Свято-Михайлівському собору у Житомирі виповнилося 170 років, і його історія чудово відображає численні виклики для міста і для церкви загалом за цей історичний період. Головний храм ПЦУ в Житомирі мав дуже багату й буремну історію: від будівництва храму в середині ХІХ століття через гоніння на церкву в радянську епоху і до сучасних реконструкцій.
Історія Свято-Михайлівського собору бере свій початок у середині XIX століття, коли Житомир залишався переважно католицьким містом. Більшість православних храмів були невеликими і дерев’яними, а тому з’явилася ініціатива звести велику муровану церкву. Будівництво виявилося дуже дорогим (майже вдвічі перевищувало бюджет міста), але більшість витрат взяв на себе житомирський купець і меценат Михайло Хаботін. Новозбудований храм було освячено у 1856 році.
У роки Української революції та після утворення УНР Михайлівський собор став одним із осередків українського православного руху. У 191-1927 роках він перебував у складі Української автокефальної православної церкви, проте в 1927 році богослужіння в храмі припинили, а тогочасного настоятеля Миколу Бурчака-Абрамовича заарештували комуністи. Собор пограбували більшовики і надалі використовували його як світську будівлю.
На короткий період у храмі відновилися богослужіння в роки Другої світової війни, але після повернення радянської влади його передали новоствореній у 1943 році церкві Московського патріархату. У 1960 році радянська влада знову припинила богослужіння в соборі. Будівля на той час перебувала в поганому стані, але використовувалася для «культурних потреб» радянського люду (там розміщувався ляльковий театр) та як склад. У наступні десятиліття будівля зазнала світської реконструкції (зруйновано дзвіницю та знищено залишки внутрішнього оздоблення).
Новий етап історії Михайлівського собору розпочався у 1989 році. Після створення Комітету з відродження УАПЦ житомирські віряни почали боротьбу за повернення собору, і до цієї ініціативи долучилися представники Української Гельсінської спілки. У червні 1990 року було офіційно зареєстровано релігійну громаду Михайлівського собору, і громада звернулася до міської влади з проханням повернути будівлю для богослужінь.
Однак вирішення питання ускладнювалося тим, що у храмі був обласний театр ляльок, і влада не поспішала надавати йому інше приміщення, та й храм вірянам повертати також. З того часу православна громада проводила вуличні акції, а отець Богдан Бойко регулярно проводив служіння просто неба біля зачиненого собору (згодом він став його настоятелем).
Після проголошення незалежності політична ситуація змінилася докорінно. На початку вересня 1991 року обласна влада погодилася на передачу Михайлівського собору громаді УАПЦ та переміщення театру ляльок до будинку культури. Додатковим аргументом на користь передачі храму саме українській православній громаді стали архівні документи, які засвідчували його приналежність саме УАПЦ. 27 вересня 1991 року в соборі вперше після десятиліть перерви відновилися богослужіння.
Після передачі храму постало нове гостре питання — його реконструкція після багатьох років занедбаності будівлі. Відбудова тривала десятиліттями, а значну роль у ній відіграли настоятель Богдан Бойко, парафіяни, меценати та жителі Житомира. При соборі почала діяти недільна школа, заснована 1993 року, яку пройшли за ці роки близько 15 тисяч дітей. 27 вересня цього року в соборі відзначили одразу кілька ювілейних дат — 170 років від його освячення, 35 років відновлення богослужінь і 35 років священницького служіння настоятеля протоієрея Богдана Бойка.