13 травня 1619 року був страчений відомий борець за незалежність Нідерландів, один з лідерів нідерландської революції і фактичний керівник Нідерландів Йоганн ван Олденбарневельт.
Молода Нідерландська держава керувалася з одного боку штатгальтерами – представниками роду Оранських, які керували збройними силами, а з іншого боку – республіканськими органами влади на чолі з Адвокатом Землі (з 1619 року – Великий пенсіонарієм), яким і був Йоганн ван Олденбарневельт протягом 32 років з 1586 року до своєї смерті.
По суті, у цей час він був прем’єр-міністром Нідерландів, у той час як Моріц Оранський займався військовими реформами і захистом країни. У 1600 році відносини між Моріцом Оранським і Олденбарневельтом погіршилися після того, як Генеральні штати, нідерландський парламент, який очолював Олденбарневельт, змусили Оранського скасувати військовий похід у Фландрію. У цей час Олденбарневельт зумів відвідати з дипломатичною місією Францію і Англію і заручитися їхньою підтримкою, особливо коли на трон Англії зійшов Джеймс І.
На початку XVII ст. в Нідерландах загострилися теологічні суперечки між прихильниками вчення Якоба Армінія, яких називали ремонстрантами (або армініанами), а з іншого боку – контр-ремонстрантами, послідовними кальвіністами-реформатами, яких у той час називали «гомаристами», на честь їхнього очільника Франциска Гомара. Через рік після смерті свого лідера армініани склали у 1610 році спеціальний документ – Ремонстрацію («відмову») з 5 тез і зажадали скликати загальнонаціональний синод для їхнього затвердження. У цьому документі ремонстранти висловлювали свою незгоду з деякими аспектами вчення Жана Кальвіна, яке було взяте за основу діяльності Голландської реформатської церкви. Одночасно ремонстранти визнавали право світської влади втручатися в теологічні дискусії, щоб зберегти мир і запобігти розколу церкви.
Олденбарневельт, який займав позицію релігійної терпимості в цьому питанні і дозволяв дискусії, по суті, підтримав ремонстрантів, а Моріц Оранський виступив на стороні «гомаристів». Перші вимагали скликання загальнонаціонального синоду за участю світських осіб, а останні наполягали на скликанні внутрішньоцерковного синоду, щоб вирішити теологічні розбіжності.
Найближчим другом і порадником Олденбарневельта був відомий голландський юрист і християнський апологет Гуго Гроцій. На прохання Олденбарневельта Гуго Гроцій підготував у 1613 році едикт з поясненням взаємин між Богом, Церквою, суспільством і окремими віруючими. Гроцій вважав, що для гарного існування суспільства важливо, щоб існувала загальна згода тільки навколо основних принципів – визнання існування Бога і Його передбачення, а вибір системи поглядів на малозрозумілі для більшості теологічні доктрини повинен залишатися вільним для кожної людини.
Між ремонстрантами і контр-ремонстрантами почалися збройні зіткнення. У результаті цього, у 1618-1619 рр. був скликаний Дортський синод, на якому перемогла точка зору контр-ремонстрантів, а армініанство було засуджене як єресь. На синоді були прийняті 5 тез, які протиставлялися твердженням ремонстрантів, і серед сучасних богословів отримали скорочену назву TULIP – згідно з першими літерами кожної тези англійською мовою.
Олденбарневельт, який створив власні збройні сили для наведення порядку всупереч Моріцу Оранському, не був підтриманий Генеральними штатами. Він спробував відокремити провінцію Голландія від Республіки, за що був звинувачений у заколоті і підлягав арешту разом з Гуго Гроцієм. У результаті суду, Олденбарневельт був страчений за заколот, а Гуго Гроцій отримав довічне ув’язнення, правда через 18 місяців зумів втекти за допомогою своєї дружини до Франції, де написав знамениту роботу «Про істинність християнської релігії».
Йоганн Олденбарневельт залишився в пам’яті голландців, як один з тих, хто зробив важливий внесок у розвиток країни і зміцнення її незалежності. У документах провінції Голландії після його страти було записано, що «… це була людина великих справ, діяльності, пам’яті і мудрості – так, екстраординарний у різних аспектах».