Як західна преса створює хибне уявлення про свободу віросповідання в Україні

17 листопада 2023 р. \ оновлено 22 лютого

Спроби українських політиків обмежити чи навіть припинити діяльність Української Православної Церкви (Московського Патріархату) викликають неоднозначну реакцію в захисників християнства на Заході. У західній пресі (світській та християнській) протягом останніх місяців виходило чимало матеріалів з критикою української влади та трактуванням політики щодо УПЦ як переслідування християн.

Українці здебільшого сприймають критику та обмеження для УПЦ інакше, а різниця оцінок пов’язана з розумінням контексту і традиційних зв’язків влади та церкви у православ’ї. Західні журналісти і навіть експерти в сфері релігії та прав людини часто є необізнаними в історії взаємовідносин Києва та Москви в контексті православ’я.

Українські історики та дослідники релігії часто наводять такі аргументи проти Московського патріархату як «викрадення православ’я» 1685 року, тобто неканонічне і політизоване переведення Києва у підпорядкування Москві, зрощення російського православ’я і єретичної концепції «Москва — третій Рим», а також історію більшовицького перезаснування РПЦ. Ці факти дуже важливі для розуміння суті впливу росії на українських вірян і без врахування цього. Для того, щоб УПЦ стала дійсно незалежною

Журналістка британського видання Spectator Мелані Макдональд у своїй статті «Чи справді Київ повинен заборонити Українську православну церкву?» наводить слова юриста, який захищає УПЦ (МП), Роберта Амстердама про те, що влада «вимагатиме від людей однієї віри залишити свою церкву та відправляти поклоніння відповідно до обраної урядом гілки православ’я». Це твердження є маніпулятивним, адже різниця між православними церквами в Україні має не релігійний, а політичний характер.

Ще один приклад несправедливої оцінки ситуації — звіт Обсерваторії з питань нетерпимості та дискримінації проти християн у Європі, на який посилається видання Christian Post у статті про зростання антихристиянських злочинів на ґрунті ненависті у Європі. З одного боку, правозахисники справедливо звертають увагу на жахливі наслідки війни і переслідування росіянами християн на окупованих територіях. Однак тут же зазначається, що саме ПЦУ є «дуже політизованою», а церкви та духівництво УПЦ (МП) характеризуються як такі, що «зазнавали рейдерських захоплень, нападів, свавілля, затримання, які вчинені вандалами та владою».

В умовах повномасштабної російської агресії та багаторічної інформаційної війни Україні точно не потрібний статус держави, яка переслідує християн. Хоча в Україні зберігається унікальна свобода віросповідання (за виключенням окупованих територій), проте реальний стан справ може губитися на тлі гучних заяв про «переслідування православ’я». На жаль, іноземцям, які стають авторами подібних висновків, часто не вистачає розуміння українського контексту.

З іншого боку, українську релігійну політику в деяких випадках можна характеризувати як зневаження інтересів християн. Це виражається через ігнорування позиції Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій щодо важливих моральних і соціальних дилем, рішень місцевих рад на захист сімейних цінностей тощо.