2 травня 1968 року вважається початком масових протестів студентської молоді в Парижі, відомих як “Червоний травень”.
Протести, які так романтизуються в масовій культурі, на які з легкої руки письменників та сценаристів накладено тавро “боротьби за свободу” в реальності були звичними на той час неомарксистськими і просто комуністичними заворушеннями молоді.
Приводом до початку бунтів стало закриття університету Нантер 2 травня, де переховувалися студенти-анархісти, звинувачені у підбурюванні до насильства. Але крайні ліві навчалися не лише в цьому університеті. В солідарність з розшукуваними на протести вийшли і студенти Сорбонни, а пізніше і значно ширші кола французьких лівих.
“Червоним” травень був названий не випадково. На барикадах потестувальників майоріли червоні комуністичні стяги, а учасники заворушень належали до лівого табору. Вимоги молоді були куди ширші, ніж просто звільнення підозрюваних та їх союзників з анархістського “руху 22 березня”. Вони вимагали біль глобальних змін: припинити війну у В’єтнамі (звичайно, за рахунок капітуляції Заходу, а не комуністів), усунути від влади правого президента Шарля де Голля, надати жінкам більше прав, підвищити соціальні стандарти для працівників, демократизувати вищу освіту та дозволити сексуальну свободу. Остання вимога була спричинена банальним невдоволенням правилами в гуртожитках університетів, які не дозволяли чоловікам перебувати вночі у жіночих гуртожитках, а враховуючи аморальні тенденції в світогляді та поведінці лівих студентів, ця вимога була досить пріоритетною.
Основу учасників заворушень складали комуністичні та анархістські елементи. Вони мали відверто неомарксистські гасла, які повною мірою характеризували контингент бунтівників: “Треба носити у собі хаос, щоб принести у світ танцюючу зорю”(Ніцше), “Навіть якщо Бог існував, його треба було скасувати!”, “Забороняється забороняти”, “Маркс, Мао, Маркузе!” та інші… Хоча сюрреалізм витав у повітрі травневого Парижа 1968-го, проте заворушення були цілком реальними і відзначалися безапеляційним бунтом, жорстокістю в сутичках з поліцією та відсутністю будь-якого конструктиву.
Перебіг самих протестів був серією заворушень, барикадних боїв, страйків профспілок як в самому Парижі, так і в інших великих містах Франції. Страйкували мільйони робітників, а участь у заворушеннях взяли понад 50000 лише в Парижі. Пізніше чимало з них стали політиками та публічними персонами, як-от Даніель Кон-Бендіт – член Зеленої партії в Німеччині та Франції та активний лобіст лівих ініціатив у Європарламенті. В 1968-му Кон-Бендіт був одним з очільників анархістів, за що влада намагалася депортувати його в ФРН, а він намагався скинути французьку владу.
Тодішній президент Шарль де Голль був ненависним політиком для всіх лівих, включаючи учасників травневих бунтів. Неомарксисти звинувачували його в авторитаризмі та порівнювали Францію 1960-х з нацистською окупацією. Звичайно, це абсурдно, але їх не бентежило, що де Голль був чи не єдиною помітною фігурою французького Руху Опору, який дійсно боровся проти нацистів, використовуючи всі можливості і засоби для цього. Не зважаючи на це, події “Червоного травня” підірвали його авторитет в досить лівому французькому суспільстві та призвели до відставки президента.
Події травня 1968-го були симптомом хвороби Західного суспільства, адже подібні протести та загалом активізація лівих мали місце в державах Європи та США. Вони досить помітно здвинули політичний маятник вліво, принісши той хаос і сюрреалізм з вулиць Парижу в політику ХХІ століття.
