Сьогодні 80-ті роковини початку Львівського «собору», який зібрала радянська влада з метою ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Це була одна з найбільш показових і цинічних релігійних операцій у СРСР. Її коріння простежуємо у загальній антирелігійній політиці комуністів, особливо коли йшлося про досить проукраїнську церкву. Важливо пам’ятати, що «собор» був організований за безпосередньою участю радянських спецслужб і не відповідав канонічним нормам Католицької Церкви і традиційним формам такого зібрання.
Передумовою скликання імітаційного собору стало повернення радянської влади до Галичини у 1944 році. Протягом століть УГКЦ в цьому регіоні залишалася духовним та культурним центром, який сприяв українському націєтворчому процесу. Саме тому в плані НКВС УРСР від 8 лютого 1945 року вона прямо характеризувалася як «легальна резидентура Ватикану» та носій українського національного руху, що загрожувало планам комуністів створити єдиний політико-культурний простір «радянських людей». Саме тому було ухвалено рішення про її повну ліквідацію шляхом приєднання до Російської православної церкви, котра вже тоді повністю залежала від державного апарату.
Реалізація цього плану почалася із тиску та арештів церковної ієрархії. У ніч на 12 квітня 1945 року радянські органи безпеки заарештували митрополита Йосипа Сліпого та інших єпископів. Потім під репресії потрапили десятки священників, було закрито Львівську богословську академію, а за відсутності канонічного керівництва комуністи створили обставини для ліквідації УГКЦ. З цією метою було створено так звану «Ініціативну групу» для організації «возз’єднання» з православ’ям. Її очолив богослов Гавриїл Костельник, а до складу увійшли священники Михайло Мельник і Антоній Пельвецький. Влітку того ж року радянська влада офіційно дозволила діяльність групи, визнавши її представниками Церкви в Галичині.
Підготовка до загального церковного зібрання завершилася на початку 1946 року. За планом НКДБ і Російської православної церкви було вирішено провести псевдособор 8-10 березня у соборі святого Юра у Львові. У ньому взяли участь 216 представників духовенства і мирян, а також делегація від Московського патріархату. За результатами голосування учасники одноголосно ухвалили рішення ліквідувати Берестейську унію 1596 року (документ часів Речі Посполитої, який передбачав створення греко-католицької церкви), розірвати зв’язки з Ватиканом і «возз’єднатися» з Російською православною церквою.
Однак це зібрання не було легітимним з точки зору канонічного права. Жоден єпископ Української греко-католицької церкви не брав участі в цьому псевдособорі, а лише єпископат має право скликати собор і затверджувати його рішення. Саме тому з 1946 року УГКЦ та вся Католицька Церква розглядали львівське зібрання як неканонічне і таке, що не має сили. Проте його наслідки були цілком реальні: радянська влада змушувала священників подавати заяви про перехід до православ’я. Ті, хто відмовлявся, втрачали парафії, зазнавали переслідувань або навіть були засуджені до таборів і заслання.
Внаслідок псевдособору і подальших репресій Українська Греко-Католицька Церква перейшла у підпілля. Протягом десятиліть вона діяла таємно, організовуючи підпільні літургії у помешканнях вірян, де вінчали, хрестили та навіть висвячували священників. Попри переслідування, люди збиралися для спільних молитов, підтримуючи духовну і національну єдність. У 1960-х і 1980-х роках особливо на Львівщині було багато «нелегальних» священнослужителів. Вони не лише проводили таємні богослужіння, але й боролися за виживання своєї церкви, наражаючи себе на ризик арештів і репресій. УГКЦ вийшла з підпілля лише у 1989-1990 роках, а сучасні дослідники розглядають події з 1946 року як процес релігійного переслідування та приклад імперської політики.
Згадуючи 80-ті роковини псевдособору, в Києві відбулася низка пам’ятних заходів, зокрема публічна дискусія про переслідування Української Греко-Католицької Церкви в імперській та радянській політиці та відкриття на Контрактовій площі вуличної виставки «Імперія проти Церкви. До роковин Львівського псевдособору 1946 року»,. Також на початку березня відбувся науковий круглий стіл, присвячений подіям 1946 року. Науковці звернули увагу на паралелі із сучасністю, адже в умовах російської агресії фіксуються численні випадки російського тиску на церкви, руйнування храмів, переслідування духівництва. Це супроводжується діями, подібними, до намірів радянської влади: на окупованих територіях фактичну легальність мають лише громади РПЦ, як і після псевдособору 1946 року.