150 років тому російський імператор Олександр ІІ підписав документ, який фактично забороняв використання української мови в публічній сфері. Тоді він перебував у німецькому курортному місті Бад-Емс, тому цей шовіністичний акт отримав назву Емський указ. Це розпорядження стало одним із найжорсткіших обмежень щодо української мови й культури та посилило заборони, запроваджені Валуєвським циркуляром у 1863 році.
У другій половині ХІХ століття на українських землях активно розвивалася українська культура (література, музика, театр). У Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який став центром вивчення української історії, мови та етнографії. Тут писали й публікували свої праці Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов й інші. Однак російські імперіалісти сприймали ці процеси як загрозу, яка демонструвала давність нашої традиції та окремішність української культури від російської.
Одним із ідейних натхненників Емського указу був помічник очільника Київського навчального округу Михайло Юзефович. У листі до імператора він звинувачував українських діячів у намірах створення окремої української держави. Щоб не допустити культурний і політичний розвиток української тотожності, він запропонував перелік радикальних заходів щодо обмеження української мови.
Емський указ передбачав заборону друкувати українською мовою будь-які книги, включно з художніми та перекладами іншомовної літератури. Заборонялося і ввезення літератури українською мовою, яку видано за кордоном. Ще документ не дозволяв проводити українські театральні вистави, організовувати концерти з українськими піснями та навіть влаштовувати публічні читання українських творів. Українська мова стала допустимою лише в побуті.
Згідно з Емським указом, місцева влада мала контролювати, щоб навчання не велося українською мовою, а бібліотеки навчальних закладів підлягали перевіркам і повному вилученню українських книг. Щоб цей наказ повністю реалізувати на місцях, передбачалося переведення українських викладачів до інших регіонів імперії, а на їхні місця призначали вчителів із власне російських губерній (подібна практика заміщення вчителів була притаманна і пізніше для СРСР).
Внаслідок Емського указу закрилися Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві та газета «Киевский телеграф». Значна частина українських авторів перенесли свою діяльність до Галичини, яка перебувала у складі Австро-Угорщини і там було більше свободи. На території Російської імперії наказ призвів до поглиблення русифікації, зменшення престижу української мови, яка сприймалася як ознака неосвічених селян.
Фактичне послаблення Емського указу припадає аж на період після революції 1905-1907 років. У ранньому СРСР в 1920-х українці пережили короткий період відродження української мови, проте досить швидко імперську русифікацію замінює русифікація радянська. До кінця 1980-х років універсальність російської мови використовувалася як політичний фактор уніфікації населення.
Довга історія заборон української мови та заміщення її російською демонструє чіткий намір Москви політично контролювати Україну, що залишається хворою фантазією Кремля донині. Проте знання та дослідження етапів утисків української мови пояснює причини російськомовності частини українців і штучності цього явища.