225 років тому були страчені двоє вождів якобінського руху, відомі політики часів Французької революції Каміль Демулен і Жорж Жак Дантон.
Великий терор 1793-1794 років не був результатом збігу обставин чи революційної необхідності, але став яскравим втіленням жорстокості й безумства тих лівих по своїй суті революційних сил, які не лише захопили владу у Франції, але й намагалися повністю перебудувати суспільні відносини.
Каміль Демулен, адвокат і журналіст, який закликав революціонерів штурмувати Бастилію 14 липня 1789 року, спочатку підтримував страти, зокрема смертний вирок королю Людовіку XVI, проте пізніше почав закликати революціонерів бути милосерднішими. Саме через це він і був засуджений Революційним трибуналом та страчений на гільйотині.
Жорж Жак Дантон – один з батьків Першої французької республіки. Він обіймав центральні посади в новоутвореному уряді пореволюційної Франції. Жорж не схвалював надмірний радикалізм якобінців (хоча й сам був одним з них), вважаючи недоречним страчувати тисячі людей просто за недостатню лояльність до влади. Через цю позицію Дантон і сам потрапив під підозру Комітету громадського порятунку, був звинувачений в організації заколоту та страчений на гільйотині. У той час подібне звинувачення майже завжди означало смертний вирок, а детальне дослідження справи найчастіше не проводилося. Символічним був направлений до Робесп’єра вигук Дантона перед стратою: «Максиміліан, ти підеш за мною!» Так і сталося: менш як через півроку Робесп’єра стратили за подібним звинуваченням.
Коли революційна влада починає шукати «ворогів народу» і зрадників серед свого ж оточення, то нерідко летять голови палких прихильників тієї ж революції. Крилатий вислів «революція поїдає своїх дітей», який належав Дантону, відображає не просто реальність кінця XVIII століття, але й закономірність революцій, які побудовані на ідеях розрухи і ліквідації здорового розкладу сил в суспільстві. Варто лише згадати Жовтневий переворот: чимало палких революціонерів провели решту свого життя в концтаборах чи були пізніше страчені тим же комуністичним керівництвом.
Ліві революції не лише закінчувалися частковою чи повною політичною реставрацією, але й увійшли в історію як приклади кривавого терору. Знищення своїх опонентів, смертні вироки як спосіб укріплення своєї влади завжди закінчуються трагічно для самих правителів. Якщо їх повалять навіть не політичні опоненти чи самі ж революціонери, то історія точно винесе їм невтішний вирок.