Чи доречний гумор в час війни? Капелан Ярослав Яготін має особливий підхід до свого служіння, поєднуючи серйозність Євангелія та товариську, чутливу дотепність. Отримавши досвід багатьох років служіння з місією YWAM, він у 2023 після дружньої поради пастора Лапенюка увійшов також в капеланське служіння. Нині, включно з безпосереднім служінням військовим на лінії фронту, Ярослав з командою знаходять для потреб фронту ліки, одяг, генератори, відвідують військових в лікарні та проводять для них свята. А ще… вони дарують військовим, що втратили кінцівки – кросівки відомих брендів. Про це та більше ми поговорили в інтерв’ю з Ярославом.
Як стався твій перехід з відносно мирного служіння – у служіння військовим капеланом?
Я не міг дозволити собі просто взяти й одягнути капеланську форму лише тому, що я багато років ходжу в церкву. Тому спочатку я дуже багато дивився відео на Ютубі, побув в Києві на семінарі та в Дніпрі, поступив в Християнську Відкриту Академію на курс капеланства, спілкувався з іншими, поглинав мудрість, багато взнавав. Я зрозумів, що дуже важливо мати як безпосереднє навчання, так і накопичувати практичний досвід, тому я ходив в лікарні до поранених. Зрештою в 2023 році я став капеланом Християнської Служби Порятунку. В контексті підготовки до служіння капеланом я зрозумів, що я їду на Схід не просто до «військових», а їду до Васі, який працював в АТБ, до дяді Міши, який працював далекобійником в Польщі. Я їду до цивільних, звичайних людей, які стали військовими.
Чи пам’ятаєш свої перші візити до військових?
Це було ще за часів мого волонтерства. Мене одні волонтери познайомили з хлопцем, який у 21 рік мав ампутацію ноги (та отримав протез – прим. ред.). Він вже мав вставати, ходити, але не було кросівок. Пам’ятаю, що купив йому кросівки adidas 2023 року випуску. Я приніс їх тоді й ми з ним довго спілкуватись. Ми й досі спілкуємось! Коли він в Тернопіль приїжджає, то ми зустрічаємось. Недавно я йому знову кросівки передав – це в нас з ним вже традиція.
Ярослав приносить для військових, які мали ампутацію і нині проходять лікування в Тернополі — зручні, брендові кросівки. Цей проєкт покликаний частково допомогти військовим прийняти зміни у своєму тілі.
Як ти вів розмову з юнаками в таких складних обставинах? Як налаштовуєш людей?
Ми спілкувалися і сміялися! В перші рази я просто приїжджаю і питаю з якого вони міста, як звати, знайомлюсь. В лікарні питаю: «Можна до вас?» – перед тим, як зайти в палату. Стараюсь завжди з чимось приходити, не з пустими руками. Слово за слово кажу, що я капелан, доброволець, хочу подивитися, що в нас за гості. Розмова сама йде.
В контексті підготовки до служіння капеланом я зрозумів, що я їду на Схід не просто до «військових», а їду до Васі, який працював в АТБ, до дяді Міши, який працював далекобійником в Польщі. Я їду до цивільних, звичайних людей, які стали військовими.
Щобільше, нас багато хто знає через «Ветеран таксі» (служіння з безкоштовного перевезення ветеранів команди «Молодь з місією» – прим. ред.). В нас є два буси, які обладнані для перевезення військових з дому – в лікарню, і назад. На емблемі служіння змальований військовий на візку з автоматами. Я вважаю, що людина залишається воїном незалежно від фізичного стану.
Як ти одягаєшся? Піксель?
Я ніколи не одягаю піксель. Часто одягнутий в тактичне зелене, койот колір. Більшість бригад, з якими працюємо, носять мультикам, то ти ніби приїжджаєш до своїх. В Християнській Службі Порятунку кожен сам обирає: хтось оливу, хтось піксель, хтось мультикам – головне, щоб не змішували все докупи. Часом я одягаю футболку з написом «капелан», з однотонними шортами.
А якою ти бачиш роль гумору в служінні? До прикладу твоя історія про кросівки для ветеранів з протезами.
Це важлива річ, що в кожного є свої родзинки! І я думаю, що важливо аби капелан лишався собою. Я помітив в минулому, що гумор вибудовує інший рівень довіри. Якщо ти з кимось шуткуєш – а гумору в армії є багато, часом і чорного – то маєш інший рівень відносин. Якщо з першого дня знайомства з військовим ти шуткуєш з ним, а він – з тобою, то ви набагато швидше матимете спільність, ніж коли ти формально приїхав провести служіння.
В нас багато гумору. Один з таких прикладів – це кросівки. Я досі цим займаюсь з капеланською командою з Тернополя. В мене є друзі в Польщі й навіть невіруюча жінка, яка передала пар 40 «найків» та «адісасів» крутих фірм. Я тоді приходжу в лікарню і питаю: «Хто отримав нові ноги?» Часом мені сам лікар каже: «От Вітя з 1-ї палати отримав протез», або дзвонить і каже, що от поступив на лікування хлопець з ампутацією і треба 42 розмір. Я тоді приходжу і кажу: «З новими ногами – нові педалі!» Приношу 10 пар і міряємо, що підійде. В мене тепер багато фотографій є хлопців на протезах з кросівками!
Якщо з першого дня знайомства з військовим ти шуткуєш з ним, а він – з тобою, то ви набагато швидше матимете спільність, ніж коли ти формально приїхав провести служіння.
В нас є 3 лікарні й багато відділень, куди ми приходимо. Цей проєкт побудований часом на гуморі, бо самі військові буває шуткують питаючи: «Нащо ти приніс пару, якщо в мене одна нога?» Кажу: «Ні, скоро буде протез». Також один з хлопців був на ампутації й отримав протез більшого від свого розміру. Каже: «В мене був 44 з половиною розмір». Відповідаю: «Давай міряти, що наробили… Так, 45 з половиною!». То він каже: «Треба було менше робити!» В палаті всі сміються. Я їх потім благословляю, молимось і я йду.
Виходить, що це допомагає їм прийняти своє тіло знову?
Так! Якщо поранений є віруючим, то я нагадую, що в Біблії є вірш: «Які гарні на горах ноги благовісника…» А я кажу: «благословенні протези благовісника». Це підтримує. Лікарня є доволі депресивним місцем. Можна прийти і сумувати з ними ще більше, але я не хочу.
Коли ти їздиш на Схід і бачишся з «дядею Толею з АТБ» у військовій формі, як ти налагоджуєш з ним контакт?
В нас є свій підхід – ми їздимо з барберами (працівники чоловічих перукарень – прим. ред.). Це частина учнівства, бо їм по 20-25 років і вони їздять з нами, капеланами. Ми їм кажемо: «Ви – на “розігріві”! Ви стрижете хлопців красиво і тим готуєте добрий ґрунт, щоб ми проповідували Боже Слово». Ми також їм часом, коли їдемо ближче до фронту, кажемо: «Ну, все, хлопці, повторюйте за мною молитву!» «Нащо? – питають – Каятися? Не будем каятися». «В сенсі, – питаю в них, – а якщо зараз помремо?» І насправді є хлопці, які слухають Євангеліє з нами так цілий тиждень.
Команда тернопільських капеланів привозить з собою на фронт барберів, які допомагають налаштувати військових та дружбу та довіру.
Якщо здається, що Бога немає, то на нас лягає відповідальність показати Його присутність.
Який в нас підхід? В нас, наприклад, була поїздка 3 тижні тому і ми привезли військовим, яких добре знаємо, машину. А вони зробили для нас шашлики! Не ми для них, а вони. Щобільше, їхній командир маринував ребра! Це інший рівень відносин. Ти знаєш, що хлопці були в полоні, і вже збудував такий рівень відносин, де ти можеш обговорювати їхній біль, незрозумілі переведення (вони бояться, що їх перекинуть в інше місце). Я тоді кажу: «Давайте молитися!» А в молитві буває говориш дивні речі… Так було минулого разу, коли ми почали під час молитви сміятися, бо там була смішна назва села. Я не витримав – і вони всі почали сміятися! Потім ми молилися, щоб їх не перевели. Після зустрічі ми сіли в бус, і я тоді сказав, що це вже занадто: сміятися можна, а молитися і сміятися – ні. Проходить тиждень і нам ці військові записують відео: «Нам тільки що подзвонили, що нас не переводять. Молитви подіяли!»
Інший випадок. Нам подзвонив командир і сказав, що вони вийшли з важкого напрямку і є багато «двохсотих» і «трьохсотих». Тоді пройшло лише 2 дні, як вони повернулись і він каже: «Зробіть щось!» То ми взяли мангал, 15 кг м’яса і стали за Дружківкою в лісочку. Командир написав в групі: «Приїжджайте сюди» – і багато людей з'їхалися. Я розумію контекст, що вони щойно з ротації, на відновленні, мали багато втрат. Ба більше, сам командир каже, що не знає, що робити, бо всі розбиті. Я трішки пограв на гітарі, ми посмажили м’яса, пограли у волейбол, у вибивного, навіть майор підполковник був з нами! Було весело. Командир каже: «Може якісь історії розкажете?» А я дивлюся – військові всі так розсілися, по двоє, по троє і між собою говорять. То, думаю, я не хочу цю ідилію руйнувати. Коли вони ще такою великою компанією пограють у волейбол, поїдять м’яса? Кажу, що я не буду проповідувати, а давайте просто їсти. В таких умовах люди самі починають знайомитися. Бо в будь-якому випадку, коли працюєш з мангалом, до тебе підійдуть скажуть, що от пора перевертати м’ясо, або розкажуть про волейбол, або теж вміють грати на гітарі – і тут ти на близькому рівні починаєш говорити. В когось є питання про вбивство, в когось – про командирів, а хтось ходив до церкви, але перестав. І тоді ти на особистому рівні шукаєш підхід, бо тут від контексту залежить.
В нас була зустріч нещодавно з бійцями, які пройшли Маріуполь і яких ми вже знали, бо бачилися рік тому. Один з них каже: «По традиції ви будете нам щось розказувати, але почекайте – ми вам розкажемо». І він сидить і розказує, що рік тому їх покликали, бо їдуть капелани. Згадуючи ту зустріч з нами він сказав: «А це взагалі не формат. Ви не вписуєтесь у формат! Ви мені, – додав, – сподобалися, бо у вас є дух авантюризму». Вони часом нам дзвонять, коли бувають в Тернополі на лікуванні, чи родом звідси, чи у відпустці. Дзвонять кажуть: «Я розумію, що ви – капелани, але ви не будете як батюшка розказувати. Я вам щось розкажу, ви помолитеся, все нормально буде». Це те, що я хочу – бути більше як учень Христа, ніж священник. Хоча капелан – це військовий священник, але саме слово «священник» трішки розділяє: я священник, а ви – військові. Я більше хочу, щоб вони сприймали мене як друга, який може дати пораду.
Мені подобається, що є дружба, але є і людина, яка представляє Бога. Я почув фразу колись: якщо здається, що Бога немає, то на нас лягає відповідальність показати Його присутність. На війні часто є відчуття, що Бога немає, там невесело. То якщо церква й учні Христа не будуть показувати Його присутність, то нема надії, що хтось це зробить. Бо це любов. Ти ніколи не програєш, якщо приходиш з любов’ю. Можна без анекдотів, але головне з любов’ю.
Чи є в тебе свідчення, де була можливість поділитися Євангелієм і люди прийняли Христа?
Ми намагаємось говорити не «Молитву покаяння» (умовна назва поширеної молитви, коли людина починає йти за Христом – прим. ред.), але – «спасіння». Це пов'язано з тим, що «Молитва покаяння» для багатьох звучить так, ніби їм треба каятись в тому, що вони на війні, в тому, що вони вбивають. Але коли застосовуєш молитву спасіння, то вони моляться з тобою. Ми проповідуємо в простоті, армійськими притчами. От, кажу, уявіть, що приїхав ваш командир бригади й каже: «Давайте я вам тут поприбираю», – це ж неадекватно, він же командир бригади, полковник! А він каже: «А давайте я ще попру вашу форму». Я тоді розповідаю, що Ісус – Цар і Бог, але прийшов нам служити. В простоті виходить. Ще пару пісень граємо. Люди приходять до Христа, моляться. Деякі виговорюються, історії розказують.
З деякими людьми вдається говорити про Бога лише тоді, коли заслужиш їх довіру. Бо ти приїжджаєш як чужа людина, з іншого світу і чого вони мають тебе слухати й питати? Тому треба завоювати довіру і не розпилятися. В мене немає цілі, щоб всі вони прийняли Христа після мого приїзду. Мені важливо, щоб вони побачили Христа, трішки наблизилися, зрозуміли, Хто такий Бог. Я завжди кажу, що умовно існує шкала. Якщо люди були мінус 10 у своїй вірі в Бога, то хай стануть мінус 7 після нашого приходу, а якщо були мінус 4 – щоб не стали мінус 10. Не нашкодити! Я стараюсь приїжджати, як слуга. Дзвонять, до прикладу, медики і кажуть: «В нас така жесть!» Я кажу, що піду мити підлогу з вами від крові.
Ми багато молилися в церквах за пробудження – і воно насправді вже відбулось! Але воно відбувається насправді там, де треба голодного нагодувати, спраглого напоїти. Це пробудження відбувається від Херсону до Харкова!
В ідеалі я хочу, щоб вони всі прийняли Христа, але якщо просто, як ми звикли, почати з Євангелія – це може закрити двері в підрозділ. Нас було назвали адекватними капеланами. Адекватний капелан – це моя місія.
А що робить певного капелана неадекватним?
Бажання нав’язати свою версію християнства. Або коли ти приїжджаєш зі своїм планом: аби 10 покаялось, ще 10 почуло проповідь. Бо Ісус був другом митників, грішників та інших – Він був серед людей, і фарисеї Його питали, чого Він їв та пив з ними. Як віруючі люди, не капелани, ми часом не дуже вміємо дружити, але вміємо вчити. Ісус картав фарисеїв, а з грішниками дружив. А ми навчаємо грішників і дружимо з фарисеями… Ми стали християнами, а ще треба стати людьми.
Я б додав, що ми багато молилися в церквах за пробудження – і воно насправді вже відбулось! Але воно відбувається насправді там, де треба голодного нагодувати, спраглого напоїти. Це пробудження відбувається від Херсону до Харкова! Ми просто очікували, що в час пробудження люди прийдуть в наші церкви, а воно є поза стінами! Для того, аби ми могли зайти в спільноти спраглих людей, нам треба вийти з будівлі церкви. І я думаю, що от зараз цей момент ідеальний через те, що наші церкви будуть наповнені «Васями, які працювали в АТБ», бо вони повернуться з війни і підуть до нас, бо ти там був з ними. Зараз в мене є хлопці, які звільнилися і якщо я їм подзвоню і скажу, що ми в неділю підемо на служіння, то 90% підуть без питань через те, що я був з ними на війні і вони знають мене. Але, для того щоб вони прийшли, треба піти туди, де пробудження почалося – на Донбасі – і ці всі Петі та Івани вони будуть там.