Президент Уругваю Яманду Орсі підписав закон про «гідну смерть» (фактично про підтримку в самогубстві), який визначає критерії для легальної евтаназії. Цей документ парламент ухвалив у жовтні, і тепер Уругвай став першою країною регіону із законом про евтаназію
Закон проголошує право кожного повнолітнього громадянина, який визнаний психічно дієздатним та має невиліковну хворобу або зазнає нестерпного болю, отримати доступ до «мирної, безболісної і гідної смерті». За цими привабливими формулюваннями ховається банальне самогубство та юридичне схвалення цього державою.
Уругвайський закон є прецедентом для латиноамериканського суспільства і, очікувано, є досить обмеженим. У ньому прописано, що пацієнт має особисто подати письмову заяву своєму лікарю, який оцінює її відповідність клінічним і психологічним умовам, а також повинен перевірити добровільність волевиявлення. Остаточне рішення ухвалює комісія з трьох експертів.
Історія ухвалення цього закону підтверджує глобальність ідеї евтаназії, адже автори законопроекту спиралися на досвід Нідерландів, Бельгії, Іспанії та Канади, де вже давно діють закони про евтаназію. За підсумками голосування документ підтримали дві третини парламентарів — як із лівих партій, так навіть і деякі правоцентристи.
Проблема популяризації ідеї легальної евтаназії в Уругваї пов’язана із цінностями суспільства, адже країна вважається найменш релігійною в регіоні. Лише близько 37% громадян там є католиками і ще близько 10% — християнами інших конфесій. Саме тому голосування за легалізацію евтаназії загалом підтверджує секулярні настрої в суспільстві. За даними опитування Cifra, понад 60% уругвайців підтримують цей закон.
Попри це, ухвалення рішення викликало і гостру критику. Католицька церква висловила «глибокий сум», нагадавши про моральну неприйнятність будь-яких дій, які ведуть до смерті людини. Єпископська конференція Уругваю наголосила на важливості розвитку паліативної допомоги невиліковно хворим пацієнтам як альтернативи самогубству.
Хоча уругвайський закон не матиме швидких і глобальних наслідків, однак це розширює географію легальності евтаназії та сприятиме аналогічним ініціативам в інших країнах. Закони про «допомогу при смерті» — це історія менш як чверті століття, однак за цей час питання евтаназії міцно утвердилося в переліку так званих прав «четвертого покоління», поряд із зміною статі та штучним заплідненням.
Технологічний прогрес і секулярна (здебільшого атеїстична) етика дедалі частіше підміняють поняття співчуття згодою на аморальні дії, включно зі знищенням страждання разом із тим, хто страждає. Але з християнської перспективи саме життя не є власністю людини, а даром, довіреним Богом, тому його цінність не може вимірюватися комфортом чи користю. У цій глобальній дискусії про «право на смерть» церкви різних конфесій закликають світ повернутися до підтримки стражденного (розвиток паліативної медицини), а не до вбивства хворого.