Як князівська мудрість століттями повчає нас жити

Проте автором цих слів була світська людина і більш того, людина з великою владою руках. Цією людиною був київський князь Володимир Мономах — правнук Володимира Великого та онук Ярослава Мудрого, про роль яких у прищепленні християнської культури Русі ми говорили в наших попередніх статтях [2]. Насправді, тих, хто хоч раз відкривав Біблію цей факт не шокуватиме: царі давнього Ізраїлю — батько Давид і син Соломон першими дійшли до висновку, що початком мудрості є страх Божий [3].

Утім, пересічного сучасного читача дивуватиме те, чого вчили ізраїльські царі в давнину і руські князі в Середньовіччі. Ми звикли думати, що правитель має звершувати свою владу, розраховуючи виключно на власні сили. Так міркував, наприклад, всесвітньо відомий політичний діяч та мислитель часів Відродження Нікколо Макіавеллі в своєму трактаті «Державець». Проте Володимир Мономах був би незгодний із своїм видатним колегою — для київського князя діяльність правителя постає як поєднання власних зусиль та Божої благодаті, яка приходить до людини із проявом смирення, покаяння і милосердя [4, C. 74]. Яким же чином Володимир був спроможний дійти до таких висновків, перебуваючи в епіцентрі боротьби за владу над київським престолом в непрості для Русі часи усобиць і чому це може навчити нас?

Напочатку варто з’ясувати чим є «Повчання» як пам’ятка української культури часів Русі. Власне, це єдина світська (тобто, автором була людина без церковного сану) пам’ятка давньоруської літератури, збережена від другого десятиліття XII ст. Хоча в одному з переписів “Повісті врем’яних літ” ченцем Лаврентієм (за цим цей варіант «Повісті» названо «Лаврентіївським літописом») [5], текст датовано 1096 р., сам Володимир Мономах охоплює події свого життя до 1117 р. — коли київський князь вирушив в похід на мінського князя Гліба Всеславича [6].

Чому в творі з промовистою назвою «Повчання», тобто у тексті виховного характеру, ми маємо біографічні відомості про життя самого князя? Потрібно розуміти, що «Повчання дітям» це приклад поширеного ще в античності і досить популярного в середньовічний та модерний часи епістолярного стилю. Це доволі цікавий жанр — подібний текст виглядає як приватний лист, але він написаний таким чином, що з ним має змогу ознайомитись широке коло читачів [7, C. 143–144]. Саме тому Володимир Мономах пише, що його текст адресований не лише його дітям, але і всякому, хто його читатиме [1].

Це і визначило структуру його твору — «Повчання» має три частини. Українська мовознавиця Анна Ільків надає їм доволі цікаву характеристику. Перша і основна — це, власне саме «Повчання», яка була написана, а потім сильно перероблена князем у похилому віці [6]: її можна описати як передвиборчу програму перед тим, як вступити у боротьбу за Київ. Дуга частина — «Літопис» є епічною автобіографією князя, основну увагу в якій приділено військовим походам Володимира Мономаха в час панування у Києві. Третя частина є своєрідним листом-заповітом діятм та нащадкам, саме тому вона й виглядає як відкритий лист [7].

Ще краще характеризує «Повчання» самі політичні перипетії, в яких опиняється Володимир Мономах і в яких християнські переконання князя були випробувані спокусою влади та можливістю стати наймогутнішою людиною Русі. Річ у тім, що предки Володимира Мономаха — його дід Ярослав Мудрий, а також його батько і дядьки Ярославичі, заклали доволі цікавий принцип престолонаслідування — «лествичний порядок» (тобто, сходинковий): влада передавалась від старшого брата до наступного за часом народження. Ця система мала вразливе місце — в міру того, як народжувались нові претенденти на трон, ставало все важче визначити порядок наслідування престолу: не так просто вдавалось з’ясувати, хто ким кому приходиться і хто має більше прав первіше стати князем київським серед числених нащадків Ярослава Мудрого [8].

Володимир Мономах став київським князем у 1113 р., але він мав можливість їм стати ще за 20 років до того — у 1093 р., коли князював у Чернігові. Щоправда, в такому випадку він порушив би закладений його дідом Ярославом принцип престолонаслідування. Ймовірніше за все, дотримуючись цього принципу він і поступився київським престолом старшому за нього в черзі Святополку Ізяславичу [9].

Володимир Мономах підтвердив своє бажання дотримуватись порядку, закладеного предками — у 1097 р. як правитель Чернігова він взяв участь у Любецькому з’їзді князів (за містом проведення з’їзду — Любеч), про що в «Повчанні» він оповідає так: «В літо 6605 [1097]. І зійшлися Святополк, і Володимир, і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег, і зібралися в Любці, щоб установити мир, і говорили поміж собою, кажучи: «Нащо губимо Руську землю і між собою чвари діємо? А половці землю нашу розносять порізно і радіють, що між нами рать донині. Віднині злиймося в єдине серце І збережімо Руську землю. І хай кожен тримає отчину свою…» [1].

Далі Володимир править у Чернігові і паралельно веде активну боротьбу з половецькими ханами. В 1113 р. київське віче у Софійському соборі приймає рішення запросити Володимира Мономаха на правління замість Святополка, керівництво якого не подобалось київській знаті. Вже вдруге чернігівському князю поступає така пропозиція і він знову відмовляється — Володимир прагне дотримуватись принципу престолонаслідування. Але повстання не вщухає і його розвиток загрожує князівській владі як такій - тому Володимир Мономах і погодився [9].

В самому літописі про це написано так: «І послали кияни знову до Володимира, вмоляючи: «Іди, княже, в Київ. А коли не прийдеш, то знай, що багато зла станеться, і не тільки Путятин двір, чи соцьких, чи жидів пограбують, а ще й на ятрівку твою нападуть, і на бояр, і на монастирі, і будеш ти відповідати, княже, якщо розграбують і монастирі». Почув це Володимир і пішов у Київ.» [1].

Початок княжіння Володимира Мономаха в Києві символізував собою подолання кризи престолонаслідування. Як київський князь він зміг зосередити повноту владу над землями Русі у своїх руках [9].

Хоч нам і не під силу повністю відтворити перебіг думок правителя та до кінця збагнути мотивацію Володимира Мономаха, все ж помітно, що князь цурався звабливого принципу divide et impera (лат. розділяй і володарюй) і не покладався виключно на власну силу чи людське визнання. Що ж насправді керувало діями Володимира Мономаха?

Уважний читач «Повчання» помітить, що князь черпає натхнення і часто вдається до цитування біблійних текстів — псалмів Давида, нагірною проповіддю та фрагментами пророцтв Ісаї, проте фундаментом стають саме псалми [10]. Провідною темою «Повчання» Володимир Мономах визначає протистояння людини численним страхіттям провідною темою свого твору і основним засобом долання страху князь називає… страх — Божий страх [4, C. 72–73]. Страх Божий слугував для князя головним морально-етичним орієнтиром. Саме це почуття наділило автора «Повчання» духовною силою, щоб пробачити князю Олегу Святославичу вбивство свого сина Ізяслава у 1096 р., а також попросити вибачення у свого кривдника за заподіяні йому кривди [4, C. 75].

В сильній духовній основі «Повчання» Володимира Мономаха вбачають не лише стійкий християнський морально-етичний фундамент життя правителя, який він так прагнув передати своїм нащадкам,  а й, хоч як це дивно, основою для здорового способу життя в сучасному світі. Український педагог Сергій Ткачов про це писав так:

... він [Володимир Мономах — автор] передусім акцентує увагу на духовній складовій здоров’я людини як необхідної умови здорового тіла й побуту життя. Такий підхід цілком відповідає сучасному розумінню культури здоров’я та основних складових здоров’я людини, серед яких провідними є фізична, духовна, соціальна й психологічна складова… Лейтмотивом духовного здоров’я у творі «Повчання дітям» виступає заклик, з яким автор звертається до кожної «праведної» людини: «Уклонися від зла, твори добро, знайди мир» [11, C. 88–89].

Володимир Мономах, як і його предки, стали прикладом для наступних поколінь інтелектуалів на українських землях. Християнська культура і далі надихала людей впливу шукати міцної духовної морально-етичної опори у своєму житті. Серед них був і  «некоронований король Русі» Василь-Костянтин Острозький, вершиною духовних пошуків якого став друк «Острозької Біблії» — першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою, яка стала зразковим виданням Біблії не лише на українських землях, але і на сусідніх з сучасною Україною землях зі слов’янським населенням.

Цьогоріч ми відзначаємо потрійну річницю важливих подій, які стоять у вістрі української ідентичності, у формуванні якої фундаментальну роль зіграла християнська культура:

• 500 років від дня народження князя Василя-Костянтина Острозького;
• 450 років від заснування князем Острозьким Острозької академії - важливого інтелектуального центру та першого вищого навчального закладу на українських землях;
• 445 років від друку за сприяння князя Острозького “Острозької Біблії” - символу духовних пошуків українською елітою морально-етичного орієнтиру в Слові Божому.