У часи Перебудови в СРСР на території України виникали цілі плеяди громадських організацій, гуртків та ініціативних груп, яких об’єднувало прагнення протистояти радянському режиму в політичній, правозахисній та культурній сферах.
6 вересня 1987 року у Львові засновано одну з них – Українську ініціативну групу за звільнення політв’язнів. Її учасники – не пересічні громадяни. Це були дисиденти, які протягом десятиліть мали чималий досвід боротьби з радянською репресивною машиною. Кожен засновник ініціативи – людина з непростою біографією. Серед них були відомий політичний і громадський діяч, політичний в’язень, шестидесятник та дисидент В’ячеслав Чорговіл; правозахисник та політв’язень Степан Хмара; один із засновників Української гельсінської спілки, політичний та релігійний діяч Іван Гель, репресований історик і мистецтвознавець Василь Барладяну, дисидент і голова майбутньої Республіканської християнської партії Михайло Горинь, а також правозахисник і громадський діяч Зорян Попадюк.
Як бачимо, членів організації об’єднувала спільна правозахисна діяльність, за яку їм тоді вже довелося поплатитися свободою. Відчувши на собі тиск режиму й особливості цілком керованого радянського правосуддя, дисиденти об’єдналися задля допомоги іншим політв’язням. В період застою та навіть перебудови у в’язницях Союзу все ще перебувало чимало представників інтелігенції, засуджених з політичних мотивів. Навіть в 1980-х за статею 69 Кримінального Кодексу СРСР (антирадянська агітація та пропаганда) суд продовжував виносити обвинувальні вироки дисидентам.
Українська ініціативна група за звільнення політв’язнів звернулася із досить сміливими для того часу пропозиціями до уряду УРСР. Вони вимагали від керівництва держави звільнення всіх політв’язнів, вилучення з Кримінального Кодексу протиправних статей, що стали підставою для репресій і переслідування інакодумців. Також їх вимогою була реабілітація всіх українських політв’язнів, засуджених через свої погляди чи критику тодішньої системи, з виплатою їм також компенсацій. Важливою складовою правозахисної діяльності групи була вимога повернути тіла українських політв’язнів на Батьківщину, адже чимало дисидентів та в’язнів сумління загинули у в’язницях та концтаборах далеко за межами України. Дисиденти-правозахисники були вагомою підтримкою для політв’язнів, хоча і їм самим нерідко доводилося сидіти на лаві підсудних за свою діяльність.
Формально група проіснувала до 1990 (тоді був звільнений останній український політв’язень Богдан Климчак), але її члени гармонійно влилися у державотворчий процес, хоча нерідко знову на боці опозиції вже до української влади, кадровий склад якої наповнився за рахунок колишньої радянської номенклатури.