19 січня 1919 року більшовицьким урядом України було ухвалено декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви.
Атеїзм був і залишається невід’ємною складовою комуністичної ідеології. Церква і релігія проголошувалися ворогами нового керівництва. Саме тому в тоталітарній більшовицькій імперіалістичній державі такий декрет міг означати тільки одне – фактичне утвердження комунізму як державної ідеології та заміни нею духовної сфери з агресивним наступом на віруючих людей.
Декрет не був просто декларативним чи регуляторним документом. Хоча, на перший погляд, він містить ряд доволі ліберальних пунктів (як-от гарантування кожній людині можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої). Але практика показала повне нівелювання радянською державою прав християн, котрі були передбачені декретом. У дійсності він дав «зелене світло» повному витісненню християнства з усіх сфер життя суспільства. Так, наприклад, було в освіті: навчання і виховання було тотально просякнуте комуністичною ідеологією, а учнівські і молодіжні організації (жовтенята, піонери, комсомол) не давали навіть шансу для християнської альтернативи. Антицерковна пропаганда була і частиною ліквідації безграмотності в СРСР, котра мала на меті не лише навчання читанню й письму, а й поширення комуністичної ідеології, внаслідок чого вже в 1930-х роках освічена молодь була переважно атеїстичною.
З відокремлення церкви від держави розпочалися утиски, а пізніше і репресії проти віруючих. Даний декрет стимулював вироблення нових відносин між державою і церквою, що переросло в ліквідацію незалежності останньої, перетворення її на підпільну чи повністю контрольовану та розправи над священиками. Початок наступу на релігію супроводжувався конфіскацією церковних земель та майна, знищенням віковічних храмів (як-от знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря) та вбивствами церковних керівників.
Пізніше більшовицька влада розгортала масові антицерковні кампанії, покликані викорінити віру з життя народу. Наприклад, у 1929 році комуністи створюють Союз безбожників на чолі з Ємельяном Ярославським. Він активно сприяв подальшому проголошенню «безбожної п’ятирічки» – плану заходів зі знищення церкви в СРСР, який підписав Сталін у 1932 році, проголошуючи конкретну мету: «До 1 травня 1937 р. ім’я Бога має бути забуте на території країни». Для виконання цього плану по всій території Радянського Союзу створювалися місцеві осередки безбожників, які в адміністративно-командний спосіб залучали робітників та селян в антицерковну роботу.
Безбожницька діяльність радянської влади демонструє не лише грубе втручання у церковні справи з подальшими репресіями, а й використання секулярних декретів як приводу витіснення християнства не лише з публічної сфери, а й з щоденного життя людей.
На сьогоднішній день текст декрету в деякій мірі повторюється в українському праві. Так, ст. 35 Конституції України є частково калькою радянського законодавства: “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.” Як бачимо з історії, таке формулювання несе не тільки загрозу витіснення церкви з публічного простору, а й фактичне підпорядкування церковних норм державним, що не дає гарантій для віруючих вільно сповідувати свою релігію.