Буремні часи. Київ по смерті Володимира Мономаха і в час монгольської навали

Крім того, Мстислав був сильною загрозою для половців, які не мали успіхів у своїх нападах на Русь з часів Володимира Мономаха і не змогли переломити ситуацію за часів правління його старшого сина, через що свої напади вони відновили лише у 1160-х рр.[2] Великою проблемою сила влади Мстислава Великого була для етносу «чудь» балтійсько-фінської мовної підгрупи[3], та для литовців, провівши проти них походи у 1130 і 1131 рр.[1] Відзначився праонук Ярослава Мудрого Мстислав Великий і проведенням вдалої династичної політики, видаючи своїх дочок за правителів Норвегії, Данії, Візантії та Угорщини[1].

У 1132 р. Мстислав Великий помирає і клан Мономаховичів втрачає свою силу. Київ стає бажаною ціллю для різних князівських династичних родів, які в пориві отримати владу над містом не гребували плюндруванням, грабіжництвом. Паралельно з цими процесами відновлюється загроза з боку різних кочових племен.

Після 1132 р. Київ неодноразово переходив з рук в руки ще до появи монголів як такої неминучої загрози, що нависла над всією Руссю, кульмінацією чого стала їхня вдала облога Києва, дату якої YouTube-каналу «ZNOUA» увіковічнили в кліпі «» з 1,7 млн. переглядів словами: «1240-й — Київ гепнули монголи»[4]. Дійсно, монгольська зароза в масовій свідомості залишається однією з найбільших катастроф, які зазнали українські землі і саме їй ми присвятимо останню частину цієї статті. Проте масштаб цієї події неможливо збагнути вповні, не знаючи, в якому становищі був Київ перед цією трагедією.

Якщо Мстислава Великого можна охарактеризувати як наслідника батькових ідеалів, то цього не можна сказати про 7-го сина Володимира Мономаха — Юрія, якого в літописах XV ст. почали іменувати прізвиськом «Довга Рука», а пізніше в історіографічній традиції його почали називати «Долгоруким»[5]. Юрій, будучи князем суздальським, претендував на Київ, для чого він по смерті Мстислава спочатку завоював Переяслав, який слугував плацдармом для подальшої боротьби за Київ, але з якого його вигнав наступник Мстислава — брат Ярополк. 

Для подальшої боротьби за Київ Юрій Долгорукий прибіг до допомоги своїх родичів - половецьких ханів, з якими він мав фактор рідства через свою мати-половчанку[5]. Заручившись їхньою підтримкою, князь Юрій зміг вести боротьбу проти свого небіжа Ізяслава Мстиславича (сина Мстислава Великого), який, зневаживши старшинство Долгорукого та іншого свого дядька В’ячеслава Володимировича, зайняв Київ у 1146 р. Сама боротьба племінника Ізяслава та дядька Юрія за Київ тривала з 1148 по 1151 р. і місто переходило з рук в руку, потерпаючи від цього. Все закінчилось перемогою Ізяслава за підтримки угорського війська і спроби Юрія Долгорукого організувати походи у 1152 і 1153 р. закінчились невдало[5].

Це була не остання спроба нащадками Володимира Великого заволодіти Києвом в домонгольський період всупереч закладеній Ярославом Мудрим та його синами традиції престолонаслідування. Подібне відбувалось вже за часів самого Володимира Мономаха, що ми описували в попередніх матеріалах. Знаючи це, логічно задати собі питання: «Чому Київ був настільки важливим?». Відповідь не така очевидна, як здається, і знання правильної відповіді на це питання убезпечує нас від слідування за московськими традиціями історіописання і від прийняття російського погляду на історію Русі та України. Відповідь дамо на це питання розвінчанням одного з російських міфів.

В суспільній уяві найбільш трагічним роком в історії Києва до 1240 р. є 1169 р., в який, як прийнято вважати, коаліція північних князів, очільником якої був Андрій Боголюбський, спалила Київ - столицю Русі[6]. Таке сприйняття події є дуже вигідними для російського наративу і дуже небезпечним для української ідентичності. Історик-медієвіст Вадим Арістов відзначає, що сама подія є вкрай міфологізованою, а також є частиною великого важливого для росіян міфу про перенесення столиці: буцімто Андрій Боглюбський прийшов і спаливши Київ як столицю, переніс її в місто Володимир-на-Клязьмі (сучасне місто російської федерації Владимир)[7].

Вадим Арістов розвінчує кілька складових цього міфу:

1. Андрій Боголюбський не був очільником коаліції і не брав участі у поході на Київ[7]. До коаліції долучився лише його син - Мстислав, який і очолював суздальське військо, яке взяло участь у розгромі Києва[8].
2. В часи Русі ані Київ, ані жодне інше місце Русі не мало статусу столиці і не існувало титулу «великий князь Київський і всієї Русі» для тих, хто займав київський престол. Київ був старійшим столом — спільною спадщиною нащадків Володимира Великого[7]. Саме через це Київ був таким важливим. Русь не була сучасною унітарною централізованою державою — з часів впровадження принципу престолонаслідування Ярослава Мудрого (тобто, по його смерті), Русь можна охарактеризвувати як конфедеративне об’єднанням різних князівств під правлінням нащадків Ярослава Мудрого. Тому і існували окреме Київське князівство, Переяславське князівство, Чернігівське князівство тощо.
3. Грабунок дійсно стався і подібне не відбувалось раніше в історії Києва навіть за Юрія Долгорукого, але штурму Києва не було. Кияни самі відкрили ворота загарбникам, що стало їхнім прорахунком[7].
4. Київ пережив подібне до 1169 р. ще двічі до монголів — у 1203 та 1235 р. Так, погроми відбулись, але місто не руйнували, вуличних боїв чи масової різанини не було[7].
5. Отож, 1169 р. не став катастрофічним для Києва і суттєво не змінив життя міста - Вадим Арістов наголошує, що хоча мешканці Києва були постраждалими, еліта не помітила зміну статусу Києва на гірше[7]. Тим більш трагічними і стають події монгольської навали, яка докорінно вплинула на Київ. Невже це жахіття було таким неминучим?

Власне, ні. Першими від монголів постраждали половці, з якими руські князі то воювали, то налагоджували відносини, зокрема, через породичання еліт (частина князів, той же Юрій Долгорукий, мав половецьку кров від своєї матері — другої дружини Володимира Мономаха). Вже на початку 1223 р. монголи розбили основні сили половців, спромігшись вторгнутись до Криму та захопити місто Сурож (сучасне м. Судак)[9]. «Повість временних літ» нам каже, що після таких поразок половці прийшли до руських князів і сказали: «Якщо ви не поможете нам, – то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете»[10]. Руські князі, зібравшись у Києві, порадились і вирішили: «Краще нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй»[10].

Слід сказати, що руські князі, готуючись до зустрічі з монголами в битві, вчинили дещо складну річ для оцінення. Монголи прислали до об’єднаного війська руських князів своїх послів, які пропонували утворити спільний союз проти половців. Останні вимагали від своїх союзників вбити монгольських посланців[9]. Дотримуючись союзу з половцями, руські князі вбили монгольських послів. Дослідник Дмитро Вортман оцінив такий вчинок з боку руських князів як casus belli (з лат. «привід до війни»)[11]. Монголи не забарились зі своєю відповіддю — друге посольство знало про долю перших, тому замість пропозиції союзу ті оголосили Русі війну і повернулись до монгольського війська[12].

Отож, об’єднані руські князі та половецькі хани, перебравшись на лівобережжя Дніпра, зіштовхнулись з монгольськими військами, які, вдаючи поразку ,відступали на схід. Через 10 днів об’єднані війська зустрілись з головною силою монгольського війська на р. Калка — в кінці травня 1223 р. відбулась битва, відома як битва на Калці. Слід сказати, що дії об’єднаного русько-половецького війська не були узгоджені і, попри успішну початкову атаку, вдала монгольська контратака змусила частину війська тікати (їх монголи переслідували аж до Дніпра, спромігшись вбити певних князів, зокрема, Мстислава Святославича), а іншу частину обронятись в укріпленому возами таборі. Після 3-х днів облоги, 31 травня монголи запропонували князям здатись, обіцяючи їм життя. Повіривши їм, князі та військо вийшло з табору - руське військо було перебите, а князів страчено (зокрема, Мстислава Романовича), після чого їхні тіла було покладено під настил, на якому переможці, сівши на них, бенкетували[12].

Калка стала таким собі «першим знайомством» Русі з силою монголів і, на жаль, не останньою. Загроза Києву стала ближчою. Дмитро Вортман обережно припускає, що саме ця зустріч на Калці була вказівкою руським князям про перевагу монголів у полі і марність об’єднаних коаліцій, тому князі прийняли рішення оборонятись у своїх містах[11].

До рубежів Русі монголи підступили у 1237 р., ввійшовши на територію Рязанського князівства. В результаті у 1237–1238 рр. онук Чингіз-хана Бату (або хан Батий) здобув Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Ярославль, Твер тощо[13]. Ситуація стала вкрай небезпечною для Києва у 1239 р. — тоді хан Батий перенаправив свої сили на територію сучасної України. Монголи швидко захопили Переяславль (сучасне м. Переяслав) — надійно укріплене місто, яке захищало Русь від кочовиків. Наступним в жовтні того ж року пав Чернігів — місто, укріплення якого поступались на той момент на сучасних українських землях лише Києву[13].

Йдучи Київським князівством прямо на Київ, монголи нищили і підкорювали замки та міста, які обороняли «старійший стіл» — Василів, Білгород, Витачів тощо[13]. Навіть за реалістичними оцінками, які наводить Дмитро Вортман, Київ взяло в облогу монгольське професійне військо з чисельністю в 20 тис. воїнів, тоді як Київ, який тоді був під владою галицького князя Данила Романовича (відомого як короля Данила), захищав його ставленник — воєвода Дмитро, маючи лише 3-4 тисячі бійців міського ополчення (саме населення Києва було, приблизно, 30-35 тис. осіб)[11].

Києву не допомогли навіть добрі укріплення. Монголи поступово брали місто під свій контроль. Для киян несподіванкою став штурм з використанням облогової техніки — гравітаційних метальних машин, які на Русі називали «пороками», а в Західній Європі «требюше», «мангонель», «петрарія» чи «фрондибола»[14]. Для Русі це був справжній «ноу-хау», який масово не використовувався руськими військами: в нас наявні лише свідчення про епізодичне застосування таких машин на Русі напередодні вторгнення монголів, але масове використання військом ханом Батия таких машин стало для руських земель сильним потрясінням[14].

Доля Києва в цій облозі була трагічною. Хоча кияни змогли ненадовго зупинити монголів в районі Лядських воріт, де загарбники вчинили пролом, доля міста вже була визначена. Залишки війська і цивільних облаштували певні укріплення навколо Десятинної церкви. Наступного ранку (або 6 грудня, або 19 листопада 1240 р. — існують розбіжності у свідченнях), монголи змогли прорвати укріплення: останні захисники загинули всередині Десятинної церкви. Археологічні дані стверджують, що церкву охопила пожежа[15].

Київ ще довго оговтувався по облозі монголів. Якщо до захоплення Київ мав, за реалістичними оцінками, населення в 30-35 тис. осіб, то за свідченням за 1245 р. папського посла до монгольського хана Плано Карпіні, тоді в місті залишилось лише 200 домів, що, якщо рахувати на один дім 5 мешканців, дає оцінку лише в 1 тис. осіб! Позначки в 30 тис. осіб Київ досягне лише у XVIII ст.[11].

Так, історія Києва на цьому не закінчилась, але якщо в Х-ХІІ ст. «головними героями» Русі були київські князі — Володимир, Ярослав, то в XIII ст. цю роль перебрав їхній далекий нащадок по лінії Мономаховичів і, на момент облоги Києва монголами, його правитель — Данило Романович «Галицький», який зіграє важливу роль у збереженні Русі на теренах сучасної України і який, на момент київської облоги, вже вів важливі політичні ігри, які могли б докорінно змінити історію наших земель, про що ми поговоримо наступного разу.

1240 р. це справжня трагедія не лише в історії Києва, але і всієї України. Проте і в такий час еліта діяла в інтересах наших земель. Хоча руську державність було втрачено, еліта пам’ятала про велике минуле земель і мала прагнення докластись до відродження величі Русі і у світі матеріальному, і у світі духовному, пам’ятаючи про роль християнства у преображенні їхньої землі. Такою постаттю був «некоронований король Русі» — князь Василь-Костянтин Острозький, за сприяння якого у 1576 р. була створена Острозька академія, а в стінах друкарні при академії згодом у 1581 р. вийшла в світ «Острозька Біблія» — перший друкований повний переклад Божого Слова церковнослов’янською мовою, який став надзвичайно популярним не лише на теренах сучасної України, але і на землях сучасних сусідів української держави.

Цьогоріч ми відзначаємо три річниці, які докорінно змінили нашу історію і вплинули на формування української ідентичності:

• 500 років від дня народження князя Василя-Костянтина Острозького;
• 450 років від заснування першого вищого навчального закладу на українських землях - Острозької академії;
• 445 років від друку Острозької Біблії - шедевру українського книгодрукування.