Поїздка Папи Лева XIV до Туреччини привернула увагу до утисків і переслідування християн

ECLJ зібрав та описав різноманітні форми переслідування християн, що включає як акти прямої агресії, так і дії держави, які позбавляють вірян базових прав. У документі перераховано випадки стрілянин, нападів та вандалізму, які рідко кваліфікуються як злочини саме проти релігійних меншин. Там йдеться зокрема, що між 2021 і 2023 роками кількість злочинів на ґрунті ненависті щодо християн зросла більш ніж удвічі, а провладні медіа лише посилюють негативні стереотипи, пов’язуючи місцевих християн із «західним імперіалізмом» або «місіонерськими загрозами». У звіті наголошується, що така риторика формує «клімат ворожнечі», в якому християн дедалі частіше сприймають як чужинців або нелояльних до народу.

Проблеми з релігійною нетерпимістю в Туреччині не обмежуються власне насильством, але включають і системні правові та інституційно-практичні бар’єри, які унеможливлюють вільне сповідування своєї віри, а тим паче вільну євангелізацію. Попри заяви влади про свободу віросповідання, у Туреччині жодна церква не має правосуб’єктності. Патріархати, єпархії та окремі парафії не можуть володіти майном, офіційно наймати людей чи напряму взаємодіяти з органами влади. Вони змушені діяти через громадські фонди, які держава жорстко контролює та часто позбавляє власності.

У Туреччині широко розповсюдженою є практика опікунства «мазбут», яка по суті означає конфіскацію державою церковного майна та передачу управління ним державі. Також держава ускладнює процес підготовки духівництва, адже з 1971 року Халкінська семінарія залишається закритою і, попри обіцянки її відкрити, ніхто не збирається справді йти на зустріч церквам.

Складною залишається ситуація із протестантськими церквами. З 2016 року (після невдалої спроби військового перевороту) влада вживає радикальних заходів для контролю будь-якої громадської активності й особливо протестантського місіонерства. За минуле десятиліття сотні іноземних пасторів і місіонерів були депортовані з Туреччини «з міркувань «безпеки». Також християни, які не зазначені у Лозаннському договорі 1923 року (тобто всі, окрім православних греків, вірмен і юдеїв) не мають права звільнити своїх дітей від уроків релігії, на яких християнська віра подається упереджено-негативно.

Звинувачення Туреччини у політиці дискримінації християн не є просто приверненням уваги до окремих проблемних випадків, але підтверджується об’єктивними даними, зокрема радикальним скороченням християнського населення за останнє століття. Якщо у 1915 році християни становили близько 20% населення, то сьогодні — менш як 0,3%. Відмова Туреччини визнавати геноцид вірмен і інших християн під час Першої світової війни підтримує атмосферу страху і другосортності християн, адже згадка про ці трагедії визначається суспільством «образа турецької нації». Протягом багатьох років Туреччина залишається в переліку найнебезпечніших країн для християн, а минулого року посіла 45 місце з 50.

Під час візиту до Туреччини Лев XIV наголосив на важливості миру та єдності. Він назвав неприпустимим використання релігії як виправдання для війни, насильства або фанатизму. Відвідуючи Вірменську Апостольську Церкву, він висловив пошану «хороброму християнському свідченню» вірменів, що можна сприйняти як жест підтримки християнських меншин у Туреччині, однак прямо Папа не говорив про проблеми з переслідуванням християн у цій країні.