ХХ століття подарувало українській історії чимало видатних постатей, які вплинули на ідейні засади й державотворення нашої Батьківщини. Проте далеко не всі їх імена відомі широкому загалу. Одним з таких маловідомих діячів був В’ячеслав Липинський – основоположник українського консерватизму та традиціоналізму, також відомий своєю аналітичною діяльністю як соціолог, історик та політичний теоретик.
Липинський походив з родини польських поміщиків і виховувався в середовищі аристократів. Попри це, будучи представником інтелігенції, своїми поглядами та обраним життєвим шляхом він значно відрізнявся від польського загалу. Не знаходячи підтримки та розуміння його захоплення українським народом серед польського оточення, він полишає комфортне життя в оточенні аристократії задля посвяти себе розбудові українського фермерства та політичній і теоретичній роботі.
Попри серйозні проблеми зі здоров’ям Липинський деякий час навчався у Ягеллонському університеті та навіть пройшов Першу світову війну. На початку ХХ століття був залучений до формування Союзу визволення України та написав програму Української демократично-хліборобської партії, заснованої на консервативних цінностях українського селянства.
В період перших національно-визвольних змагань українського народу В’ячеслав Липинський зближується із майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським і після проголошення Української держави виїжджає до Відня в якості українського посла. Але після повалення гетьманату його відносини зі Скоропадським погіршуються і він розриває з ним всі зв’язки. Проживши кілька років в Німеччині, в Липинського загострюється туберкульоз, що і стало причиною передчасної смерті.
Свої погляди на майбутнє українського народу та бажану форму й вектор розвитку новоутвореної української держави теоретик консерватизму виклав у своїх численних працях. Найвідомішою з них є «Листи до братів-хліборобів», написана в 1920-1925 роках. В «Листах» автор піднімає питання державного устрою української держави та пропонує гетьманат (монархізм) як найбільш підходящу, на його думку, форму правління. Проте ні в якому разі не можна порівнювати запропонований Липинським гетьманат з російським самодержавством чи іншими формами абсолютизму. Його варіант монархії мав би бути чітко обмежений законом, а гетьман був найперше символічною фігурою. Підтримка такої моделі державного устрою ніяк не нівелювала роль народу в розбудові державності, проте участь громадян в політичному житті не мала б зводитися до популізму, анархізму, бутафорності та демагогії.
Ідея єдності та відповідальності кожного перед своїм народом не знайшла належної підтримки серед українців. Попри всі старання Липинського народ тяжів до простих гасел та соціалістичних маніпуляцій. Теоретик консерватизму жорстко критикував поширені на той час соціалістичні віяння в середовищі української політичної еліти. Цю ліву ідеологію він називає «предтечею більшовизму» та звинувачував членів Центральної ради у відсутності державницької волі та неспроможності відстоювати Україну перед червоним наступом.
Протистояння комунізму було однією з головних причин «забуття» Липинського як державного діяча та ідеолога в радянський час. Проте в незалежній Україні забуті імена знову постають на сторінках історії, а класичні для Заходу консервативні ідеї знаходять своїх прихильників. Сучасна Україна, як і 100 років тому, переживає процес становлення, а здорові ідеї, ґрунтовані на відповідальності та патріотизмі, мають стати в пригоді всім, хто цю державу розбудовує.