Світ уважно стежить за першими рішеннями нової американської адміністрації і з-поміж нагальних питань внутрішньої політики Дональд Трамп підписав накази вийти з ВООЗ та Паризької кліматичної угоди. Якщо критика Всесвітньої організації охорони здоров’я пов’язана з неефективністю, упередженістю та непрозорістю організації, то рішення відкинути кліматичну угоду є частиною послідовної політики Трампа ще попередньої каденції. Розглянемо, в чому проблема Паризької кліматичної угоди та як вона пов’язана з російською агресією.
Десятиліття тому, у 2015 році, 195 країн підписали угоду про спільні дії для боротьби зі змінами клімату, які передбачають комплекс дорогих реформ, щоб гіпотетично зупинити глобальне потепління. Країни зобов’язалися розробляти національні плани скорочення викидів парникових газів та переглядати їх кожні п’ять років, постійно підвищуюючи обмеження. Щоправда, тут варто зазначити, що не існує жодного сценарію, як гарантовано досягти цих цілей і немає підтвердження, що навіть повна реалізація проектів «зеленої» енергетики може справді зупинити зміни клімату.
Ця угода була проблемою ще на етапі підписання, адже її положення були досить розмитими, а більш розвинені країни мали взяти на себе тягар підтримувати країни, що розвиваються (виділяти на проекти по 100 мільярдів доларів щорічно). Коли Китай та більшість держав «третього світу» здебільшого ігнорували вимоги, то передові держави мали фінансувати численні «зелені проекти». Це виснажувало економіку ЄС та США, а також призводило до занепаду власних галузей вибування енергоресурсів. Це супроводжувалося численними національними реформами, які часто не впливали на планету, але обтяжували населення та ставали економічним та ідеологічним тягарем для європейських держав.
Найгіршою частиною цієї історії є роль Росії. Паризьку угоду підписали у 2015 році, тобто після анексії Криму та російської агресії на Донбасі. Попри очевидну загрозу, ЄС реалізовував енергетичний «компроміс»: задля виконання Паризької угоди країни скорочували видобування нафти, газу й вугілля, але натомість купували їх в Росії. Це посилило енергетичну залежність, а порядок денний радикальних екологістів утримував утопічну пріоритетність питання зміни клімату, коли над Україною та рештою Європи формувалася цілком реальна загроза з Кремля.
Очевидно що більшість європейських держав не підуть шляхом Сполучених Штатів, однак назріває ситуація, коли ігнорування цієї угоди може стати реальним порятунком економіки і безпекової галузі країн ЄС.