Риторика крайніх американських ізоляціоністів виправдовує віроломність щодо зради свого союзника задля власної вигоди і тимчасової безпеки. Одіозний журналіст Такер Карлсон в інтерв’ю з іншим журналістом Пірсом Морганом заявив, що Черчилль винен у втягуванні Великої Британії у Другу світову війну, яка нібито не повинна була заступатися за Польщу після нацистського вторгнення. Очевидно, що це спроба виправдати ізоляціоністську лінію зради свого союзника, що особливо помітно в нинішній американській політиці щодо України та НАТО.
Традиційно роль Великої Британії у Другій світовій війні визначається як героїчна та унікальна з огляду на досвід 1940-1941 років, адже королівство практично самотужки протистояло агресії нацистської Німеччини. Проте даний наратив не влаштовує ізоляціоністське крило правих у США, які також демонструють неабияку прихильність до нацистської Німеччини. Торік Такер Карлсон дав майданчик для ревізіоніста Голокосту Дерила Купера, який заперечує цілеспрямованість вбивства євреїв у Німеччині та на окупованих територіях, а також відкидає увесь традиційний наратив про Другу світову війну.
Кілька місяців тому Карлсон знову звернувся до історичних ревізіоністів та популяризував погляди американського професора хімії Девіда Коллума, який також заперечує Голокост, критикує роль союзників у війні та навіть говорить, що США мали обрати іншу сторону і воювати на боці Гітлера. Саме лише виголошення цієї пропозиції демонструє моральне падіння того, хто оцінює минуле, адже підтримка Третього Рейху означала б готовність змиритися зі злом, яке вчинила ця держава, приховати геноцид та ускладнити притягнення до відповідальності винних.
Питання з явною критикою участі у війні Великої Британії Карлсон ставить не випадково. Він систематично проштовхує наратив про «вину Великої Британії» і безпосередньо Вінстона Черчилля як лідера, що відмовився змиритися з агресією в Європі. Сучасні ізоляціоністи намагаються нормалізувати не лише умиротворення агресора, але й прийнятність згоди з ним, коли агресія вже відбулася.
Під ширмою «захисту інтересів власної держави» Карлсон та його послідовники зухвало переписують історію, зміщують акценти, нормалізують ідею про співпрацю і партнерство із найгіршими лиходіями в історії, одночасно заперечуючи необхідність боротьби з диктаторами і тоталітарними режимами. На жаль, це має і цілком практичну площину в нинішній геополітиці, адже крайні МАГА-послідовники цинічно відкидають політику, засновану на цінностях і схвалюють дії Росії. В їхній інтерпретації раніше «лиходієм» була Британія, яка зважилася на боротьбу з Третім Рейхом після нападу на Польщу, а сьогодні вони вплітають у цей наратив вже сучасну політику Сполученого Королівства та ЄС щодо підтримки України.
Систематичне заперечення цінностей західної цивілізації, міжнародного права та всієї світової системи, вибудованої після Другої світової війни, подається як нібито прагнення до «реалізму», хоча насправді воно спрямоване на підрив фундаментальних принципів безпеки та співпраці між державами. При цьому варто зазначити, що критика нинішньої ялтинсько-потсдамської системи полягає не в намірі її посилити і повернути вагу міжнародному праву, але навпаки — переглянути світоглядні основи засудження нацизму. Це перетворює колись головного захисника демократії на пародію лідерства, заснованого на егоїзмі і викривленому уявленні про світ не лише у лівих, але й правих.