Сьогодні Україна святкує День Соборності, згадуючи історію боротьби за єдність і цілісність. Це привід проаналізувати наш буремний шлях державотворення та висловити вдячність тим, хто стояв за незалежність і соборність тоді, у ХХ столітті, і тим, хто захищає Україну сьогодні.
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголошено Акт Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою. Делегація ЗУНР, очолювана Левом Бачинським, засвідчила своє прагнення об’єднатися з УНР під проводом Володимира Винниченка. Ця подія була наслідком багаторічної боротьби українських діячів за мрію про соборну, незалежну державу. Святкові богослужіння, парад Січових Стрільців, піднесена атмосфера — усе це символізувало велику надію українців на нову добу. Але чи справдилися ці сподівання?
Реальність пореволюційної доби розбила ці надії. Невдовзі після історичної злуки Україна знову втратила як соборність, так і незалежність, а наші землі захопили інші держави. Втім, недооціненим ворогом виявилася не лише зовнішня загроза, а й внутрішні чвари, брак єдності та послідовної політики серед українських еліт. Реальна соборність вимагає не лише декларацій та символів, а рішучих дій для її збереження. Недарма Симон Петлюра тоді сказав: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».
Попри втрату української державності у 1920-х роках, 22 січня 1919 року стало знаковим днем, коли Україна вперше чітко заявила про своє право бути єдиною і незалежною. Це послання з минулого залишається особливо актуальним під час нинішньої війни, коли п’ята частина нашої держави все ще захоплена ворогом.
В День Соборності ми не лише згадуємо історію свята чи традиції символічних ланцюгів єднання, але також молимося за відновлення територіальної цілісності та повернення українського контролю на всі окуповані Росією території. Україна - це і Маріуполь, Мелітополь, Ялта, і Донецьк, і Луганськ. Рано чи пізно, але ці землі повернуться під контроль Києва, а люди під окупацією отримають свободу.