1 квітня 2002 року Нідерланди стали першою державою у світі, де була легалізована евтаназія – вбивство лікарем свого пацієнта за згодою хворого.
Ідея припинення лікарем життя пацієнта на вимогу останнього не нова. Правову легітимацію даного процесу можна простежити ще 100 років тому. Легальною евтаназія була в Третьому Рейху (це була частина нацистської євгеністичної політики, направленої на знищення людей з фізичними вадами). Проте страшні практики минулого не залишилися в далеких 1940-х, але відродилися в новому законодавстві «прогресивних» країн. Як не дивно, саме в ХХ столітті відбулися не лише найбільш криваві суспільні катастрофи (війни, геноциди, репресії), але й зміна ставлення людей до раніше неприпустимих явищ, бо саме тоді людство почало остаточно втрачати своє «людське обличчя».
Ще 1982 року в Нідерландах було засновано Комісію з питань евтаназії, яка складалася з лікарів та юристів, які бажали легалізації цього способу позбавлення життя. Комісія організовувала пропагандистські кампанії для популяризації ідеї добровільного вбивства. Не менше значення мала її лобістська діяльність, яка і увінчувалася затвердженням 1 квітня 2002 року скандального закону про Контроль над закінченням життя за бажанням і допомогою у самогубстві. Особливо трагічно виглядає дозвіл на евтаназію для дітей (в Нідерландах здійснювати її легально з 12 років, а в Бельгії вікові рамки взагалі відсутні).
Ідея легалізації евтаназії за кілька десятиліть пережила значні зміни: якщо спочатку прихильники даного способу позбавлення людини життя говорили про нестерпні страждання тяжкохворих людей (хоча тут логічною і гуманною альтернативою є паліативна медицина), то сьогодні мова йде про «право на достойну смерть», тобто право на самогубство.
Ще в ХХ столітті, відразу після винесення питання евтаназії в публічну сферу, церква засудила такі ініціативи. Християнське розуміння життя і смерті, ґрунтується на тому, що життя дане Богом людині, і вона не в праві самостійно переривати його (чи дозволити комусь зробити це). У Божих очах людина є настільки цінною, що Він віддав Свого Сина на смерть заради спасіння людей. Евтаназія (як і самогубство чи аборт) є буквально бунтом проти Творця, проти Його волі для життя людини.
Іван Павло ІІ, один з найвидатніших римських понтифіків ХХ століття, критикував і засуджував негуманні та жорстокі феномени цього часу: аборти, геноциди, евтаназію… Стосовно останньої він писав так: «Евтаназія є серйозним порушенням Закону Божого як морально неприпустиме свідоме вбивство людської особи. Ця доктрина спирається на природне право і Святе Письмо, передана Традицією і викладається особливою й загальною Магістеріумом Церкви. Практика евтаназії містить у собі зло, притаманне залежно від обставин самогубству або вбивству…».
Розрізняють евтаназію двох видів: пасивну (припинення підтримки життя пацієнта) та активну (надання хворому речовин, які призводять до швидкої смерті). Але сьогодні прихильники цього способу вбивства людини пропонують піти ще далі: тепер мова йде вже про евтаназію новонароджених, яка може бути застосована до дітей з фізичними вадами. Це своєрідний проміжний вид вбивства між просто евтаназією та абортом, що робить смерть ще більш жорстокою і цинічною, бо за таких обставин новонароджена дитина позбавляється права на життя та навіть права вибору.
На тлі гучних гуманістичних заяв лібералів, вимог розширення прав для різноманітних меншин, сучасне суспільство стає все менш людяним. Замість того, щоб визнати людину найвищим творінням Божим (що апріорі захищає цінність людського життя), суспільство переживає дегуманізацію світогляду. Це знаходить своє відображення як в егоїстичному та споживацькому ставленні до свого життя, так і у відверто жорстоких практиках, таких як аборт чи евтаназія.