнення та репресії.
За даними звіту, приводами для переслідувань ставали молитви за Україну, використання української мови під час богослужінь, небажання підпорядковуватися РПЦ та навіть відмова згадувати в молитві патріарха Кирила. Окупаційна влада контролювала проповіді, тобто зміст того, що священники говорять людям, проводила обшуки в церквах, вилучала майно, а також захоплювала або закривала приміщення церков.
Як виявилося, служителі церкви часто зазнавали тортур. Сім із дванадцяти опитаних священнослужителів повідомили про фізичне насильство, зокрема побиття, катування електричним струмом і погрози. П’ятеро розповіли про сексуалізоване насильство або погрози ним. На жаль, із висновків різних правозахисників, які досліджують умови утримання полонених, ми знаємо, що такий вид тортур дуже поширений у Росії, що вкотре порушує питання вдаваної, а не справжньої духовності російського режиму.
Свідчення священнослужителів про знущання, які вони пережили, вражають масштабом і мірою російського безумства і бездуховності. При цьому донині ми не маємо всієї картини системи тортур. Як зазначено у звіті, постраждалі не завжди готові ділитися інформацією про пережите сексуальне насильство і потребують часу, щоб впоратися із завданою фізичною та психологічною шкодою й наважитися поділитися інформацією про те, що з ними сталося.
Переслідування стосувалися не лише проведення богослужінь, а навіть гуманітарної діяльності церков, яка особливо необхідна в умовах окупації та дефіциту продовольства. У звіті наведено приклади затримання і переслідування людей, які допомагали іншим через церкви поширювати гуманітарну допомогу, роздавали їжу, ліки та засоби гігієни.
Дослідники закликають Україну продовжувати розслідування переслідувань, забезпечувати різнобічну допомогу, а також закликають міжнародні організації документувати порушення й домагатися доступу до окупованих територій та місць утримання. Наразі із зафіксованих у звіті свідчень можна вже зробити висновок, що Росія здійснила дії, які можна кваліфікувати як воєнні злочини та злочини проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду: злочини проти людяності (переслідування релігійних груп, незаконне позбавлення волі, катування, зґвалтування та інші форми сексуалізованого насильства, нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або тяжких тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, наруга над людською гідністю, розграбування). Саме тому питання російських злочинів проти християн потребує ширшого висвітлення і відкритого засудження, зокрема церквами за межами України.
