Учасники паралімпійських ігор надихають всіх як приклади незламності та міцної волі. Вони отримують медалі, грошову нагороду і славу. Однак інклюзивне, на перший погляд, суспільство може виявитися не таким прихильним до людей з інвалідністю, як це здається на перший погляд.
Канадська спортсменка Крістін Готьє після п’яти років прохань встановити вдома підйомник для інвалідних візків отримала пропозицію здійснити евтаназію, щоб «покласти край її стражданням». Надаючи свідчення перед комітетом ветеранів Палати громад, воназаявили: «У мене є лист, у якому сказано, що якщо ви в такому розпачі, мадам, ми можемо запропонувати вам покоївку і медичну допомогу під час смерті».
Крістін Готьє отримала тяжку травму спини під час служби в канадській армії, але знайшла себе в спорті і досягла значних результатів у веслуванні, хокеї та лижних змаганнях. Вона брала участь в Паралімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016 році.
Наразі жінка написала листи із критикою чинної політики щодо евтаназії до місцевих депутатів і навіть прем’єр-міністру Джастіну Трюдо. Після оприлюднення історії із «запрошенням» до евтаназії виявилося, що пані Готьє не єдина, були й інші подібні інциденти, коли ветерани, які мають травми, отримували пропозиції здійснити евтаназію.
Канада є державою з дуже ліберальним законодавством. Евтаназія легальна там із 2016 року і щорічно медики забирають життя понад 10 тисяч канадців (що становить близько 3% загальної смертності). Прихильники медичного самогубства часто спекулюють гострою необхідністю померти для хворих людей, а потім евтаназія трактується як норма, а не вбивство (чим вона насправді є).
В теорії прогресивний світ демонструє включення і прийняття всіх людей, але це лише слова. За красномовними лозунгами рано чи пізно виринає правда: якщо людина є незручною, від неї простіше позбутися. Облаштовування пандусів, ліфтів, репрезентація людей з інвалідністю в культурі і спорті — це насправді ніщо, коли в свідомості людей самогубство стає «нормальним» шляхом позбутися проблеми.
Легальна евтаназія — це не просто про самогубство, а про політику знелюднення, явно мізантропічне ставлення до людства, хоча її захисники діють нібито з гуманістичних побуджень. Насправді людське життя і сам образ людини значать дедалі менше в епоху постгуманізму — коли деконструкція правди забирає все те «людське», що свого часу релігія принесла в суспільну мораль.