Коли мова заходить про неомарксизм, то на думку спадають західні теоретики, зокрема філософи Франкфуртської школи. Проте Східна Європа теж мала відомих представників цієї філософської течії. 13 квітня 1885 року у Будапешті народився один із них – угорський лівий філософ Дьйордь Лукач. У світову історію він увійшов як теоретик неомарксизму та літературний критик.
Під час більшовицької революції в Угорщині Дьйордь долучився до комуністичного руху та навіть став членом ЦК Компартії Угорщини. Під час нетривалого існування Угорської Радянської Республіки Лукач був теоретиком місцевої версії червоного терору (репресивних заходів, направлених проти попередньої влади, релігійних діячів та загалом «буржуазії»). У той час він писав, що «керівництво державою є також моментом для знищення гноблячих класів. Момент, який потрібно використовувати».
На час перебування при владі в Угорщині фашистів, Дьйордь покидає державу та знаходить прихисток в Радянському Союзі. Саме тоді в нього зав’язуються тісні відносини з російськими більшовиками, а його промарксистська діяльність літературного критика приводить у Союз письменників СРСР.
Після війни Лукач повертається до Угорщини, де обіймає посаду міністра культури в прорадянському уряді нової влади. Саме через культуру він активно пропагував ліве бачення політичних процесів та світоустрою, використовуючи для цього доволі авторитарні методи. Наприклад, він докладав зусиль для боротьби з антимарксистськими рухами в Угорщині, що проявилося в цензурі та витісненні з академічної сфери письменників з правими чи просто недостатньо лівими поглядами.
Що стосується поглядів самого Лукача, то він хотів поєднати непоєднуване, виступаючи за «демократичну диктатуру» пролетаріату. Через це в 1930-х роках він не знаходив підтримки в демократів, а марксисти-леніністи звинувачували філософа в «правому ухилі». Попри це він був послідовним прихильником революційного досягнення влади лівими через пролетарську революцію. На думку Лукача, пролетаріат — це єдиний клас, спроможний здобути справжню класову свідомість — усвідомити свою історичну роль революційного суб’єкта. Більшу частину свого життя філософ намагався переосмислити марксизм, відкидаючи його ортодоксальні прояви і пристосовуючи до реалій ХХ століття. Проте марксизм у своїй суті не містив демократизму, індивідуалізму чи поваги до особистості, а тому спроби його осучаснити все одно завершувалися тією чи іншою формою диктату.
Пізніше у Східній Європі почав набирати популярність так званий «соціалізм з людським обличчям» – спроба надати авторитарним комуністичним урядам ознак демократизму. Проте, як тільки комуністичні режими почали слабнути, коли Радянський Союз зосередився на внутрішніх проблемах, то весь блок держав Варшавського договору посипався, що вчергове наводить на думку, що ліві режими не зможуть вижити в справді демократичних умовах, але потребують контролю над діями та думками суспільства.