В останній квітневий день 1975 року завершилася В’єтнамська війна. Хоча Холодна війна здобула свою назву через відсутність глобальних бойових дій між полюсами протистояння, проте без локальних війн не обійшлося: конфлікти на Близькому Сході, Корейська війна та, звичайно, В’єтнамська – одна з найбільш виснажливих і тривалих війн другої половини ХХ століття.
Як і Корейська війна, В’єтнамська мала колоніальні передумови. У процесі тривалої боротьби за незалежність народи Індокитаю зазнали сильного комуністичного впливу. Більшовики через Комінтерн намагалися максимально поширити свою владу на території підконтрольних Заходу країн.
У цих умовах, як і в Кореї, США підтримали антикомуністичні сили у В’єтнамі, де мали дуже конкретні цілі: підтримати національно орієнтованих антибільшовицьких політиків Півдня та не допустити перетворення інших держав Індокитаю у чергові радянські республіки. Ця стратегія була частиною «теорії доміно», яка полягала у вірогідності поширення комунізму на весь Індокитай, якщо вони зможуть заволодіти лише однією з держав півострова. Виступаючи перед Сенатом, майбутній президент США Джон Кеннеді заявив: «Бірма, Таїланд, Індія, Японія, Філіппіни, й скоріше за все Лаос та Камбоджа, будуть лежати на шляху червоної хвилі комунізму, яка загрожує затопити їх після перемоги у В’єтнамі».
Конфлікт між двома ворожими сторонами загострився відколи В’єтнам був поділений на 2 частини: Північний (Демократична Республіка В’єтнам, очолювана комуністами) та Південний (формально незалежний, але перебував під впливом французької адміністрації). Протистояння між двома частинами країни вилилося у війну із залученням як комуністів з Китаю та СРСР, так і прозахідних сил В’єтнаму, підтримуваних Францією, США та іншими державами. Складність конфлікту полягала ще й у тому, що ця війна була протистоянням багатьох армій, включаючи іноземні контингенти військових та різноманітні партизанські загони.
Після кількох поразок південнов’єтнамської армії американський президент Ліндон Джонсон приймає рішення застосувати всю американську міць проти комуністів у Азії. Але для американців ця військова кампанія була надзвичайно виснажливою не скільки через складні умови ведення бойових дій проти партизанів у тропічних лісах, стільки саботажем призовної кампанії та внутрішньою опозицією в самих США.
У 1960-х розгортається масштабний лівий за своєю суттю антивоєнний рух (основою якого були хіпі), спрямований тільки проти американських військових, звинувачуючи свою ж державу в мілітаризмі, абсолютно ігноруючи дії комуністів. Протестуючи проти американської зовнішньої політики, вони організовували так звані «походи на Пентагон» – масові протести під будівлею Міністерства оборони США. Звинувачення американських солдатів у військових злочинах мали під собою фактологічне підґрунтя (масове вбивство у Сонгмі, бомбардування без евакуації мирного населення), проте вимоги неомарксистської молоді були спрямовані більшою мірою не проти цих дій, а проти зовнішньої політики США та протистояння комуністам загалом. Пацифістські мотиви в кінематографі та музиці тільки посилили антивоєнні настрої (особливо серед молоді), а їхня масовість призвела до того, що американська адміністрація пішла на поступки, а вже 27 січня 1973 року було підписано Паризьку мирну угоду, відповідно до якої США мали вивести свої війська з території Південного В’єтнаму.
Це спричинило перехід ініціативи у війні до рук північнов’єтнамських військ і як результат – остаточний розгром комуністами сил Півдня та підписання Угоди про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі. Остаточно війна завершилася 1975-го перемогою комуністів та утворенням єдиної Соціалістичної Республіки В’єтнам.
Ось уже протягом 44 років владу в об’єднаній державі утримують комуністи. В’єтнам не став черговим «азійським тигром», натомість залишився слабкорозвиненою аграрною державою, що характерно для більшості соціалістичних держав.